Абир Мукерджи – Людина. що підводиться (страница 1)

Абір Мухерджі

Людина, що підводиться

Світлій пам’яті мого батька,

Сатьєндра Могана Мухерджі

Калькутта, схоже, повна «людей, що підіймаються».

Один

ринаймні він добре вдягнений. Чорна краватка, смокінг... Якщо ідеш на вірну смерть, маєш виглядати якнайкраще.

Я закашлявся: сморід дряпав за горло. За кілька годин він стане нестерпним, таким міцним, що від нього знудить і калькуттського торговця рибою. Витягнув пачку «Кепстанса», постукав, щоб вискочила сигарета, запалив її і вдихнув; дим прочистив легені. У тропіках запах смерті набагато гірший. Як і більшість інших запахів.

Його знайшов худорлявий низенький пеон[1], що вийшов на роздобуток. Бідолаха мало не помер від жаху. Годину по тому його і досі трусило. Знайшов у темній глухій алеї, яку місцеві називають галі: із трьох боків її обступили старі халупи, а небо можна було побачити, хіба що скрутивши шию і дивлячись прямо вгору. Хлопцевим очам можна позаздрити, якщо він розгледів його в такій темряві. А може, його на нього просто вивів ніс.

Вигнуте тіло, обличчям догори, наполовину затонуло у стічній канаві. Перерізане горло, руки і ноги неприродно вигнуті, на білій накрохмаленій сорочці — велика бура пляма крові. На спотвореній руці бракувало кількох пальців, око вискочило з очниці — щоправда, остання дія була справою величезних чорних воронів, які наразі сердито спостерігали з найближчих дахів за тим, що відбувається. Та що там не кажи, для бурра сагиба смерть цілком пристойна.

Я і не таке бачив.

Була ще й записка. Заплямований кров’ю папірець, зім’ятий і запханий до рота, як корок до пляшки. Цікава деталь, щось новеньке. Коли вважаєш, що вже все бачив, відчуваєш певне задоволення, якщо вбивця ще може здивувати.

Зібрався натовп місцевих зівак. Різнобарвна юрба роззяв, торговців і домогосподарок. Кожен намагався проштовхнутися ближче, щоб подивитися на труп. Новини швидко облетіли квартал. Так завжди буває. Убивство — чудова розвага в будь-якому куточку світу, а тут, у Чорному місті, можна навіть квитки продавати, стільки охочих побачити мертвого сагиба[2]. Я спостерігав, як Дігбі гарчить на місцевих констеблів, що натягували стрічку. Вони, у свою чергу, кричали на натовп, і у відповідь іноземні голоси вигукували глузливі й образливі фрази. Констеблі лаялися, хапалися за свої бамбукові латі і били направо і наліво, змушуючи голоту відступити.

У мене сорочка до спини прилипла. Ще й дев’ятої немає, а спека вже нестерпна, навіть у затінку алеї. Я опустився на коліна поруч із тілом і обстежив його. У внутрішній кишені смокінга щось лежало. Я всунув туди руку і витягнув чорного шкіряного гаманця, кілька ключів і жменьку дрібних монет. Сховав ключі й монети в пакет для доказів і взявся за гаманець. Він був старим і м’яким, потертим, і, мабуть, коштував чимало, коли був новеньким. Усередині лежала світлина жінки, зігнута, із обшарпаними ріжками. Жінка молода, схоже, не було й тридцяти, убрана так, що можна було здогадатися, що світлину зроблено багатенько років тому. Перевернув. На зворотному боці було зазначено: «Феррі і сини, Заучіголл, Глазго». Сунув її в кишеню. Більше в гаманці майже нічого не було. Ні грошей, ні візиток, лише кілька розписок. Нічого такого, що б допомогло встановити особистість убитого. Я закрив гаманця, поклав його до інших доказів і перейшов до зім’ятого папірця в роті жертви. Обережно його потягнув, щоб зайвий раз не змінювати позу тіла. Папірець легко вискочив. Гарний якісний папір. Такий можна знайти в дорогих готелях. Я розгорнув його. З одного боку написано три рядочки. Чорне чорнило. Східні літери.

Я гукнув Дігбі. Стрункий білявий чолов’яга, справжній син своєї імперії; вуса природженого військового і владна поведінка. Мій підлеглий, хоча в це інколи важко повірити. Справжній ветеран, що прослужив у Імперській поліції десять років, принаймні так він сам каже, чудово порозумівся з місцевим людом. Він підійшов, витираючи спітнілі долоні об туніку.

— Дуже незвично, що сагиба знайшли вбитим у Калькутті.

Він знизав плечима.

— Багато чого може здивувати, Господь свідок.

— Що думаєте про це? — Я передав йому папірець.

Він театрально оглянув записку з обох боків і лише тоді відповів:

— Схоже, це бенгальською... сер.

Останнє слово він виплюнув. І його можна зрозуміти. Прикро, коли тебе обійшли з підвищенням. Особливо якщо посада дісталася якомусь прибульцеві з Лондона, який щойно зійшов із корабля. Але то вже його проблема. Не моя.

— Можете прочитати? — запитав я.

— Звісно можу. Тут написано: «Більше попереджень не буде. Вулицями потече англійська кров. Геть з Індії!»

Він повернув мені записку і сказав:

— Схоже на терористів. Але занадто вже зухвало, навіть для них.

Можливо, він має рацію, але перед тим, як робити висновки, мені потрібні факти. І що більш важливо, не сподобався мені його тон.

