Абир Мукерджи – Дим і попіл (страница 35)

— А якщо замкнені?

— Тоді я перед вами вибачусь. Уперед.

Я схопив його за руки і опустив за край стіни. Ноги сержанта шкрябнули, шукаючи опори на гладенькому цементі, нарешті він завис над балконом. Я розтиснув пальці, і він упав на підлогу. Десь неподалік гавкнув собака. Не Здавайся завмер, і я затамував подих. Але все затихло, і я зітхнув із полегшенням. Сержант на балконі дістався дверей і повернув ручку. Я почув клацання, тоді приглушений скрип, і раптом Не Здавайся висунув голову з-під карниза, широко усміхаючись, і помахав мені рукою.

— Ідіть далі,— прошепотів я.

Він знову зник, а я повернувся до дверей посеред даху і став чекати. Невдовзі почув його кроки кам’яними сходами, тоді скрегіт — він витягував дерев’яний засув, що тримав двері замкненими. Я обережно натиснув, і двері розчахнулися.

— Схоже, тут нікого немає,— завважив Не Здавайся, коли ми спускалися сходами на верхній поверх будинку.

Я на мить зупинився, щоб зорієнтуватись.

— Сюди!

Ми пройшли коридором, спустилися на два прольоти в підвал. Повітря тут було холодним, але пронизане явним запахом гниття. Я провів Не Здавайся до покійницької і відчинив двері. Тут запах був сильнішим. Діставши з кишені сірникову коробку, я витяг один і чиркнув. Замерехтів вогник, і я пройшов до шухляд уздовж стіни, відчинив ту, де лежало тіло китайця. Знову на мене дивилося те ж спотворене обличчя без очей. Сірник догорів, кімната знову поринула в темряву.

Я витяг новий, запалив.

— Ось,— передав сірник Не Здавайся.— Дивіться.

Доки він оглядав тіло, я витяг дві сигарети і, чиркнувши черговим сірником, запалив їх, передав одну Не Здавайся.

— Тепер мені вірите?

Сержант повільно кивнув.

— Йому явно бракує очей.

— Подивіться нижче і побачите дві колоті рани на грудях.

Я затягнувся. Дим маскував сморід.

— І ще, погляньте.— Не Здавайся вказав на ліву руку жертви: — У нього немає пальця.

Я перевів очі на руку. Сержант має рацію. Цю деталь я упустив. Рана була свіжою, і можна припустити, що палець відрізали саме тоді, що й нанесли інші рани. Це нагадало мені про зламаний палець Рут Фернандес.

— Який у цьому сенс? — замислився він.

— Може, катували? — сказав я.— Можливо, убивця потребував інформації? Хотів змусити їх заговорити. Хай там що, а ви це добре підмітили. Я не мусив упускати такої деталі.

— Іще одне,— додав Не Здавайся за моєю спиною.— Цей чоловік не китаєць.

— Що?

— Цей труп,— пояснив Не Здавайся.— Гадаю, він індус.

Сірник догорів, і він кинув його на підлогу. Я збирався запалити інший, але він зупинив мене, сам поліз до кишені й дістав запальничку.

Видобув вогник і підкликав мене.

— Дивіться,— сказав він.— Я розумію, чому ви вирішили, що жертва — китаєць. Через форму очниць і вилиць, але погляньте на ніс та бліду шкіру. Цей чоловік ассамець або непалець, а може, бірманець.

Я уважно вдивився у спотворений труп. Можливо, Не Здавайся має рацію. Все одно не дуже бачу цю різницю: мозок мій працює не на повну силу, але в таких справах я довіряю сержанту. У будь-якому разі, коли я вперше побачив тіло, перебував під впливом опію. Кого, як не китайця, очікуєш побачити в опійному притоні, тож я і вирішив, що це і є його національність. Коли пізніше я знайшов його в цій кімнаті, було темно і я не дуже придивлявся. Переді мною був лише труп без очей.

Не Здавайся поруч зі мною так і впився очима в голову мерця. На обличчі сержанта застигла відома мені зацікавлена міна. Та, що означала, що мозок його працює дуже швидко.

Раптом він підняв погляд і усміхнувся.

— Що таке? — поцікавився я.

— Шрам на його обличчі! Я уже такий бачив! — Де?

— На світлині, що ми вкрали з кабінету Данлопа.

Схоже, він таки має рацію. У всякому разі, велика ймовірність цього. Я витяг світлину й поклав на долоню. Не Здавайся підніс полум’я запальнички до паперу. Ближче до лівого краю на землі сиділа людина, схрестивши ноги. На вигляд — індус-санітар у шортах та сорочці хакі. Деталі губилися в зернистості, але ось він: довгий шрам з лівого боку обличчя, від волосся до підборіддя. Мало того, якщо не брати до уваги очей, решта обличчя була дуже схожою на те, що лежало в ящику поруч із нами.

На мене накотила нудота, земля попливла з-під ніг.

— Це не наркоторговець, а робітник шпиталю.

— Ось і зв’язок,— промовив Не Здавайся.— Три жертви знали одна одну. Вони всі є на цій світлині.

Я поглянув на знімок, вдивився в обличчя Данлопа, Рут Фернандес і трупа в ящику поруч. У теорії Не Здавайся є сенс. Але на світлині були й інші. А що, як убивця полює на них усіх?

