Абир Мукерджи – Людина. що підводиться (страница 21)
— Як справи в конторі? — запитав я.
— Повний хаос,— зітхнула вона.— Хоч і не так погано, як учора. Забагато справ було у містера Мак-Олі, стільки документів потребувало його підпису, що половина відділу не може без нього працювати. Але потроху все владнається.
— Уже призначили його наступника?
— Офіційно ні, але ясно, що посаду дістане містер Стівенс. Він узяв на себе більшу частину обов’язків містера Мак-Олі, а мене вже призначили його секретаркою.
— От пощастило! А мені саме потрібно з ним поговорити. Можете влаштувати мені зустріч?
Вона кивнула.
— Запишу, щойно повернуся в контору, але це може зайняти якийсь час. Його засипали роботою.
— До речі, що він за людина? — поцікавивсь я, пригадавши слова слуги Мак-Олі.
— Містер Стівенс? Доволі люб’язний. Із нового покоління, усе щось модернізує.
— Із Мак-Олі вони ладнали?
Вона посміхнулася.
— Скажімо так, не завжди погоджувались один із одним. Мак-Олі любив робити по-своєму. Не дуже прислухався до пропозицій Стівенса.
— Вони сперечалися?
— Бувало.
— А останнім часом?
Вона завагалася.
— Будь ласка, Енні,— попросив я.— Ви нікого не зраджуєте, а для мене ваші слова напрочуд важливі.
Вона розмішала каву.
— Минулого тижня,— зітхнула вона,— у четвер чи п’ятницю, точно не пам’ятаю, Стівенс увірвався до кабінету Мак-Олі. Він поряд із моїм, ще й двері між ними були відчинені. Стівенс, не більше не менше, звинуватив Мак-Олі у фальсифікації якогось законопроекту.
— Погрожував?
Вона знову завагалася.
— Майже нічого не сказав, от тільки те, що Мак-Олі пізніше пошкодує.
Цікаво.
— Якою була реакція Мак-Олі?
— Точно не зашарівся,— розсміялася вона.— У боргу не залишився.
— Ви знаєте, про який законопроект ішла мова? — запитав я.
— Гума. Здається, щось стосовно мита на імпорт із Бірми.
— Вони сперечалися про митні ставки? — Я трохи розчарувався. З такої причини заздрісний колега навряд чи стане вбивати Мак-Олі. Урядові службовці не відзначаються бурхливими пристрастями, а якби ті й розігралися, суперечка щодо мита на гуму навряд чи може вважатися підставою для вбивства. Я змінив тему: — Чи Мак-Олі брав колись роботу додому?
— На жаль, увесь час,— відповіла вона.— Він жив роботою.
Від цієї фрази мені чомусь стало ніяково.
— Чому
— Бо час від часу документи губилися, і важко було сказати, чи то вони дійсно загубилися, чи потрапили до неправильної теки, чи Мак-Олі забув їх удома.
— Тож його смерть усе ускладнила?
— Виникли деякі проблеми,— продовжила вона.— Як я вже казала, Мак-Олі відповідав за безліч проектів. Багато чого у відділі застопорилося без його підпису. Ми не знайшли документів, які терміново мав підписати замість Мак-Олі містер Стівенс. Довелося мені йти до квартири містера Мак-Олі й шукати там.
— Знайшли?
— Так, пощастило. Інакше справи були б кепськими. Але підписав їх Стівенс лише сьогодні вранці. Тож затрималися ми на кілька днів. Не дуже добре, але й не кінець світу.
Це пояснює її присутність у квартирі Мак-Олі. Я зітхнув із полегшенням, і мої сумніви щодо міс Ґрант благополучно розвіялись.
— Як просувається розслідування? — у свою чергу поцікавилася вона.
Я хотів відповісти, як відповідаю всім. То було б правильно. Але у присутності вродливих жінок мене охоплює слабкість. Вони мене обеззброюють. А може, просто не хочеться їх розчаровувати. Я допив каву і сказав правду: досі усі мої спроби лише світять, а не гріють, і мені здається, що від мене багато чого приховують.
— Сподіваюсь, це ви не про мене, Семе? — запитала вона.
— Звісно, ні,— квапливо запевнив я її.— Ви єдина є щирою.
Одинадцять
На столі на мене чекали три нові жовті записки. Схоже, за час моєї відсутності кабінет перетворився на пошту. Перша була від Деніелза: він хотів мене бачити. На ній стояло «ТЕРМІНОВО», я її зім’яв і кинув до сміття.
