Абир Мукерджи – Дим і попіл (страница 36)

У вестибюлі за хитким дерев’яним столом сидів охоронець у вилинялій блакитній сорочці й читав місцеву газету. Я витяг своє посвідчення і сунув йому під газету й під ніс.

Він мляво звів очі.

— Так?

— Кімната сестри Рувель,— кинув я.— Швидко!

— Третій поверх,— промовив він, повівши носом у бік сходів.— Кімната шість... або сім?

Ми з Не Здавайся побігли вгору, перестрибуючи через одну сходинку... принаймні перший проліт. Тоді я просто крокував угору якомога швидше. Кімнати шість і сім були в дальньому кінці, одна навпроти одної по обидві боки вузенького коридору, пофарбованого у гірчично-жовтий. Кожен із нас обрав собі двері, постукав і, коли нічого не сталося, постукав іще раз.

Першими відчинилися двері сьомої. Визирнула огрядна жінка в зім’ятому бавовняному халаті.

— Ми шукаємо сестру Рувель,— сказав я.

За моєю спиною відчинилися двері кімнати шість.

— Що ви тут робите о такій порі, капітане? — запитав знайомий голос. Я озирнувся. Матильда Рувель дивилася на мене так, ніби побачила привид Наполеона.

— Міс Рувель,— заявив я,— мені треба з вами поговорити.

Жінка з кімнати сім так і стояла на порозі і навіть не збиралася повертатися до своїх справ.

— Можна обговорити це у вашій кімнаті?

— Це так незвично, капітане,— запротестувала вона. Вигляд у неї був дуже втомленим, під очима залягли темні тіні.

— Ви маєте рацію. Дуже незвично. Саме тому ми й мусимо поговорити з вами просто зараз. Тож чи можна?..— Я махнув рукою в кімнату за нею.

Вона занервувала.

— Це проти всіх правил. Нам не можна запрошувати чоловіків до своїх кімнат.

— Ми не чоловіки,— завважив Не Здавайся,— ми поліція!

Вона на мить завагалася.

— Добре, заходьте.

Я похитав головою, почувши коментар сержанта, й увійшов.

Кімнатка була крихітною, із меблів лише маленький стіл і стілець, шафа і вузеньке ліжко з піднятою москітною сіткою. Я поглянув на годинник. Ще й восьмої немає.

— Сподіваюся, ми вас не розбудили?

Вона похитала головою.

— Хоча я вже збиралася лягати. Моя зміна починається о п’ятій.

Мені раптом спало на думку, що говорити з міс Рувель необов’язково одразу нам обом — Не Здавайся та мені.

— Ви маєте адресу полковника Маꥳра? — запитав я.

— Про це можна було і в коридорі спитати.

— У мене ще багато питань, крім цього,— пояснив я,— а часу обмаль, тож якщо ви будете такі люб’язні й відповісте, то ми продовжимо.

Вона назвала адресу і розповіла, як доїхати, Не Здавайся старанно занотував усе у своєму записничку.

— Рушайте туди, сержанте,— наказав я.— Приєднаюся до вас, щойно закінчу.

Не Здавайся кивнув і повернувся до дверей.

— Ну от,— промовила вона, щойно двері зачинилися.— Тепер, будь ласка, поясніть, що вам потрібно.

На обличчі дівчини застигла тривога, хоча що її викликало — чи то перспектива лишитись у кімнаті наодинці з незнайомцем, чи ще щось,— було неясно.

Я дістав світлину, яку Не Здавайся поцупив із будинку Данлопа, і вказав на Аластера Данлопа.

— Ви знаєте, хто це?

Вона підвела на мене очі.

— Звідки вона у вас?

— Вас це не стосується. Будь ласка, назвіть цього чоловіка.

— Це месьє Данлоп. Він був тут під час війни, здається.

— Що він тут робив?

Вона знизала плечима так, як це роблять французи. Можливо, вона й народилася в Індії, але в деяких речах була такою ж французькою, як і пачка «Ґолуаз».

— Вам краще спитати це у директора, полковника Маꥳра.

— Я питаю у вас.

— А я вам кажу, що не знаю.

Голос у неї був рішучим, але по очах було видно, що вона ухиляється. Часу на ігри я не мав.

— Він мертвий,— відрізав я.— Убитий. Способом, дуже схожим на той, яким убили вашу подругу Рут Фернандес,— я постукав по фігурці вбитої медсестри на світлині,— і цього чоловіка,— я вказав на чоловіка з Тангри зі схрещеними ногами.— Усі троє вбиті тим самим способом за останні сімдесят дві години. Один у ніч. Що означає, варто чекати на ще одну жертву...— для більшого ефекту я подивився на годинника,— ...будь-якої миті.

Я підсунув світлину ближче до неї.

— Ви теж тут є. Тож один шанс із п’яти, що наступною будете ви. Не дуже велика ймовірність, але й не надто оптимістична, якщо на кону ваше життя. Тож пропоную співпрацю з нами.

Я спостерігав за реакцією, яку викликали мої слова, коли вона їх усвідомила; як розтанула її бравада, і переді мною лишилося перелякане дівчисько.

Хитаючись, вона дійшла до ліжка й сіла, розправила москітну сітку. Ну точнісінько людина після контузії. Я взяв стільця з-за столу й сів навпроти неї.

— Міс Рувель,— почав я,— що Данлоп робив тут, у шпиталі?

— Проводив дослідження,— відповіла вона, не підводячи очей.— Більше я вам сказати не можу. Мене змусили підписати папери, що я ніколи нікому не розповідатиму.

— Ви мусите розповісти мені,— наполягав я.— Від цього залежать життя.

Вона змахнула сльозинку в куточку ока.

— Не можу. Вам потрібно поговорити з полковником Маꥳром.

Я вирішив змінити тактику.

Узяв світлину.

— Хто ці люди?

— Вам потрібні їхні імена? — запитала вона.

— Так, але ж це груповий портрет. Що це за група?

Рувель відкинула з обличчя пасмо волосся.

— Цих людей виділили допомагати Данлопу в його роботі... крім директора, полковника Маꥳра, звісно. Він голова шпиталю, тож з’являється на всіх групових світлинах.

— А це що за чоловік? — Я вказав на вбитого в Тангрі.

Вона придивилася уважніше. Схоже, впізнала його, але не хотіла називати ім’я.