— Ретельно обшукайте всю прилеглу територію,— наказав я.— Мушу знати, хто це такий.

— А я знаю, хто це,— відповів він.— Прізвище Мак-Олі. Александр Мак-Олі. Велике цабе у письменників.

— Де?

Дігбі так на мене зиркнув, немов щось огидне проковтнув.

— Будинок письменників, сер, адміністрація уряду Бенгалії і добрячої частини Індії. Мак-Олі є, чи тепер уже був, однією з найважливіших осіб. Радник лейтенант-губернатора, що не кажи. Іще один плюс на користь політичного вбивства, чи не так, старий?

— Продовжуйте пошуки,— зітхнув я.

— Так, сер,— відсалютував він. Оглянув місце злочину і побачив молодого місцевого сержанта. Індієць пильно вдивлявся у вікно, що виходило на алею.— Сержанте Банерджі! — гукнув Дігбі.— Сюди, будь ласка.

Індієць обернувся і виструнчився, клацнувши підборами, тоді квапливо підбіг і віддав честь.

— Капітане Віндгем,— сказав Дігбі,— дозвольте представити сержанта Не Здавайся Банерджі. Вважаю його чудовим надбанням Імперської поліції, а ще він перший індієць, який увійшов до трійки офіцерів, що найуспішніше склали іспити.

— Вражає,— відповів я, бо так воно й було певною мірою, а частково тому, що тон Дігбі натякав на те, що все геть не так.

Вигляд у сержанта був надто збентеженим.

— Він і йому подібні — плоди політики уряду щодо збільшення кількості місцевого населення в кожному підрозділі адміністрації, нехай нам Господь допоможе.

Я обернувся до Банерджі. Худенький, низенький хлопець із правильними рисами обличчя — такі виглядають юними й у сорок. Не такими уявляють поліцейських. Враження він справляв чесного і водночас знервованого чоловіка, а гладеньке чорне волосся, акуратно розчесане на косий проділ, і круглі окуляри в металевій оправі робили його схожим швидше на поета, аніж на поліцейського.

— Сержанте,— сказав я,— починайте шукати відбитки пальців.

— Авжеж, сер,— відповів він з акцентом суррейського гольф-клубу. Вимова у нього більш англійська, ніж у мене.— Ще щось, сер?

— Лише одне,— кивнув я.— Що ви там видивлялися?

— Я бачив жінку, сер,— заблимав він очима.— Вона за нами спостерігала.

— Банерджі,— великий палець Дігбі вказав на юрбу,— звідти за нами спостерігає сотня роззяв.

— Так, сер, але та леді дуже налякана. Коли побачила мене, заклякла і зникла в кімнаті.

— Гаразд,— сказав я.— Коли обшукаєте все внизу, ми з вами піднімемося туди і побачимо, чи зможемо поговорити з вашою подружкою.

— Не вважаю, що це добра думка, старий,— заперечив Дігбі.— Тобі варто дещо знати про місцевих мешканців та їхні звички. Якщо почнеш розпитувати жінку, їм це не сподобається. Не встигнеш і до другого запитання перейти, як розпочнеться заколот. Краще вже я за це візьмуся.

Банерджі поморщився.

Дігбі спохмурнів:

— Ви щось хотіли сказати, сержанте?

— Ні, сер.— Голос у Банерджі був такий, немов він просив вибачення.— Просто не думаю, що наш візит стане причиною заколоту.

— І чому ж це ви так у цьому переконані? — поцікавився Дігбі.

— Ну, знаєте, сер,— відповів Банерджі,— мені достеменно відомо, що в тому будинку — бордель.

Годину по тому ми з Банерджі стояли перед входом до будинку номер сорок сім по Маніктоллалейн. Перед нами була неохайна двоповерхова будівля. От чого не бракувало в Чорному місті, так це неохайних будинків. Здається, інших тут і немає, лише напівзруйновані переповнені споруди, у яких роєм купчилися люди. Дігбі щось там казав про злидні місцевого люду, та насправді була в цьому кварталі своя жалюгідна краса, чимось нагадував він Вайтчепел або Степні.

Стіни колись були пофарбовані в життєрадісний блакитний колір, але фарба давно вже програла бій із безжалісним сонцем і дощами. Лише кілька блідих клаптиків, водянисто-блакитних смужок на вкритій пліснявою сіро-зеленій штукатурці, свідчили про щасливіші часи. Місцями штукатурка відвалилася, виставивши напоказ покришені руді цеглини, зі щілин потяглися паростки бур’яну. Вгорі, немов зламані зуби, стирчали залишки балкона, ліани нещадно душили металеве поруччя.

Парадні двері являли собою кілька кривих, погано підігнаних дощок. Фарба на них також облупилася, оголивши темну, поточену шашелем деревину.

Банерджі підняв латі й гучно постукав.

Ізсередини не пролунало ані звуку.

Він покосився на мене.

Я кивнув.

Він знову постукав.

— Поліція! Відчиняйте!

Нарешті почувся заглушений голос:

— Аши, аши! Постривайте!

Звуки. Човгання ніг, клацання замка. Тоненькі дерев’яні двері загриміли і прочинилися. Перед нами стояв місцевий старий із копицею сріблястого нечесаного волосся, зігнутий, немов той знак запитання. Засмагла шкіра, тонка, немов пергамент, звисала з нього так, що здавалося, немов то не людина, а птах у клітці. Старий глянув на Банерджі і беззубо посміхнувся.