Абир Мукерджи – Дим і попіл (страница 38)
— З вами все гаразд?
Вона подивилася на мене, а тоді крізь мене, але, схоже, очі її не фокусувалися на тому, що відбувається. Я схопив її за плечі.
— Матильдо!
Погляд її сфокусувався. Промайнула іскорка упізнавання.
— Зі мною все гаразд.
Тим часом Не Здавайся переслідував нападника, і я раптом усвідомив, що у нас виникла ще одна проблема. Якщо цей чоловік — дійсно добре навчений гуркх, Не Здавайся не має проти нього жодного шансу. Принаймні в закритому просторі, навіть із револьвером. Я чув історії про те, як гуркхи проривалися крізь завісу німецького кулеметного вогню, а тоді кидалися на ворогів, озброєні лише своїми кривими ножами. Казали навіть, що таким лезом можна одним ударом відділити голову від плечей.
Я повернувся й кинувся за ними, з усієї сили навалившись на двері. На сходах за ними було темно, і я спробував намацати вимикач, наосліп занишпорив по стіні, доки очі звикали. Десь близько почулися кроки: хтось швидко спускався бетонними сходами. Тоді вибухнули постріли. Я відмовився від пошуків вимикачу й кинувся на звуки. Знизу долинуло брязкання металу об метал і приглушений крик.
Я потягся за револьвером і спустився на один проліт, тоді на другий і прикипів до місця. У блідому світлі, що лилося крізь вікно, зчепилися два тіла, борючись у темряві. Я підняв револьвер і завагався. Вистрілити безпечно просто неможливо.
— Стійте!
Нападник однією рукою обхопив Не Здавайся за горло; в долоні стискав ніж, металеве лезо виблиснуло у тьмяному світлі. В іншій руці він тримав револьвер Не Здавайся. Повільно підняв його, прицілившись мені в голову.
— Кинь зброю,— наказав я якомога спокійніше, хоча серце мало не вистрибувало з грудей.
Я намагався опанувати дихання. Не Здавайся, схоже, також важко давався кожен вдих. Чоловік подивився на мене, а тоді похитав головою.
— Я не хочу вбивати вашого друга.— Голос у нього був хрипкий, просочений нікотином.
— Тоді відпустіть його.
— І що? Ви мене пристрелите? — Його пістолет був націлений просто мені в обличчя.
— Ні,— пообіцяв я.— Я не стрілятиму, якщо ви його відпустите. Даю слово.
— Ваше слово? — гірко розреготався він.— Ви поліцейський. Ваше слово нічого не важить.
— Я колишній воєнний,— завважив я, сподіваючись, що хоч би віру у військову честь він зберіг.
— Який полк?
— Десятий піхотний.
Не зовсім так. Більшу частину війни я провів у військовій розвідці, але однострої ми носили й приписані були до фузилерів, а вдаватися в деталі зараз не було часу.
— Я з вами не сварився,— продовжив він.— Але якщо не зробите, як я скажу...— Він посилив хватку навколо горлянки Не Здавайся.— Опустіть зброю. Повільно.
Я зробив паузу, обмірковуючи можливі варіанти, і зрозумів, що вибору не маю.
— Негайно! — Голос видавав його знервованість.
— Гаразд,— погодився я. Тримаючи руки витягнутими і не спускаючи з нього погляду, я повільно нахилився і поклав свій револьвер на підлогу перед собою.
— Штовхніть до мене.
Я виструнчився і зробив так, як він сказав.
— Добре,— похвалив він, нагнувся, потягнувши за собою Не Здавайся. Тоді пересунув у долоню свій пістолет, а мій обхопив пальцями й підвівся.
Несподівано штовхнув до мене Не Здавайся і кинувся бігти коридором.
Сержант мало не збив мене з ніг.
— Усе гаразд? — запитав я, хапаючи його за плечі.
— Так,— кивнув він, потираючи горло рукою.
— Добре. Лишайтесь тут,— наказав я і пройшов повз нього коридором.
Гуркх уже майже дістався вестибюля в дальньому кінці.
Я побіг за ним, не розмірковуючи довго, що робитиму, коли якимось дивом зможу його наздогнати. До будинку він увійшов з ножем, а тепер, завдяки нам із Не Здавайся, був озброєний парою поліцейських револьверів. З іншого боку, якби цей маніяк мене вбив, принаймні позбавив би клопоту пояснювати втрату зброї лорду Таггарту.
Коли я дістався вестибюля, гуркх уже вискочив за двері і збіг сходами, лишивши переляканого охоронця на своєму посту. Я вибіг за ним у ніч і кинувся переслідувати, завернув за ріг і вибіг до провулка, що вів, як мені здалося, від річки, але зрозумів, що відстань між нами збільшується з кожною секундою. У кінці провулка він знову завернув за ріг, і я впустив його з очей, але не зупинявся, доки не відмовили ноги. Дихав я так важко, що легені, здавалося, от-от вибухнуть. Я зупинився. Вулиця порожня. Гуркх зник.
Двадцять шість
Дихання повернулося до норми, але навантаження погоні не пішло мені на користь.
