Абир Мукерджи – Людина. що підводиться (страница 26)

Дігбі висадив мене біля «Бельведера», і я вже почав сумніватися, чи справедливим було моє ставлення до нього. Сьогодні він мене вразив, із таким апломбом приборкавши інформатора. І якщо вже бути до кінця чесним, на його рахунку всі успіхи в нашій справі — від ідентифікації тіла та надання злочинові статусу політичного до встановлення головного підозрюваного. Під гонором і колоніальною претензійністю ховається досить порядний офіцер. Цікаво, чому ж він і досі лише помічник інспектора?

Коли я увійшов, у вітальні ще горіло світло. Вечеря скінчилася вже дві години тому, але, судячи з голосів, місіс Теббіт і кілька постояльців іще не спали. Я зрозумів, що чекали на мене. Мабуть, побачили заголовки в «Стейтсмені» й хочуть почути все з перших вуст. Я зачинив двері якомога тихіше і навпочіпки прокрався передпокоєм, сподіваючись прослизнути до своєї кімнати непоміченим, немов школяр, який повертається до спальні після відбою. Мені вдалося дійти до сходів, коли двері вітальні раптом розчинилися і звідти полилося світло, у якому безпомилково виділявся силует місіс Теббіт. Усе в цій жінці було загрозливим, навіть тінь.

— Капітане Віндгем, ось і ви! — вигукнула вона, немов проголошуючи друге пришестя Господа.— Я так і подумала, що ви працюватимете допізна, тож залишила вам холодну вечерю. Ви ж, певно, зголодніли.

— Дуже люб’язно з вашого боку, місіс Теббіт,— подякував я,— але я обійдуся, дякую.

— Облиште, капітане! Ви мусите відновити сили. Урешті-решт, ми довірили вам захищати себе від усіх нечестивих індійців у ці непевні часи.

Якщо дивитися з мого місця, вигляд вона мала такий, ніби і сама себе чудово захистить від індійців, нечестивих чи ще яких. А враховуючи габарити жінки, я б сказав, що захисту вимагають саме місцеві мешканці. Бути грубим мені не хотілося, уникнути вечері і запитань, схоже, не було жодного шансу, тож я скорився перед неминучим. Принаймні мене навчили правильно відповідати на запитання. Я посміхнувся, пройшов за нею в їдальню і сів, вона налила мені келих вина і принесла шматок холодного м’ясного пирога і хліб із маслом. Проста їжа. Сподіваюсь, і далі нічого поганого мені не загрожує. Щойно я взявся за пиріг, увійшли Бірн із Петерсом, явно з наміром скласти мені компанію. Місіс Теббіт принесла і їм по келиху, собі ж налила чарочку шеррі.

— Просто жахливо, що сталося з Мак-Олі,— сказав Петерс, ні до кого особисто не звертаючись.

— Моторошно стає, як подумаю,— підтримала його місіс Теббіт.— Навіть у власному ліжку ми не можемо почуватися в безпеці.

Я міг би зауважити, що вбили Мак-Олі не у власному ліжку, а за п’ять миль від нього, на алеї біля борделю. Та, підозрюю, їм би це не сподобалося. Натомість я зосередився на частуванні.

— Ганьба! Ось що це таке, місіс Теббіт,— продовжив Петерс.— Нахабство. Холоднокровно вбити представника короля прямо тут, у другому місті імперії! Навіть не знаю, як ці скажені бандити наважились.

Ще кілька хвилин він із піною на губах виливав своє обурення, місіс Теббіт схвально притакувала.

Тоді вона повернулася до мене:

— Чи не могли б ви заспокоїти нас, капітане?

Я відповів звичними словами: ми робимо все можливе; ретельно проводимо розслідування, жоден камінчик не залишиться на своєму місці, усе перевернемо тощо; але її це не вдовольнило, тож я додав:

— Особисто вам нема про що хвилюватися.

— Усе це дуже добре, капітане,— сказала вона,— але що, як це початок запланованої кампанії? Якщо так триватиме далі, європейці боятимуться на вулиці виходити після темряви.

— Цього не станеться,— заспокоїв я.— Ви мене дивуєте, місіс Теббіт. Витончена жінка доброї англійської породи. Аж ніяк не очікував, що вас залякають вчинки кількох незадоволених індійців. Візьміть себе в руки, мадам!

Спрацювало. Коли логіка не діє, бажаний результат можна отримати, удавшись до гіпертрофованого заклику до патріотизму.

— Авжеж,— забелькотіла вона,— я не хотіла...

— Капітан має рацію,— підтримав Бірн.— Ви ж самі знаєте, місіс Теббіт, таке і раніше траплялося. Якщо хочете знати мою думку, ті, хто чинить насильство,— не проблема. Проблемою є ті, хто проповідує ненасильство. Нехай вони називають це «мирною неспівпрацею», але насправді це економічна війна. Узяти цей бойкот британських тканин. Торгівля від нього жорстоко постраждала. Мої замовлення за минулий рік знизилися на тридцять відсотків, у деяких регіонах навіть на п’ятдесят! Якщо так і далі триватиме, улітку я втрачу роботу. Боже всемогутній, це відбувається не лише в Бенгалії, а по всій країні! І найгірше те, що ми нічого не можемо вдіяти. Тобто не можна ж кидати за ґрати лише за те, що не купляють тканини.

