Зірка Мензатюк – Ангел Золоте Волосся (страница 5)
- Але ж я його справді бачила!
- Нормальні люди не бачать ангелів!
- Він був білявий, з волоссям до пліч... Схожий на вродливого юнака.
- О, Господи! Мало нам біди зі Степанчиком! Невже ще й тебе водити по лікарях? - голосно схлипнула мама. - Галю, признайся, ти все це вигадала? Хотіла мене розрадити, так? - допитувалася вона, не зводячи з дівчинки стривожених, переляканих очей.
Галя розгублено замовкла.
- Ти в школі про ангела нікому не розказувала? Ні? Хоч це добре... Може, ангел тобі привидівся? Або щось таке приснилося? Доню, скажи, хай я знаю, що з тобою все в порядку! Приснилося, правда ж?
Більше Галя не могла опиратися. Вона ствердно кивнула й низько-низько опустила голову.
- Вчора я повертала в Михайлівський Золотоверхий, - ледве чутно зізналася вона.
- А-а-а, значить, надивилася, - полегшено зітхнула мама й додала: - Від твоїх вигадок можна розрив серця дістати.
Вона вийняла з шафи валер’янку й накапала собі подвійну дозу.
Картопля безнадійно підгоріла, наповнивши кухню густим їдким димом. Обід було зіпсовано, і вечерю теж. Бо коли з роботи вернувся тато, мама довго щось розказувала йому притишеним голосом, після чого вечеря перетворилася на нудну виховну лекцію. Батьки по черзі розказували Галі, що треба бути чесною, треба бути уважною до інших, треба розуміти, до чого можуть призвести необдумані фантазії, - маму вони ледь не довели до серцевого нападу, і так далі. Галя мовчки слухала, міркуючи, який у неї невдалий день. Якби не дві дванадцятки, в ньому не було б нічогісінько хорошого. А батьки їх навіть не побачили, бо ж не спитали, як у Галі справи.
Від згадки про шкільний успіх Галя нишком усміхнулася, і на душі їй потепліло.
6. КАТЕРИНА ПЕТРІВНА
Галя міркувала про своє. Про Ангела Золоте
Волосся.
Не варто було говорити про нього мамі. Тепер Галя мудріша, - більше жодній живій душі вона не обмовиться про ангела. Він буде її таємницею, яку вона не розкриє ні Олі, ні Ісанці, - нікому з однокласників, а то ще вони подумають, що в неї галюни, і здіймуть її на сміх. Еге ж, у Галі - галюни. Пощастило їй з іменем, що й казати.
Але все-таки - чому з’являвся ангел? Щоб вчинити невеличке диво для неї, звичайної дівчинки і цілком посередньої школярки? Вчора Галя переглянула дитячу Біблію. Небесні посланці здебільшого мали значно важливіші завдання: зупинити Авраама, щоб не приносив у жертву власного сина; забрати праведного Лота з приреченого на загибель Содому; благовістити Діві Марії про народження Ісуса Христа. Дрібними справами вони не переймалися. Або, може, не переймалися автори Біблії і писали тільки про важливе.
Дівчинка примружила очі (Катерина Петрівна хай хоч лусне від злості, що Галя не дивиться на дошку). Уявила свого ангела в сяйві призахідного сонця. Його кучері, що світилися навколо чола, наче німб на іконі, його задумливий, ласкавий погляд. Галі було гарно розмовляти з ним. На душі стало погідно, ясно, ніби вона витала в небі. Так казав хлопчина з минулого, Алимпій: “Ніби витаю в небі”. Цікаво, що з ним трапилося далі? Може, про нього десь написано в книжках, але Галя не сміла ні в кого спитати. Інакше довелося б розповісти про ангела, а цього вона нізащо собі не дозволить.
Продзвенів дзвоник - нарешті! Галя похапцем згребла з парти свої речі в рюкзачок і вже намірилася шмигнути в коридор, як її перепинив голос Катерини Петрівни:
- Галинко Супрун, будь ласка, залишся в класі.
Отже, й цього разу не пронесло.
Ісанка хихикнула, переморгнулася з Олею, киваючи на Галю. Їм з неї смішно. Що ж, нехай потішаються. З гіркою душею дівчинка вийняла з рюкзачка щоденник. Зараз Катерина Петрівна вліпить їй чергове зауваження. “Була неуважною!” “Не слухала пояснення вчителя!” Чи ще щось у такому ж дусі.
Клас порожнів, тільки Ісанка з Олею навмисно збиралися якомога повільніше. Явно хотіли послухати, як учителька шпетитиме Галю.
Катерина Петрівна щось записувала в класному журналі. Нарешті відірвалася від писання.
- Олю, Ісанко, хіба я казала вам залишитися? До побачення!
Двом подружкам довелося виместися з класу. Галя підійшла до вчительського стола, мнучи в руках свій злощасний щоденник. Катерина Петрівна закрила журнал. 3-за скелець окулярів на дівчинку глянули обведені сіточкою зморщок, втомлені несердиті очі.
- Що в тебе з пальчиком?
Галя зиркнула на брудний бинт на руці.
- Врізалася.
- Коли чистила яблука на млинці?
Дівчинка здивовано підвела русяву голівку: звідки вчителька знає?
- Я дзвонила на роботу до твого тата, похвалила тебе за чудову відповідь на уроці. Він розповів, як ти хазяйнуєш без мами.
