Абир Мукерджи – Людина. що підводиться (страница 4)
Зізнаюся, що перший тиждень у Калькутті був для мене більш ніж неспокійним. З індійцями я вже зустрічався, навіть бився пліч-о-пліч із ними на війні. Пригадую Іпр 1915 року, самогубну контратаку, на яку послали нас генерали під жалюгідним селищем Лангемарк. Сипаї з третього лахорського дивізіону, переважно сикхи і патани, ішли в бій без надії на успіх, і їх скосило, не встигли вони навіть побачити позицій бошів. Вони померли хороброю смертю. І тепер тут, у Калькутті, я з тривогою дивився, як ми поводилися з їхнім народом на їхній землі.
— А ви, сер? — запитав Банерджі.— Яким вітром вас занесло до Калькутти?
Я мовчав.
Що мені було відповісти?
Що вижив у війні, яка вбила брата і друзів? Що мене поранило, я повернувся додому і дізнався, що доки видужував у шпиталі, померла від грипу дружина? Що Англія мені набридла і я втратив у неї віру? Розказувати таке місцевому мешканцю вважається дурним тоном. Тож я відповів те ж саме, що й усім іншим:
— Втомився від дощу, сержанте.
Два
Гейдерлі мало чим відрізнявся від незліченної кількості інших невеличких приватних шкіл для хлопчиків, які цяточками розсипалися по графствах. Провінціальний за місцем розташування і парафіяльний за духом, він давав стерпну освіту, цілком пристойну для стороннього ока, і, що важливіше, являв собою зручний притулок для дітей середнього класу, яких із тієї чи іншої причини мусили заслати в якесь скромне місце. Мене це влаштовувало. У Гейдерлі я почувався задоволеним, принаймні щасливішим, аніж удома. Я б і довше там залишався, коли була б така змога. Я заздрив хлопцям, які залишались у школі на канікули, бо батьки мусили їхати в якийсь невідомий куточок земної кулі, щоб виконати обов’язок білої людини і підтримати справу імперії.
Імперія і справді була справою середнього класу, бо трималася на плечах таких шкіл, як Гейдерлі. Саме в таких освітніх установах штампували усміхнених і старанних молодих людей, котрим належало бути мастилом для коліс імперії, юнаків, що ставали державними службовцями, поліцейськими, церковнослужителями і збирачами податків. Ці юнаки, у свою чергу, одружувались і народжували власних дітей, яких посилали до Англії отримувати таку ж освіту, яку колись отримали вони самі. У ті ж самі школи, де з них витворювали наступне покоління колоніальних службовців. Колесо здійснювало повний оберт.
Гейдерлі я покинув, коли мені виповнилося сімнадцять: закінчилися гроші. За рік до цього батько захворів, і у світлі скрутного фінансового становища платня за школу стала для нас недопустимою розкішшю. Зла на нього я не тримаю. Просто так склалося. Проте проблему, що постала переді мною, я мусив якось вирішувати, і полягала вона в тому, що ж мені із собою робити. Університет, хоч як би я не марив надіями, був поза питанням. Натомість я вчинив так, як робила більшість енергійних молодиків з обмеженими перспективами та ще більш обмеженими коштами за багато століть до мене. Вирушив до Лондона.
Мені пощастило. В Іст Енді, прямо в кінці вулиці Майл-Енд, жив дядько, місцевий суддя, який мав певні зв’язки, і саме він уперше запропонував мені подумати про поліцію. Думка була непоганою, враховуючи, що інших варіантів не було. Тож я подав заяву і отримав посаду констебля в підрозділі «Н» столичної поліції, штаб-квартира якого розташовувалася у Степні. Столичну поліцію вважають найстарішою у світі. Це не так. Правда, у нас були боу-стрит раннери[6], але першим містом зі справжньою поліцією був Париж. Ба, навіть у Англії столична не найстарша. Ця честь належить Глазго, де поліція з’явилася за тридцять років до того, як Роберт Піл запропонував таке нововведення в Лондоні. Та якщо десь поліція і була потрібна більше, ніж у Лондоні, то це саме в Глазго.
Це не означає, що Лондон — місто безпечне. Точно не Іст Енд і не Степні, і вбивств ми побачили чимало, хоча на жертвах ніколи не було чорних краваток. Не таке це було місце. Та хлопці з підрозділу «Н» були дуже вдячними за старі надійні револьвери «бульдог», хоча сам я ніколи не стріляв із нього на гарячу голову: варто було лише прицілитись у злодія, і ти отримував бажаний результат.
