Абир Мукерджи – Дим і попіл (страница 37)

— Таманг,— нарешті сказала вона.— Пріо Таманг. Гадаю, зараз він працює в інтенданта шпиталю, хоча останнім часом я його не бачила.

— Навіщо помічнику інтенданта фотографуватися разом з усіма?

Вона похитала головою.

— На той час він був санітаром. Тоді у нас було багато гуркхів. Таманг родом із Непалу. Здається, його послали до нас, бо він розмовляв їхньою мовою.

Щось тут не те.

— Навіщо Данлопу для дослідження людина, що розмовляє непальською? — уточнив я.

— Я ж казала. Не можу про це розповідати.

Я перевернув світлину й показав слова на звороті.

— «Барракпур, січень 1918 р.». Це правильно?

Вона повільно кивнула.

— Якщо тут так написано, я не маю причин сумніватися.

Я знову перевернув фото і вказав на Рут Фернандес.

— Проблема в тому, що згідно з послужним списком сестри Фернандес, у січні 1918 року в Барракпурі її не було. Не було навіть у Бенгалії. Тож як вона опинилася на цій світлині?

Рувель нахмурила брови.

— Тобто її не було в Бенгалії? А де ж вона була?

— У Равалпінді.

Рувель сполотніла. Гірко розсміялася.

— Як ви сподіваєтесь зупинити вбивцю, коли так багато не знаєте?

— То розкажіть мені! — вигукнув я, подавшись уперед і схопивши її за руку.

Вона вирвалася.

— Я вам більше нічого не можу сказати.— Вона підвелася з ліжка, пройшла до дверей і відчинила їх.— А тепер, будь ласка, йдіть.

Я підвівся зі стільця і пішов за нею.

— Єдиний, хто може відповісти на всі ваші питання,— полковник Маꥳр,— сказала вона.— Пропоную розпитати його.

Двадцять п’ять

покинув Матильду Рувель з обіцянкою повернутися, щойно поговорю з Маꥳром. Наказав їй зібрати речі і домовитися з кимось із друзів провести ніч у них, десь у військовому містечку, і сказав, що доставлю її туди особисто, і не тому, що я такий галантний кавалер, а тому, що хочу знати, де саме вона перебуватиме.

Намагаючись осмислити протиріччя я вийшов у туман. Рувель була знайома з Фернандес під час війни. Вона твердо переконана, що Фернандес була в Барракпурів 1917-1918 роках, хоча слово «Равалпінді» викликало у неї якісь спогади; її реакцію я і досі не міг збагнути.

Я вийшов із будинку в ніч, пройшов повз місцевого сипая в білому халаті поверх однострою, який стояв, притулившись до стіни, і курив цигарку. Запах дешевого тютюну бальзамом пролився на мої синапси, і я не зміг устояти: зупинився, щоб запалити сигарету, і лише тоді швидко покрокував у напрямку квартири полковника Маꥳра, адресу якого продиктувала Матильда Рувель.

Не пройшов я і пари сотень ярдів, як наштовхнувся на Не Здавайся, який вигулькнув із темряви.

— Його там немає,— повідомив сержант.

— Тобто його там немає? — здивувався я.— Де ж тоді він?

— Не знаю, сер. Його денщик стверджує, що полковник не мав планів на вечір, але приблизно годину тому йому зателефонували. За п’ятнадцять хвилин під’їхав автомобіль, і вони з дружиною кудись поїхали.

— Я так розумію, куди їде, він не сказав?

— Ні, сер. І не обмовився, коли повернеться.

— Ти запитав, як полковник відреагував на телефонний дзвінок?

— Так, сер. Денщик сказав, що мене це не стосується. Повернімося й натиснемо на нього?

— Денщик Маꥳра,— уточнив я,— британець чи індус?

— Індус.

Я затягнувся сигаретою і замислився. Авжеж, я мусив узятися за щось більш корисне, але так хотілося піти й витрусити з того чолов’яги всю правду, хоча навряд чи він знав набагато більше за нас. Бажанню зірвати на комусь своє розчарування важко було опиратись. Але тут я ступав на тонкий лід. Розвідка наказала нам триматися подалі. А ми натомість заявилися просто до левиного лігва — військової бази — з наміром допитати полковника, а як я дізнався минулої ночі, таке втручання було їм не до вподоби. Я майже не сумнівався, що неочікуваний дзвінок Маꥳру і його зникнення були влаштовані військовою розвідкою, і якщо не безпосередньо ними, то за їхнім наказом.