Катерина Петрівна говорила м’яко й лагідно, ніби й не її голос щойно лящав на весь клас. Злегка дорікнула Галі, що та нічого не розповіла про свої домашні негаразди. Тому вчителька не підозрювала, що Галі, відверто кажучи, не до уроків. І все ж Галя мусить триматися. Батьків не потішить, якщо їхня хороша, розумна доня закінчить навчальний рік абияк, проваливши підсумкову атестацію. Хай вона постарається. Збереться з силами. Братика неодмінно вилікують. Врешті-решт, світ не без добрих людей. А Галі треба дбати про своє - про навчання. Катерина Петрівна охоче допоможе їй, пояснить, що незрозуміло. Хай Галя звертається, коли потрібно.
Дівчинка слухала, втупивши погляд у круглі головки цвяхів на підлозі. Їй було б легше, якби Катерина Петрівна сварила її. Від лайки Галя наїжачувалася, згорталась у такий собі колючий клубочок, на голках якого застрягали докори й нарікання, не пробиваючись глибше. А від ласкавих, розважливих слів вона не вміла боронитися. Враз відчула себе малою й самотньою, в горлі прикро зашкребло, і по щоці, на Галин сором, поповзла сльоза.
- Тихо, тихо, не треба плакати, - Катерина Петрівна легенько обняла її, пригладила волосся (коси в Галі чомусь виходять кострубаті, коли вона заплітає їх сама).
Голосно схлипнувши, дівчинка уткнулася лицем у вчительчині груди. Катерина Петрівна гладила їй голівку й говорила, говорила щось тихе, ласкаве, і Галя раптом збагнула, що не почуває до вчительки неприязні. Звичайно, вона не така, як Наталя Василівна, - не струнка, не молода, не сміхотлива. І все ж Галя даремно її незлюбила. Саме так: вона незлюбила Катерину Петрівну з першого дня, відколи та прийшла до них у клас. І відповідно поводилася: бувала з учителькою нечемною, копилила губи на кожне зауваження, - на зароблене зауваження, треба чесно визнати. Відверто кажучи, Галя грала вчительці на нервах (так говорить бабуся Віра, коли Галя занадто вперта: “Ти граєш мені на нервах!”).
Шморгнувши носом, дівчинка витерла долонями мокрі щоки.
- Забери щоденник, - миролюбно додала Катерина Петрівна.
Галя здивовано глянула на вчительку. Отже, зауваження не буде? Сховавши щоденник, повільно застібнула рюкзачок, ще повільніше вдягла його на плечі. Вона не могла просто так піти собі. Не могла не відповісти на щирість.
- Вибачте, що я не слухала на уроці, - ледь чутно мовила дівчинка, почервонівши, немов мак.
7. ТРИДЦЯТЬ ТИСЯЧ
Галя обтрусила мокру курточку, розклала парасольку, щоб просохла, та зайшла до своєї кімнати. За вікном пливли, зачіпаючись за верхівки тополь, важкі дощові хмари.
Ангела знову не було. Після того єдиного разу він більше не з’являвся. Звичайно, чого б мав з’являтися день при дні? Забагато честі. І все ж Галя відчула розчарування. Вона мала до нього цілу купу питань. Про Степанчика, про... життя. Та що казати! Він навіть не встиг розповісти їй про своє ім’я! Показав їй хлопця, що хотів малювати, але при чому тут його чудове ім’я Ангел Золоте Волосся? Мабуть, Галя про це вже ніколи не дізнається.
Вона зробила домашні завдання, - зробила старанно, навіть математику. Досить легко впоралася з задачею, а в прикладах, здається, наплутала з нулями. Ото треба було слухати на уроці Катерину Петрівну, а не ловити ґав.
Потім заходилася варити вечерю. Відколи Степанчик у лікарні, Галя багато чого навчилася. Вона вже чистила картоплю, майже не ранячи пальців, уміла смажити яєчню і навіть пекти яблучні млинці. Якщо яблука були хороші, з легкою кислинкою, а млинці не підгоряли на сковорідці, то вдавалися дуже смачні. Особливо коли додати побільше кориці. Галя любила її пряний, солодкуватий запах.
Але млинці вона недавно пекла. Тому сьогодні хай буде суп. Почистивши картоплю і трохи прив’ялу морквину, Галя залила їх водою і поставила на плиту. Сипнула в каструлю гречаної крупи, заправила підсмаженою цибулькою - от і готово.
Попрасувала собі на завтра кофтинку. Цього також мусила навчитися, відколи мама весь час зі Степанчиком. А далі сіла біля вікна. Степанчик не йшов їй із думок. Він, звичайно, бешкетник і ще той фрукт: ламав і виписував Галині фломастери, в шкільній читанці на портретах письменників домальовував ріжки, заважав учити уроки та й просто пхинькав і вимагав уваги. Але бував і чудовий час. Вечорами вони гралися: Степанчик тікав, Галя його ловила, і вони бігали з кімнати до кухні, з кухні до вітальні, при цьому реготали, верещали й тупотіли, як сто слонів. Так мама казала: “Пожалійте сусідів! Ви тупочете, як сто слонів!” А тепер у хаті тихо, мов у вусі. Та якби ж воно тільки тихо, а то раз у раз в одному або в другому кутку щось потріскувало, порипувало, від чого Галя злякано здригалася. Раніше вона не підозрювала, що коли вдома нікого нема, їхня домівка стає такою незатишною.