реклама
Бургер менюБургер меню

Абир Мукерджи – Людина. що підводиться (страница 24)

18

— Так, дуже. Але Мак-Олі добре виконував свої обов’язки.

— Не знаєте, чи він останнім часом не відчував надмірного напруження?

— Скажіть мені, капітане,— відповів лейтенант-губернатор,— чи вам доводилося на війні бачити німецький табір полонених?

Цікаво, куди це він веде.

— Мені пощастило уникнути такої долі, сер.

— Байдуже. Якось я зустрів коменданта такого табору. Він розповів, що боші охоче використовують німецьких вівчарок для охорони таборів... усіх, крім того, яким керує він. Він надає перевагу ротвейлерам. Розумієте, вівчаркам не довіряє. Собаки вони добрі, що і казати, але мають кращу вдачу. Якщо поводитися з ними ласкаво, вони поступово змінюють свою поведінку. У ротвейлерів навпаки, вдача значно гірша. Вони палко віддані своїм господарям і підкорятимуться будь-якому наказу, яким би він не був. Мак-Олі був ротвейлером нашої адміністрації. Він не та людина, щоб страждати від напруження, надмірного чи якогось іще.

— Тоді він напевне мав кількох ворогів,— сказав я.

— Без сумнівів,— погодився лейтенант-губернатор.— Заміндарів і бабу[30]. Але вони б на таке не наважилися. Вам знайомий термін «бхадралок»?

— Ні, сер.

— Бенгальське слово. Означає «цивілізована людина», той, кого ми називаємо «джентльмен». Так називають багатьох індусів вищого класу, які виділяються поміж своїх одноплемінників. Вони лагідні і товсті, їхня вдача просто не дозволить їм скоїти щось подібне.

— А білі? Чи хтось мав зуб на Мак-Олі?

— Ви ж не серйозно, правда? — сказав він, розтягнувши тонкі губи в ледь помітній посмішці.— Це ж не 1750-ті, коли сагиби влаштовували дуелі на майдані. Ми не вирішуємо свої суперечки вбивствами. Ні, це не зручно. Це явно справа терористів. Здається, записка, яку знайшли у Мак-Олі, це підтверджує. Саме на цьому ви і мусите зосередитися.

— Чи можете ви припустити, чому він був у Коссіпорі в ніч убивства?

Лейтенант-губернатор збентежено почухав вухо.

— І гадки не маю. Навіть не уявляю, навіщо європеєць піде туди в темряві.

— Тож він був там не з робочим візитом?

— Ні, наскільки мені відомо.— Він знизав плечима: — Це можливо, але малоймовірно. Утім, перевірте це у колег із Будинку письменників.

— Неодмінно. Хоча це справа делікатна.

— Чому?

Я завагався.

— Чи вам відомо, що тіло знайшли поблизу борделю? Може, це і збіг, але...— зауважив я.

— Ви хочете про щось запитати, капітане?

— Ні, просто міркував уголос.

— Добре. Пам’ятайте, капітане, людина, яку вбили ті терористи, була британським урядовцем, а не якимось моральним виродком. Міркування в іншому напрямку ні до чого хорошого не призведе.

Я хотів було вказати, що одне не виключає іншого, але натомість вирішив змінити тему.

— Чи відвідували ви прийом містера Бучана в «Бенгальському клубі» у вівторок увечері?

— Прошу?

— Чи були ви на прийомі, який влаштував містер Бучан? Мак-Олі там був. Ми вважаємо, що звідти він поїхав прямо до Коссіпора.

Лейтенант-губернатор зчепив свої кістляві пальці й підніс їх до рота.

— Ні, не був. Може, він і один із визначних капітанів нашої промисловості, але в адміністрації його величності є справи важливіші, ніж допомагати містеру Бучану налагоджувати контакти.

У двері постукали, й увійшов іще один секретар. Лейтенант-губернатор підвівся зі стільця.

— На жаль, нашу розмову доведеться закінчити. Хамфрі вас проведе.

Я подякував за наданий мені час.

— Ця справа дуже важлива, капітане,— сказав він.— Розкрийте її швидко.

Я вийшов за секретарем у коридор і поглянув на годинник. Рівно п’ятнадцять хвилин, відколи я увійшов до кімнати. Як і обіцяв Таггарт. Така точність справляла враження.

На вулиці я запалив сигарету й обміркував усе, про що дізнався. Мак-Олі був на сто відсотків відданим. Ротвейлер. Утім лейтенант-губернатор трохи помилявся: ротвейлери мають кращу вдачу. І якщо міс Грант не помиляється про те, що він знайшов Бога, тож і вдача Мак-Олі була не такою вже й поганою. Підтвердити це могла лише одна людина. Потрібно поговорити з преподобним О’Ґунном.

Чотирнадцять

апах хмизу у вогнищі нагадав мені дім. Щільний сріблястий дим, що здіймався із сільських димарів зимовими ночами, забивав носа, пересушував горло і вимагав віскі, щоб змити сажу в горлянці. Тут же, у теплі місячної бенгальської ночі, він піднімався не з димарів, а від тисяч пічечок.

Чорне місто оживало вечорами. Саме в той час, коли проспекти Білого міста порожніли і його мешканці ховались у своїх клубах або за високими вибіленими стінами, населення Чорного міста виходило на вулиці, збиралося на тротуарах біля чайних або на верандах, щоб покурити і посперечатися про політику. Принаймні чоловіки.

Ми з Дігбі і Банерджі, убрані в місцевий одяг і сандалії, мовчки йшли по алеї вздовж Багх-базара.

