Абир Мукерджи – Дим і попіл (страница 39)

Я кинувся до берега, до пристані, куди ми причалювали за день до того на поромі з Рішри. Що більше я думав про це, то більше переконувався, що саме цей маршрут і вибрала Рувель.

Уздовж берега тягнувся низький мур. Удалі мерехтіли вогні Рішри й Серампуру, їхні відблиски танцювали на чорній воді. Пристань попереду була в темряві, якщо не брати до уваги самотнього вогника біля хижки на причалі. Схоже, все вимерло, повітря застигло, тишу порушував лише шерхіт хвиль, що накочувались на мулистий берег, та моє напружене дихання.

Я біг і біг до безлюдного берега, і з кожним кроком зростав страх, що я припустився помилки. Чи могла вона піти до вокзалу чи навіть до дороги?

Мур закінчувався кам’яними сходами, які спускалися до хижки поромників і дерев’яного причалу. Внизу лежали витягнуті на берег і перевернуті човни. Решта, як в’язні в кайданах, жалісно погойдувалися, прив’язані до причалу. Жодних ознак того, що якийсь човен готують до переправи. Я зупинився, щоб звести дихання; на мене нахлинула втома.

Вибір у мене був. Витратити дорогоцінні хвилини на те, щоб спуститися сходами й обшукати хижку, хоча надія відшукати дівчину вже майже випарувалася, або ж підрахувати свої втрати й рухатись на вокзал. Я набрався духу і вже повернув було, але відчув, ніби щось у ритмі хвиль змінилося. Вони стали нерегулярними, ніби їх потривожив кільватерний струмінь. Перехилившись через мур, я вдивився в темряву піді мною. Знадобилося кілька секунд, щоб розрізнити, і ось воно — за сотню ярдів від мене маленька наука наближається до причалу. Вогнів на човні немає, але темний обрис виступає на тлі потривожених хвиль, у задній частині на кермо спирається примарна постать. Раптом із халупи внизу з’явилася фігура, голова і плечі огорнені шаллю, у руках валіза.

Я спустився сходами вниз, поглядаючи то на підступний слизький камінь під ногами, то на човен, що наближався до берега. На пристань ступив саме тоді, коли до неї підплив човен, і прожогом кинувся в дальній кінець. На мить напружився, бо втратив із виду закутану постать, її закрила хижка. Квапливо визирнув за ріг споруди. Поромник накинув мотузку на металевий стовпчик і тепер підтягував човен до причалу.

Жінка в шалі щось говорила. Слів розібрати я не зміг, але голос упізнав.

— Міс Рувель! — гукнув я.— Постривайте!

Вона обернулась і на мить завагалась. Тоді підхопила свою валізу й обережно ступила в човен.

— Чало,— сказала вона човняру, з наполегливістю в голосі та пачкою рупій у руці.

Я витяг своє посвідчення й помахав перед поромником.

— Зупиніться,— наказав я.— Цей човен нікуди не пливе.

У хижці за мною вперше щось заворушилося. Інший поромник, сполоханий галасом, вийшов подивитись, що відбувається. Тільки цього мені бракувало — човнярів-безхатченків з питаннями, чому це я погрожую одному з них! Я повернувся до них.

— Поліційне розслідування,— промовив я якомога авторитетніше.— Повертайтеся всередину.

Я стрибнув на човен, відновив рівновагу. Переді мною, як налякана дитина, стояла Рувель, притискаючи до грудей валізу замість щита.

— Я не можу більше нічого вам сказати,— заблагала вона.— Будь ласка, відпустіть мене.

— Розкажіть, що все це означає, і я подумаю.

— Хіба ви не розумієте? Я нічого не знаю. Якби знала, невже не поїхала б одразу же, коли вбили Рут Фернандес? Навіщо мені залишатися в Барракпурі, якщо він полює на мене?

— Хто він? — запитав я.

— Не знаю. Ніколи раніше його не бачила.

— Упевнені?

— Так.

У її голосі відчувалася невпевненість.

— Може, це один із солдатів, що пройшли крізь ваш шпиталь за роки війни? — На дні човна стояв невеличкий штормовий ліхтар. Я наказав човняру його запалити, і в його тьмяному сяйві витяг світлину, на якій були Данлоп, Маꥳр, Рувель Фернандес та інші біля шпиталю 1917 року.— Він є на цьому знімку?

Вона похитала головою.

— Ні.

— Ви впевнені? — запитав я, роздивляючись обличчя на світлині: британські, індійські, непальські... Дивився на Рувель, Данлопа, убитого із похоронного бюро, якого я тепер знав як непальця Ріо Таманга; на Антею Данлоп, яку пощадили; на Рут Фернандес, яка мусила бути у Равалпінді.

— Абсолютно.

— Мені потрібна ваша допомога, Матильдо,— сказав я.— Розкажіть мені щось, і я вас відпущу. Даю своє слово.

Мені здалося, що ми простояли так цілу вічність. Нарешті вона заговорила:

— Равалпінді.

— Що з ним?

Вона вказала на світлину:

— Ви дивитесь на нього.

І тут мене осяяло. Равалпінді. Повірити важко, що я був таким дурним.

Я протягнув фото Рувель.

— Равалпінді,— промовив я.— Ця назва позначала не місто, еге ж?