— Облишмо,— нарешті вирішив я.— Маю великі сумніви, що ми з нього щось виб’ємо.

Не Здавайся кивнув.

— Чи багато вдалося дізнатися від міс Рувель?

— Трохи,— зітхнув я.— Ім’я убитого в Тангрі, наприклад. Пріо Таманг — непалець, помічник шпитального інтенданта. Хоча під час війни працював санітаром. За словами Рувель, допомагав порозумітися з пораненими гуркхами, які тут лікувалися.

— Ще щось?

— Тільки те, що Данлоп проводив тут якісь наукові експерименти 1917 року, і сестра Фернандес та сестра Рувель були в його групі.

— Тож Фернандес не була в Равалпінді?

— Очевидно, що ні. Хтось сфальсифікував записи в її послужному списку.

— Хто? — допитувався він.— І навіщо завдавати собі стільки клопоту, щоб лишити фальшиві записи? Вона ж була простою медсестрою. Що вони намагаються приховати?

— Хай там що, гадаю, Рувель це знає, але вона занадто налякана, щоб поділитися зі мною. Враховуючи те, як зник сьогодні ввечері полковник Маꥳр, можливо, нам варто повернутися до неї і розпитати ще раз. Ходімо.— Я кинув недопалок у темряву. Повернувся й попрямував до резиденції медсестер, Не Здавайся за мною.

Охоронець сидів на своєму місці. Підвів очі, коли ми проходили повз нього, і сказав щось бенгальською Не Здавайся. Сержант завмер. Обернувся і кинув щось у відповідь. Судячи з модуляції його голосу, питання. Охоронець завагався, тоді відповів; Не Здавайся без зайвих слів кинувся до сходів.

— Мерщій! — гукнув він.— Мусимо поквапитись.

Я побіг за ним.

— Що таке? Що сталося?

— Міс Рувель,— видихнув він.— Охоронець сказав, що хтось іще запитував номер її кімнати.

— Коли?

— Дві хвилини тому.

— Але хто? Ніхто ж повз нас не проходив.

І я згадав. Сипай у білому халаті, що курив на вулиці. Було темно, я навіть не роздивився його, прийнявши за санітара, що мешкав у резиденції. От йолоп! Імовірність того, що місцевий сипай житиме в одному будинку з європейськими жінками, дорівнювала нулю.

Ми піднялися на другий поверх, аж тут поверхом вище пролунав крик.

— Чорт! — вилаявся я, подивившись у спину Не Здавайся.

Ми подолали черговий проліт. На поверсі Рувель уже відчинялися двері, подивитись, що за рейвах. У дальньому кінці я розгледів голову низенької медсестри із сьомої кімнати, яка визирнула в коридор, сердито принюхуючись, як той мангуст, що винюхує небезпеку. Вона глянула на дверний отвір навпроти і раптом сама закричала.

Доки ми бігли коридором, час уповільнився. У мене за спиною Не Здавайся кричав, щоб медсестри поверталися до своїх кімнат і замикали двері.

Несподівано з кімнати Рувель вискочив чоловік. Його зріст ледь сягав п’яти футів, але тримався він з такою гідністю, що я одразу ж згадав, що бачив його раніше. У нього в руці щось виблиснуло — товсте вигнуте лезо. Він повернувся до мене, я отримав нагоду добре його роздивитись, і сумніви негайно розвіялись. Гладенька бронзова туго натягнута шкіра, рішуча лінія щелепи, вогонь в очах. Цей чоловік — гуркх.

Він побачив мене і повернув у протилежний бік, до дверей у кінці коридору.

— Зупинись! Поліція! — закричав я, ніби це колись спрацьовувало.

Чоловік добіг до дверей і увірвався всередину. Я порівнявся з дверями сестри Рувель і зазирнув до кімнати, готуючись до найгіршого. Переді мною стояла заклякла Рувель, не спроможна рушити з місця. В руках вона тримала валізку.