Зустрілися ми на Лал-базарі, де Банерджі повідомив мені ще одні погані новини. Перелік багажу поштового потяга до Дарджилінга зник. Було дві копії. Одна — у потягу, її могли прихопити нападники. Іншу мали підшити до документів на станції Сілда, але і досі не знайшли. Сержанта запевнили, що такі справи вимагають кількох днів і що начальник станції все переверне, а перелік знайде.

Із Лал-базара Дігбі повіз нас на Ґрей-стрит, за пів-милі звідти. У цій частині міста автомобілів було небагато, і, якщо їхати й далі, можна привернути увагу, тож ми пішли пішки людними, погано освітленими вулицями. Ми з Дігбі сховалися під плащами з каптурами, прикривши голову подобою тюрбанів, які нам, на подив колег, зав’язав констебльсикх на Лал-базарі. Я нижче опустив каптур. Парочка сагибів, що прогулюються в цей час по Багх-базару, викличе таку ж небажану увагу, як і автомобіль, ба, навіть більшу. Тож скориставшися темрявою, ми намагалися рухатись якомога непомітніше. Ми з Дігбі. Не Здавайся, який не потребував камуфляжу, ішов собі, не ховаючись, на кілька кроків попереду нас, перевіряючи, чи безпечний шлях. Можу присягнутися, що сержант відчував певне задоволення від того, що може вільно іти вулицею, а двоє англійців змушені скрадатись у затінку.

Ми завернули на алею, яка не дуже відрізнялася від тієї, де знайшли тіло Мак-Олі. Прямо перед нами розляглася зграя безпритульних собак. Один подивився на Банерджі й ліниво позіхнув. Сержант почав обережно обминати тварин. Раптом із-за рогу за кілька ярдів попереду вигулькнули два велосипедисти. Вся увага Банерджі була спрямована на собак, тож велосипедистів він не почув, і попереджати нас було вже запізно. Ліхтарі стрімко наближалися, і Дігбі занервував. Ще мить — і вони наїдуть просто на нас.

— Ми близько до конспіративної квартири? — прошепотів я.

— Занадто близько, щоб засвітитися,— пробелькотів Дігбі.— Мусимо скасувати зустріч.

Таку можливість ми обговорювали. Якщо двох сагибів помітять поруч із конспіративною квартирою, інформатору Дігбі загрожує небезпека, а на такий ризик Дігбі не пішов би. Звісно, ці двоє могли просто проїхати повз нас і не звернути уваги, але Дігбі ясно дав зрозуміти, що, коли справа стосується місцевих, ні в чому не можна бути впевненим і нікому не можна довіряти. Два сагиби в цій частині міста стануть привабливою мішенню для будь-чого — від пограбування до лінчування. Якщо нас помітять, мусимо повернутися, принаймні на кілька годин. Але інформатор чекатиме на конспіративній квартирі лише годину. Довше — занадто ризиковано. Якщо ми відступимо зараз, доведеться чекати двадцять чотири години до наступної спроби, а мені, чорт забирай, втрачати ще один день аж ніяк не хочеться. Я в розпачі роззирнувся у пошуках схованки, але нічого підходящого не побачив.

Велосипедисти наблизилися, майже порівнялись із Банерджі. Ледь вони до нього доїхали, у сержанта, схоже, виникла якась ідея. Він підняв ногу і щосили наступив на хвіст одного із собак. Тварина заверещала від болю і кинулася алеєю, немов її пробило електричним струмом, прямо на велосипедистів. Собака наштовхнувся на велосипед, чоловік вилетів із сідла і пролетів футів десять. Інші собаки, сполохані скавучанням свого родича, негайно кинулися на велосипедистів, оточили їх і почали люто гавкати. Банерджі побіг допомагати тому, хто впав, а ми, скориставшись хаосом, поквапилися далі непоміченими. Зупинилися за кілька ярдів і почекали на Банерджі. Дігбі нахилився, немов поправляв пряжку на сандаліях, я повернувся до муру, удаючи, що мочуся у відкритий жолоб. Нарешті Банерджі нас наздогнав, усміхаючись, як той дервіш.

— Гарна вистава, сержанте,— прошепотів я.

— Дякую, сер. Схоже, іноді сплячих собак обходити не варто.

За кілька хвилин ми стояли в затінку пошарпаного будинку, і Дігбі тихо відмикав іржавий замок і знімав ланцюга, який тримав разом дві половинки дверей. Він провів нас у темряву передпокою і забарикадував двері дерев’яною колодою. Схоже, він уже був тут раніше, бо колоду в темряві знайшов без зайвих зусиль. Витяг коробку сірників і запалив один. Вогонь було затріпотів, але за мить уже горів рівним полум’ям, освітлюючи занедбану кімнату, пропахлу пліснявою та пилом. Часу гаяти Дігбі не став і повів нас у дальню частину будинку, де відімкнув іще одні двері, цього разу старі та трухляві, зачинені на ненадійну клямку. Ступив у коридорчик і пішов до кінця.

— Чекайте тут,— прошепотів він, коли ми дійшли до муру.

Відійшов убік і пошукав у траві, що височіла аж до пояса, швидко повернувся з дерев’яною скринею. Банерджі допоміг прилаштувати скриню під мур. Дігбі заліз на неї і, підтягнувшись, сів на мур, покликавши за собою і нас із Банерджі. Приземлилися ми в іншому садку, обнесеному муром, із протилежного боку якого були двері, освітлені ліхтарем, що висів на зігнутому цвяхові. Дігбі неквапливо перетнув двір і постукав у двері. Ті ледь прочинилися, нас оглянуло пильне око, і лише тоді двері розчахнулися, проскреготівши по землі.