Друга була від Банерджі. Він поговорив із носієм у «Бенгальському клубі», і той стверджував, що в ніч убивства Мак-Олі Бучан пішов спати, щойно гості розійшлися, і вийшов до сніданку приблизно о десятій. Дізнатися, з ким розмовляв тієї ночі Бучан, не вдалося, бо клерк не захотів або не міг розголосити цю таємницю.
Третя була від Дігбі. Військова розвідка пішла назустріч комісарові, і нам гарантували доступ до місця злочину. Розраховувати ми можемо і «на будь-яку допомогу в разі потреби». Непоганий виверт: ніби хтось спочатку дав вам ляпаса, а тоді запитав, як може допомогти вам зупинити кров із носа.
Я підняв слухавку і зателефонував до кабінету Дігбі. Ніхто не відповів. Я вже хотів іти його шукати, як у двері постукав Банерджі.
— Розтин тіла, сер. Призначений на третю. Прийдете?
Я кивнув.
— Мені б теж хотілося.
Посередині вулиці Коледж-стрит розташувався шпиталь Медичного коледжу з моргом Імперської поліції в підвальному приміщенні. Морги чомусь завжди влаштовують у підвальних приміщеннях, немов зберігання тіла в підпіллі було першим кроком до могили. Цей морг не відрізнявся від решти: білі кахлі на стінах і підлозі, штучне світло, усюди нездоровий сморід формальдегіду та плоті.
Зустрів нас патологоанатом, на вигляд ледь кращий за труп, і представився доктором Ламбом. Йому за п’ятдесят, бліда, майже сіра шкіра, немов і сам почав уподібнюватись до тіл, з якими працював. На ногах у нього були гумові чоботи, на руках — гумові рукавички, додати ще білий фартух поверх блакитної сорочки і краватку-метелик у горошок — і здалеку його можна було прийняти за циркового клоуна у відставці.
Розшаркуватися він не став, одразу поквапився до анатомічного театру. Усередині запах був особливо в’їдливим, а підлога аж блищала від води. У центрі кімнати стояв стіл для розтину, широка мармурова плита, на якій лежало тіло Мак-Олі, і досі в закривавленому смокінгу. Стіл з одного боку нахилявся вниз, до стоку. Поруч із тілом були розкладені медичні інструменти: колекція пилок, бурів і ножів, запозичених із Середніх віків. Нас уже чекали ще двоє. Поліцейський фотограф, озброєний фотоапаратом, спалахами, триногою і фотопластинками. Інший був, як я зрозумів, асистентом лікаря Ламба, щоб занотувати висновки лікаря, написати цей жахливий диктант.
— Гаразд, джентльмени,— бадьоро сказав лікар.— Починаємо?
Він почав розрізати одяг Мак-Олі великими ножицями, немов той кравець, що схилився над манекеном. Коли одяг зняли, він приступив до замірювання тіла, виконуючи звичну процедуру: зріст, колір волосся, особливі прикмети,— усе це асистент старанно занотовував. Лікар методично описав рани Мак-Олі, починаючи з відсутнього ока і спускаючись униз. Він говорив і показував фотографу, який робив знімки крупним планом.
— Невеликий розрив язика, синці навколо рота. Чіткий розріз на шиї. Скоріше за все, зроблений ножем із довгим лезом, помірно гострим. Довжина розрізу п’ять дюймів. Починається на два дюйми нижче кута щелепи. Розріз чистий, трохи піднімається вгору. Перерізані артерії.
Він перейшов до грудної клітки.
— Велика колота рана, три дюйми завширшки. Знову ж таки, могли нанести ножом із довгим лезом. Схоже, зачепила легеню.
Оглянув долоні Мак-Олі.
— Порізів, які б указували на спробу себе захистити, немає.
Зліва від мене щось забубонів Банерджі. Я повернув голову. Юний сержант пристрасно читав мантру, обличчя у нього було білим-білісіньким.
— Це ваш перший розтин, сержанте?
Він соромливо посміхнувся.
— Другий, сер.
Шкода. Другий, як правило, ще гірший. Перший, яким би він не був, рятує певна доля несподіванки. Ніколи не знаєш, що побачиш далі. Другий такої переваги не має. Точно знаєш, що на тебе чекає, але готовим себе аж ніяк не відчуваєш.