Я швидко пробігся поглядом по інших обличчях. Авжеж, були там полковник Маꥳр, він сидів поруч з Аластером Данлопом, Рут Фернандес і Антея Данлоп, яку пощадили. Я придивився, і мене аж морозом пройняло. Була тут іще одна знайома особа в задньому ряду, молодша, частково затінена. Матильда Рувель.

Двадцять чотири

 усимо повернутись до Барракпуру! — сказав я, засунувши шухляду і прямуючи до сходів.

Спочатку я хотів повернутися тим же маршрутом дахами, але годинник цокав, тож натомість вибрав інший шлях: через парадні двері та стрімголов до автомобіля. Не потрапити під гарячу руку військової розвідки тепер було вже не таким пріоритетом. За три ночі було вбито три людини, з чого можна виснувати, що убивця не дуже полюбляє гаяти час. Уже темно, і, наскільки мені відомо, його наступна жертва може бути в нього на прицілі. Що ж до того, хто вона, немає жодних гарантій, авжеж, але враховуючи, що всі три жертви були на світлині з Барракпуру 1917 року, цілком слушно припустити, що й наступну можна там побачити. Питання в тому, чому не вбили Антею Данлоп? Чи надала вона вбивці ту інформацію, якою не поділився її чоловік? Чи причина в чомусь іншому?

Із тих, хто лишився живим, я знав двох. Потрібно було вирішити, кого шукати першим, але це можна обміркувати дорогою в Барракпур.

Автомобіль чекав там, де ми його лишили, водію, схоже, затримуватися тут не дуже кортіло, тож, щойно побачивши нас, він вийшов і завів двигун.

Подорож до Барракпуру зайняла годину — все одно часу не вистачило, щоб ми з Не Здавайся зрозуміли, що, в біса, відбувається.

Теорії, які я висував спочатку — вбивство в опійному притоні якось пов’язано з контрабандою наркотиків, а Рут Фернандес убили через ревнощі,— тепер здавалися писаними вилами по воді. Перша, як я тепер усвідомив, базувалася виключно на припущенні, що небіжчик у похоронному бюро — Фен Ванг, наркобарон із Шанхая. А це переконання, своєю чергою, завдячує двом факторам: Каллаґан запевнив мене, що чоловік, на якого полювали тієї ночі,— славнозвісний наркобарон, і я дійшов безглуздого висновку, що оскільки чоловік у ящику має східні риси обличчя, то він китаєць. Я вилаяв себе за таку недбалість. Мої припущення щодо раси виявилися хибними, але мені можна пробачити, враховуючи, що, коли я вперше його побачив, мозок мій був затуманений опієм. Та найбільше мене засмутило те, що хоча він і міг би бути китайцем, мені не варто було сприймати як належне те, що саме він і є Фен Вангом. Зрештою, в місті тисячі китайців. Але так важко встояти перед швидким і легким рішенням, такою собі піснею сирен. Я хотів, щоб він був Фен Вангом. Це відповідало моєму упередженому баченню того, що відбувається, і я схопився за це, як потопаючий за соломинку.

Якщо убивства не пов’язані зі сварками через наркотики, то в чому ж річ? І ще лишалися рани жертв — вирвані очі, такі ж удари ножем у груди. Спочатку я припустив, що це застереження, але тепер не був у цьому впевнений. Усе це разом нагадувало якийсь ритуал, здавалося навіть релігійним. Принаймні моя впевненість, що тіло в Тангрі пов’язане з убивством Рут Фернандес у Рішрі, виявилася правильною. Дуже шкода, що для того, аби підтвердити мою гіпотезу, довелося померти Аластеру Данлопу, але іноді таке трапляється.

Мало того, ми вперше їхали випередити події, а не розплутувати їх. Відповіді, щонайменше деякі з них, потрібно шукати в Барракпурі, і я був рішуче налаштований їх знайти.

— Спочатку поговоримо з сестрою Рувель,— сказав я.

Не Здавайся вразив мій вибір.

— Чи не є логічним припустити, що наступною жертвою буде полковник Маꥳр, сер?

— Як подивитись,— відповів я.

— Тобто?

— Усе залежить від того, чи хочемо ми розв’язати цю справу, чи ні. Маꥳр військовий. Він не розповість нам нічого, що спочатку не перевірить через відповідні канали. І навіть якщо «Відділ Н» якимось дивом не помітив, як ми від’їжджали від похоронного бюро, можете не сумніватися, що не мине і п’яти хвилин, як ми заведемо розмову з нашим добрим полковником, і вони з’являться. До того ж,— провадив я далі,— його зміна вже закінчилася, і відстежувати його — це витрачати час. Сестра Рувель, з іншого боку, ймовірніше розповість нам те, що ми хочемо дізнатися. Знайти її, найпевніше, можна в резиденції медсестер, і вона точно знає адресу Маꥳра. У будь-якому разі,— закінчив я,— якщо їм обом загрожує небезпека бути вбитими, першою я би врятував її.

Кімнати медсестер розташувалися в спартанській практичній прибудові, трохи поодаль від головного корпусу шпиталю. Водій зупинив автомобіль, ми з Не Здавайся вистрибнули і кинулися до сходів, що вели до відчинених дверей. Ніч була холодною, сюрчання цвіркунів зливалося з цоканням двигуна, що почав охолоджуватись.