Не Здавайся чекав на сходах, міцно затиснувши в пальцях сигарету, з обличчя ще не зійшла гримаса шоку. У вестибюлі зібралася зграйка медсестер, хтось в одностроях, хтось у халатах; їхні голоси далеко розносилися в ночі. Вони помітили нас, і поступово запанувала тиша.
— Де охоронець? — запитав я.
— Пішов попередити начальство,— відповіла медсестра середнього віку, англійка, судячи з акценту.— Хто ви такі?
— Ми і є начальство,— заявив я і пішов до сходів. Десь поблизу завила сирена. Незабаром з’явиться військова поліція, і мені не дуже хочеться тут бути, коли вони приїдуть. Мені потрібно лише забрати міс Рувель, і можна їхати.
Я знову піднявся на третій поверх і пройшов коридором. Двері Рувель були відчинені, кімната порожня. Жодних ознак її валізки.
— Де вона? — почув я за спиною голос Не Здавайся. — Зникла,— тільки й відповів я.
Не бажаючи привертати увагу військової поліції, ми спустилися задніми сходами, тими самими, де за пів години до того так безцеремонно віддали свою зброю недоростку-непальцю з ножем. Деякі з кімнат на першому поверсі були порожніми й замкненими, їхні мешканці вирішили полишити своє житло й зібратися у вестибюлі, тож ми просто вийшли через вікно однієї, розташованої в задній частині будинку.
— Що тепер? — поцікавився Не Здавайся, доки ми йшли до автомобіля.
Я спробував поставити себе на місце дівчини, зрозуміти, про що вона могла міркувати. Хтось щойно намагався її убити. Замість того щоб лишитись і чекати, доки ми повернемось, вона втекла. Можливо, боялася, що ми не зможемо її захистити, а можливо, через те, що не схотіла нам чогось розповісти.
Куди ж вона могла податись? Барракпур — військове містечко, але ще й військова база. Це, якщо не брати до уваги підвал Форт-Вільяма, можливо, найбезпечніше місце у всьому регіоні.
Але наш убивця також вояк — факт лишається фактом. Наша невеличка недавня перепалка розвіяла всі сумніви щодо цього і надала Барракпуру такого ж рівня безпеки, як і пляжам Галліполі. Рувель це також зрозуміла і, як я припускав, захотіла опинитися якомога далі від Барракпуру.
— Гадаю, вона вирішила тікати,— промовив я.
— Вважаєте, вона могла приєднатись до Маꥳра?
— Ні. Той, хто телефонував Маꥳру, повідомив його про вбивство Данлопа. І мені здається, це та сама особа, що послала по нього автомобіль. До резиденції медсестер ніхто не телефонував. Якби Рувель знала, куди поїхав Маꥳр, то вона була б у курсі його планів ще до нашого приїзду. Таке навряд чи можливо, особливо якщо врахувати, що про загибель Данлопа вона не здогадувалася. І вона прихопила з собою валізку. Припускаю, що Маꥳра посилено охороняють. А от втеча Рувель не схожа на переїзд у безпечне місце. Гадаю, вона намагається зникнути.
— Думаєте, вона вирушила до Калькутти? — запитав він.
— Можливо,— відповів я.— Або додому.
У будь-якому разі у неї фора в двадцять хвилин і немає транспорту. Найближча стоянка рикш, що працює вночі, за милю звідси, на головній дорозі. Сумніваюся, що вона відійде далеко.
Для людини без автомобіля маршрут із Барракпуру обмежений двома варіантами: залізниця й річка. Якщо вона зібралася до Калькутти, очевидним вибором був би потяг до Сілди, на півночі Білого Міста. Якщо ж вона повертається до Чандернагуру, то, найімовірніше, попливе через річку до Серампуру, де може сісти на потяг, що прямує на північ, до французької території. А поїзди сьогодні ходять часто. Святвечір, багато людей їдуть додому на свята. Ввели додаткові потяги, які повезуть пасажирів із Калькутти в глиб країни.
Хоч би який напрямок обрала Матильда, якщо вона дістанеться потяга, шанси відшукати її швидко невеликі; ще й Маꥳр утік, тож вона лишається єдиною, хто може дати мені потрібні відповіді.
— Потрібно їхати на вокзал,— сказав Не Здавайся.
— Поїдете ви,— вирішив я.— Візьміть авто. Якщо вона там, везіть її до нас. Заарештуйте, якщо потрібно. Приєднаюся до вас, щойно обшукаю пороми на річці.
На цьому наші шляхи розійшлися. Не Здавайся поїхав в автомобілі на станцію. Але моя інтуїція підказувала, що Рувель пішла до річки. На перший погляд, це було не дуже розумно, бо човен повільний і небезпечний, але насправді річка, то непоганий вибір. Це не лише один з прямих маршрутів до Чандернагуру, туди легше дістатися пішки, ніж до вокзалу, і о цій вечірній порі її навряд чи зупинять. Переправа човном через річку також менш ризикована. Барракпур — не таке вже й велике містечко, і вокзал — відкрита територія. Якщо вона там чекатиме, більша ймовірність, що її помітить хтось зі знайомих. Протилежний берег — геть інша справа. Там її ніхто не знає. Вона може сісти в потяг у Серампурі цілком упевнена, що її ніхто не впізнає.