Вона ковтнула, але нічого не сказала.

— Ось це і є Равалпінді, так? — Я постукав по світлині тильним боком долоні.— Ці люди, робота Данлопа, все це — «Равалпінді», кодова назва дослідження.

— Будь ласка, більше я нічого не можу вам сказати,— заблагала вона.

— Люди гинуть через те, що досліджував Данлоп?

Вона похитала головою.

— «Равалпінді» — це зло, але якщо я вам розповім, мене заарештують. І ви пообіцяли мене відпустити.

— Поліція зможе вас захистити,— запевнив я.— Я захищу вас.

Вона гірко розсміялася.

— Не від цих людей, капітане. Не від вояків. Якщо хочете дізнатися про «Равалпінді», мусите поговорити з полковником Маꥳром.

Сумніваюся, що «Відділ Н» дозволить мені наблизитись до Маꥳра. Якщо хочу швидко отримати відповіді, то єдиний спосіб досягти цього — витягти їх із наляканої медсестри переді мною.

— Міс Рувель,— м’яко почав я,— можливо, я маю рішення.

Двадцять сім

 стояв на пірсі і дивився, як човен розчинився в темряві. Почекав, доки він досягне середини річки, тоді повернувся до сходів і піднявся на насип. Якщо пощастить, Рувель на світанку ступить на французьку землю. Я відпустив її, і не тому, що вона розповіла мені все, що знала, чи навіть половину того, а тому, що розповіла достатньо, щоб зрозуміти, що вона має рацію. У Калькутті я ніяк не зможу її захистити. Не від вояків чи їхніх бойових псів з «Відділу Н», ураховуючи те, що вона знала. Краще, якщо вона безпечно добереться до своїх родичів у Чандернагурі, на який не поширюється їхня юрисдикція.

Доки я піднімався, ще більше усвідомив усю важкість того, що вона довірила мені. Повірити в це було складно, але логіка була приголомшливою. Назва «Равалпінді» позначала не місто в Пенджабі, а серію експериментів, усі вони проводилися в Барракпурі під егідою Аластера Данлопа; експерименти, в результаті яких деякі піддослідні померли, інші були госпіталізовані — обпечені й нажахані до смерті.

Усе це легко робить іприт.

Першими використали його німці. У липні 1917 року вони скинули п’ятдесят тисяч фугасів із цією речовиною на наші лави, і ми одразу зрозуміли, що це щось геть інше. Авжеж, вони вже зверталися до отруйних газів; ми теж, як на те пішлося,— переважно хлор або фосген, але ці речовини лише ледь чіпали очі та легені, а новий токсин випалював ізсередини.

Щасливці відбулися тільки пухирями: нестерпними, невиліковними ураженнями на шиї, тілі й кінцівках. Більшість жертв осліпли. Інші повільно задихнулися.

Спершу ми називали його іпритом, на честь міста Іпр, де його вперше застосували, і тому, що це все, що ми про нього знали. Пізніше відкрили, що це складний концентрат дихлориду сірки та етилену: в’язка солонувата рідина, що пахне хроном; і що це цитотоксичний засіб — він атакує кожну живу клітину, якої торкається.

За словами Рувель, експерименти почалися восени 1917 року. Данлоп та його помічники приїхали до Барракпуру і почали проводити експерименти, метою яких було розробити наш власний гірчичний газ — ефективніший і токсичніший.

Після фіаско в Дарданеллах військові, вважаючи, що на азіатів газ впливає не так, як на білих, захотіли розробити зброю, яка буде ефективною проти всіх ворожих сил, включно з турками. Я бачив вплив отруйного газу на війні. Спостерігав, як люди помирають в агонії, коли газ випалює їм очі й легені; бачив і таких, що перерізали собі горлянку, коли більше не в змозі були витримати біль. Завданням Данлопа було вирахувати мінімальну кількість газу, що вела до фатальних наслідків. Урешті, то були часи війни. Усього не вистачало, і не було сенсу марнувати матеріал. Що ж до людей, лабораторних щурів, над якими проводили експерименти, то їх вибирали переважно з найстійкіших полків — гуркхів і сикхів — і казали, що газ зробить їх сильнішими; їхнє подальше мовчання купувалося обіцянкою кількох нікчемних рупій.

Усе почало прояснюватися. «Рівалпінді» — ось причина загибелі Данлопа, Рут Фернандес і Пріо Таманга. Причина того, що Матильда Рувель тікала, а військові взяли під захист полковника Маꥳра. Це також пояснювало бажання «Відділу Н» знати, що я робив в опійному притоні тієї ночі, коли було вбито Таманга, і завзятість, з якою вони не дали мені допитати Антею Данлоп. Утім, лишилося кілька питань. Хто той гуркх, що вбиває злочинців із «Равалпінді»? Як він пов’язаний із цим проектом? Навіщо ці ритуальні удари в груди й вирвані очі? І, найважливіше, хто наступний у списку?

Я вийшов на набережну і під ліхтарем знову дістав світлину й розглянув обличчя. На додачу до шести осіб, яких нам удалося ідентифікувати, було ще двоє білих офіцерів; вони стояли одразу за Данлопом. Схоже, його помічники. Моє перше завдання — визначити їхнє місце розташування.