Абир Мукерджи – Людина. що підводиться (страница 2)

— Агов, баба, чого тобі треба?

Банерджі перевів погляд на мене.

— Сер, легше буде, якщо я поясню йому бенгальською.

Я кивнув.

Банерджі заговорив, але старий, схоже, його не чув. Сержант повторив уже гучніше. Тонкі брови старого збентежено зійшлися на переніссі. Поступово обличчя його прояснилося, повернулася посмішка. Він зник, і за мить двері широко відчинилися.

— Ашун! — сказав він Банерджі і повернувся до мене: — Заходь, сагибе. Заходь. Заходь!

Він повів нас довгим темним коридором. Прохолодне повітря було важким від запаху ладану. Ми пішли слідом, і наші кроки луною відбилися від полірованого мармуру. Будинок був обставлений зі смаком, майже розкішно, являючи собою разючий контраст із обшарпаним фасадом. Немов вийшов за ворота Майл-Енда і опинився у Мейфейрі.

У кінці коридора старий зупинився і впустив нас до великої, гарно обставленої вітальні. На елегантних канапах у стилі рококо були розсипані шовкові східні подушечки. На дальній стіні, над кріслом, оббитим червоним оксамитом, хоробро дивився з портрета індійський принц у короні.

Зі стелі нерухомо звисала велика зелена пунка[3]завбільшки як чималий обідній стіл, із двору лилося світло.

Старий жестом попросив нас почекати і нечутно зник.

У сусідній кімнаті цокав годинник. Відстрочка мене потішила. Минув уже тиждень, а мені й досі здається, що акліматизація не закінчилася. І справа не тільки у спеці. Є дещо інше. Аморфне і невизначене. Знервованість, що проявилася болем у потилиці і нудотою в шлунку. Схоже, сама Калькутта вимагає від мене плати за приїзд сюди.

Кілька хвилин по тому двері відчинилися і увійшла індійка середнього віку, за нею, як вірний цуцик, дріботів старий. Як на свій вік, жінка була вродливою. Двадцять років тому її можна було б назвати справжньою красунею. Повнотіла, зі шкірою кольору кави і карими очима, підведеними вугіллям. Спереду волосся у неї розділялося на проділ, а ззаду було стягнуте у вузол. На лобі — кармінна цяточка. Убрана в яскраво-зелене шовкове сарі, краї якого розшито золотистими птахами. Під ним — блуза зеленого шовку, яка не закривала живіт. Руки прикрашали кілька золотих браслетів, а шию обвивало багате намисто з маленьких зелених камінців.

— Намаскар, джентльмени,— привіталася вона, склавши руки перед грудьми. Браслети тихенько задзеленчали.— Прошу, сідайте.

Я очима запитав у Банерджі, чи не цю жінку він бачив у вікні. Він похитав головою.

Вона представилася як місіс Боуз, володарка дому.

— Мій слуга каже, ви маєте до мене запитання.

Вона підійшла й елегантно опустилась у шезлонг. Немов за наказом, пунка на стелі гойднулася, пропускаючи приємний вітерець. Місіс Боуз натиснула на маленьку мідну кнопку на стіні поруч. На порозі мовчки з’явилася служниця.

— Ви вип’єте чаю, так? — запитала місіс Боуз і, не очікуючи на відповідь, повернулася до служниці та наказала: — Міна, на.

Дівчина зникла так само мовчки, як і з’явилася.

— Ну а тепер,— повернулася до нас місіс Боуз,— скажіть, чим я можу вам допомогти, джентльмени?

— Я капітан Віндгем,— сказав я,— а це сержант Банерджі. Я так розумію, вам уже відомо про інцидент, що стався на алеї поруч із вашим домом.

Вона ввічливо посміхнулася.

— Ваші констеблі зчиняють такий галас, що, гадаю, увесь квартал уже знає про цей «інцидент», як ви його назвали. Може, ви розкажете мені, що ж там сталося?

— Було вбито людину.

— Вбито? — Жоден м’яз на її обличчі не ворухнувся.— Який жах.

Із власного досвіду знаю, що англійським жінкам варто лише почути слово «вбивство», як одразу ж виникає потреба в нюхальній солі, але місіс Боуз явно зліплена з іншого матеріалу.

— Перепрошую, джентльмени,— продовжила вона,— але в цій частині міста людей убивають щодня. Але я не пам’ятаю, щоб раніше нашими вулицями бігала половина поліцейських Калькутти і перевертала все догори дриґом, не кажучи вже про англійського офіцера. Як правило, бідолашну жертву везуть до моргу, оце і все розслідування. Чому ж цього разу така метушня?

А «метушня» тому, що вбили англійця. Але у мене склалося відчуття, що їй про це добре відомо.

— Мушу запитати вас, мадам, чи бачили ви, чи чули щось на алеї минулої ночі?

Вона похитала головою:

— З алеї вночі завжди доносяться якісь звуки. П’янички б’ються, собаки виють, але якщо ви питаєте, чи не чула я, як убивають людину, то відповідь «ні».