Після цих слів Бірна за столом запанувала зловісна тиша. Обличчя у місіс Теббіт було таке, наче її світ руйнується. Від Петерса ледь пара не валила. Що ж, їм можна тільки поспівчувати. На їхню думку, саме вони й побудували цю країну, а тепер усе, що вони зробили, виявляється під загрозою. І збагнути такого нахабства вони не могли. Як після всього, що вони зробили для цієї землі, індійці мають безсоромність вимагати збирати речі та повертатися до Англії? Але за всим цим ховався справжній страх. Місіс Теббіт і подібні до неї, може, і вважали себе британцями, але, крім Індії, вони нічого не знали, не мали іншого життя, крім вечірок у садочках і коктейлів у клубах. Вони нагадували гібридну квітку, яка потрапила до Індії і так прижилася, що, якби її повернули до Британії, вона б зів’яла і загинула.

Я доїв, і місіс Теббіт прибрала тарілку.

— Уже пізно,— сказав Петерс,— лягатиму спати.

Він підвівся і побажав доброї ночі, і незабаром його втомлені повільні кроки почулися зі сходів. Місіс Теббіт, зрозумівши, що більше інформації не отримає, також вибачилась і пішла. Лишилися ми з Бірном і половиною пляшки червоного вина. Він витяг пару сигарет і простягнув одну мені. Я взяв і запалив.

— Наскільки вас стосується справа Мак-Олі, капітане? — запитав він. Особливої зацікавленості в його голосі не було. Складалося враження, що він просто бажає заповнити тишу.

— Боюсь, саме я і мушу її розкрити,— відповів я.— Але не можу сказати нічого, крім того, що сказав іншим.

— Розумію,— кивнув він.— Було б значно краще, якби ситуація поліпшилась. Я ж бо сподівався, що всі ці нісенітниці щодо незалежності припиняться разом з війною.

— Не співчуваєте? Мені здавалося, що більшість ваших співвітчизників дещо іншої думки.

— Як торговець текстилем я їм абсолютно не співчуваю. Хоча як ірландець...— Він посміхнувся.— Але то вже інша справа.

Він підняв склянку.

— Справа в тому,— продовжив, випивши,— що ваші пересічні індійські терористи, принаймні бенгальські, переважно некомпетентні. Вони витрачають свій час на сварки між собою, а коли не сваряться,— на щастя, більшість часу — вони підривають самі себе, не завдаючи нікому шкоди. Коли часом когось і вбивають, то жертвою виявляється невинний перехожий, але зовсім не той, у кого вони цілилися. Урешті-решт вони незабаром самі себе перестріляють або їх переловлять. Запевняю вас, капітане, так триватиме ще сотню років, тож імперія навіть не похитнеться. Проблема, бачите, у тому, що ваш класичний бенгальський революціонер — дилетант. Погляньте на них: вони усі з вищої касти, аристократи, які вважають цю справу шляхетною, романтичною боротьбою. І все це дуже добре й ошатне на університетських дебатах, та якщо хочеться покінчити зі сторіччям британської влади, потрібні справжні грубі чоловіки. Хлопці з робочого класу, які вміють працювати. А не гурт кволих інтелектуалів, які не здатні відрізнити рукоятку маузера від дула.

— Якщо вони такі некомпетентні, як ви кажете,— запитав я,— чому всюди тільки й розмов, що про вбивство Мак-Олі?

Бірн замислився, ковтнув вина і лише тоді відповів:

— Знаєте, скільки в Індії британців, капітане?

— Півмільйона? — припустив я.

— Сто п’ятдесят тисяч. І все. А знаєте, скільки тут індійців? Я вам скажу: триста мільйонів. Як же ста п’ятдесятьом тисячам британців утримати під контролем триста мільйонів індійців?

Я не відповів.

— Моральна вищість.— Він помовчав, щоб фраза справила враження.— Щоб така мала кількість правила багатьма, правителі мають створити ауру вищості над підлеглими. Не лише фізичної чи військової вищості, але й моральної вищості. І ще більш важливо, щоб їхні піддані, у свою чергу, повірили, що вони нижчі, що вони вимагають контролю заради власного ж блага. Схоже, що від часів битви під Плессі ми тільки те й робили, що ставили місцевих мешканців на місце, переконуючи, що вони потребують нашого керівництва, нашої освіти. Їхню культуру ми представляли варварською, релігії — утвореними навколо фальшивих богів, навіть архітектура мала бути нижчою за нашу. Навіщо б іще ми будували той у дідька величезний і огидний Меморіал Вікторії з білого мармуру, більший, аніж Тадж-Махал? Господи, та ми ж навіть фактам не дозволяємо кинути тінь на образ, який створили. Погляньте на атлас для індійської навчальної школи. Вони розташували Британію та Індію поруч, і кожна займає цілу сторінку. Ми навіть масштаби їм не показуємо, щоб маленькі темні діти не зрозуміли, якою крихітною є Британія у порівнянні з Індією!

Проблема, капітане, у тому, що за останні двісті років ми наїлися власної пропаганди. Ми повірили, що є вищими за покидьків, якими керуємо. І якщо щось загрожує цій вигадці, воно являє загрозу і цілій споруді. Саме тому справа Мак-Олі і здійняла такий сморід. Це напад на двох рівнях. По-перше, вона показує, що принаймні деякі індійці більше не вважають себе нижчими настільки, що можуть навіть убити видатного члена вищого класу, а по-друге, це розхитує нашу вигадку про вищість.