Кар’єра моя змінилася два роки по тому, після розслідування особливо огидного подвійного вбивства на Вестферрі-роуд. Тіла крамаря на ім’я Фурлоу і його дружини знайшла вранці їхня помічниця, дівчина Розі, яка, побачивши сцену немов із роману жахів, відреагувала єдиним розумним способом — щосили закричала. Так сталося, що я здійснював обхід і, почувши крики, першим з’явився на місце злочину. Слідів зламу не було. Власне, слідів узагалі не було, якщо не враховувати у квартирі над крамницею два тіла з перерізаними горлянками в нічному вбранні. Незабаром прибігли інші констеблі, крамницю оточили. Зробили обшук і під ліжком Фурлоу знайшли касу, відкриту і порожню.
Історія потрапила в газети, місцеве населення розхвилювалося, і справа перейшла до Управління кримінальних розслідувань. Я проявив наполегливість, і мені дозволили залишитись у справі. Переконав, що можу бути корисним. Урешті-решт, я ж прийшов першим і знаю територію.
Ми запитали, чи є свідки, і кілька чоловік зголосилося. Розказали про двох підозрілих чоловіків, які вранці виходили з квартири. Двоє навіть упізнали в них братів, Альфреда й Альберта Стретфордів, які здобули собі репутацію занадто жорстоких, навіть для цієї частини міста. Ми притягли їх на допит, і вони, звісно, усе заперечували. Послухати їх, так можна було подумати, що вони під час убивств були в церкві.
Тоді свідки почали відмовлятися від своїх слів. Історії розповідей змінилися: було темно, важко сказати напевне, навіть не пам’ятають, чи то був той же самий день,— ми раптом залишилися з порожніми руками, і брати Стретфорди уже збиралися на волю. Офіцери управління вирішили востаннє випробувати долю і повернулися на місце злочину, сподіваючися знайти докази, які могли пропустити раніше. Я залишився у відділку. Мене потягнуло до шафки з доказами. Справа розвалювалася на очах, і моє перебування в управлінні добігало свого кінця, тож мені хотілося ще разок глянути на те, що в нас було, просто щоб залишилися спогади. Я оглянув ті нечисленні речі, що зберігались у шафці: закривавлене нічне вбрання, розбитий кишеньковий годинник, пуста каса. І тут я помітив червонувату пляму на внутрішній частині кришки каси. Мабуть, у метушні її прогледіли, коли знайшли скриню. Я відразу ж зрозумів, що це і яке має значення. Кинувся сходами нагору і тремтячими руками простягнув касу старшому офіцеру. Негайно викликали щойно створене бюро відбитків пальців Скотленд-Ярду[7]. Ті зняли відбиток, який ідеально збігався з відбитком великого пальця Альфреда Стретфорда. Ми упіймали його на гарячому. Я подав заяву про переведення до Управління кримінальних розслідувань, і моє прохання задовольнили.
Обох братів Стретфордів повісили.
Наступні сім років я провів, розслідуючи справи в управлінні, після яких більшість людей за обід уже не взялися б. Із часом я трохи втомився і наприкінці 1912 року перевівся до підрозділу спеціальної служби, їхня роль у ті часи зводилася до нагляду за феніями[8]в столиці й тими, хто їм співчуває. Мало хто пам’ятає, що спеціальна служба починала своє життя як спеціальна ірландська служба. Може, назва і змінилася, але завдання залишилося тим самим.
Улітку 1914 року розпочалася війна. Я був одним із небагатьох, хто не радів, як ті індички напередодні Різдва, може, тому, що бачив достатньо смертей і знав, як це огидно, безглуздо, і пишатися тут немає чим. Мене оминула лихоманка, яка потягла в ті дні безліч молодих чоловіків до призовних пунктів. Усі сподівалися, що до нового року все скінчиться. Скільки ж людей вважало, що війна буде короткою; ми прийдемо, відлупцюємо кайзера, і всьому кінець. Немов подолати індустріальну могутність імперської німецької армії було не складніше, ніж придушити заколот тубільців, озброєних списами, десь у колоніях.
Але врешті-решт я пішов добровольцем. Не заради любові до короля чи країни, почуття благородного, а заради кохання до жінки, справи значно складнішої.
Уперше я побачив Сару в автобусі на Майл-Енд осіннього ранку 1913 року Кохання з першого погляду часто порівнюють зі скрипками та феєрверками. Мені це більше нагадало серцевий напад. Вона була красунею, щоб роз’їжджати на омнібусах по Вайтчепел-роуд,— та й узагалі занадто вродливою, щоб перебувати в радіусі п’яти миль від цього місця. Не встиг я отямитись, як вона вийшла і загубилась у натовпі. І все могло б закінчитися, якби кілька днів по тому я не побачив її в тім же самім омнібусі. Дуже скоро я почав планувати свої поїздки так, щоб вони збігалися з її подорожами. Тут надто пригодилися прийоми стеження, яких я навчився у спеціальній службі, але цього разу я не ганявся за ірландцями по всьому місту.