Відповідь була дуже категоричною, і це здалося мені дивним. Досвід підказує, що жінки середнього віку із середнього класу, як правило, дуже охоче допомагають слідству, якщо сталося вбивство. Це робить їхнє життя цікавішим. Деякі беруться до справи так завзято, що радісно переказують усі чутки та плітки, немов це одкровення святого Івана. Її поведінку аж ніяк не назвеш типовою для жінки, яка щойно почула про вбивство за десять футів від свого дому. Підозрюю, вона щось приховує. Але що б то не було, воно не обов’язково має відношення до вбивства. Останнім часом влада ввела так багато заборон, що вона може приховувати зовсім інше.

— Чи не відбувалося поблизу якихось зборів бунтарського характеру? — запитав я.

Вона поглянула на мене так, немов я був на диво дурнуватою дитиною.

— Цілком можливо, капітане. Урешті-решт, це ж Калькутта. Місто, у якому мільйону бенгальців нема чим зайнятися, як теревенити про революцію. Хіба не тому ви перемістили столицю в Делі? Чи не краще смажитись у тихій пустелі в оточенні поступливих пенджабців, аніж миритися з такими небезпечними бенгальськими підбурювачами? Щоправда, далі розмов справа у них не йде. Але, відповідаючи на ваше запитання, ні, мені не відомо про збори бунтарського характеру Нічого такого, що б порушувало ваші дорогоцінні закони Роулетта[4].

Закони Роулетта. Їх прийняли минулого місяця, і це дало нам змогу хапати будь-кого за підозрою в тероризмі та революційній діяльності. За ґратами людину можна було тримати без слідства до двох років. Життя поліцейських стало легшим і простішим. Індійці, звісно, люто опиралися, і не можу сказати, що я їх звинувачую. Урешті-решт, ми ж боролися за свободу, а дійшли до того, що заарештовували людей без ордерів і кидали до тюрем за те, що нам ввижалося бунтарським, чи то збори без дозволу, чи витріщання на англійця.

Місіс Боуз підвелася.

— Перепрошую, джентльмени, я не можу вам нічим допомогти.

Настав час заговорити по-іншому.

— Може, ви ще зміните свою думку, місіс Боуз,— сказав я.— Сержант озвучив підозру щодо того, який у вас тут заклад. Особисто я вважаю, що він помиляється, але можу покликати команду з десяти офіцерів найближчого підрозділу, і за тридцять хвилин вони дізнаються, хто з нас має рацію. Вони здатні перевернути тут усе догори дриґом, а вас супроводити на Лал-базар і поставити там кілька запитань. Може, вам навіть запропонують провести кілька ночей у камері, на гостині у віце-короля, так би мовити... Але ви завжди можете обрати співпрацю з нами.

Вона поглянула на мене і посміхнулася. Не схоже, щоб мої слова її налякали, що дуже дивно. Проте свою наступну фразу вона добре обміркувала.

— Капітане Віндгем, гадаю, сталося... непорозуміння. З радістю допоможу вам усим, чим зможу. Але минулої ночі, чесно, я нічого не бачила і не чула.

— У такому разі,— сказав я,— ви не заперечуватимете, якщо ми опитаємо тих, хто перебував у цей час у будинку?

Двері відчинилися, увійшла служниця зі срібною тацею, на якій стояло все, що асоціюється з чаюванням осіб середнього класу. Вона поставила тацю на стіл червоного дерева поруч зі своєю господинею і вийшла з кімнати.

Місіс Боуз взяла чайничок і елегантне срібне ситечко і налила чаю в три чашки.

— Звісно, капітане,— нарешті сказала вона.— Можете говорити з ким захочете.

Вона знову натиснула на мідну кнопку, повернулася служниця. Вони обмінялися іноземними словами, і дівчина зникла.

Місіс Боуз повернулася до мене.

— Скажіть-но мені, капітане, ви ж явно в Індії не так давно. Скільки ви вже тут?

— Навіть і не здогадувався, що це так очевидно.

Місіс Боуз посміхнулася.

— Так воно і є. По-перше, ваше обличчя того цікавого відтінку — рожевого, який дозволяє припустити, що найголовнішого уроку місцевого життя ви ще не засвоїли: між півднем і четвертою варто лишатись у приміщенні. По-друге, ви ще не набули того бундючного вигляду, з яким ваші земляки в цій країні звертаються до індійців.

— Вибачте, що вас розчарував,— відповів я.

— Не вибачайтесь,— відмахнулася вона.— Упевнена, що це лише питання часу.

Не встиг я нічого відповісти, як двері відчинилися і до кімнати увійшли чотири стрункі дівчини, а за ними — служниця і старий, який нас зустрів. Схоже, дівчат щойно витягли з ліжка. На відміну від місіс Боуз жодна з них не була нафарбована, але усі були красунями від природи. Убрані вони були в прості бавовняні сарі пастельних кольорів.

— Капітане Віндгем,— сказала місіс Боуз,— дозвольте представити моїх домочадців.— Вона махнула рукою на старого: — Ратана ви вже зустрічали. І Міну, мою служницю. А це Сарасваті, Лакшмі, Деві й Сіта.

Вона називала імена, і дівчата одна за одною складали руки у привітанні. Схоже, вони нервували. Цього і варто було очікувати. Більшість молодих проституток у Лондоні також нервували, коли їх розпитували представники закону. Більшість, але не всі.

— Не всі в моєму домі володіють англійською,— продовжила місіс Боуз.— Не заперечуватимете, якщо я перекладатиму на хінді?