Зірка Мензатюк – Ангел Золоте Волосся (страница 4)

Он воно що, - збагнула Галя. Отже, майстер, який викладав тло, не партачив. Інакше хіба б прославився Успенський собор на всі навколишні країни? А він прославився, це і вчителька їм казала.

- Гаразд, - продовжував іспит майстер. - Тепер спробуй докінчити узір на стовпі. Та вважай, малюй легенько, щоб можна поправити.

Хлопчина взяв від майстра щось схоже на вуглину і несміло підійшов до стовпа. Глянув угору на початий орнамент, обережно провів лінію... На свіжій штукатурці з’явився контур виткого стебла. Ще кілька змахів рукою - і на стеблі розгорнулися широкі кучеряві листки, точнісінько такі ж, як були зображені вище.

Майстер стояв, узявшись у боки, поглядом вивіряв узір.

- Добре! Справді добре! - похвалив він. – Лишайся. Я беру тебе в учні.

Остап позад ігумена беззвучно затанцював, засяяв усмішкою від вуха до вуха, мовляв, ага, а чи я не казав? Отець Матвій Прозорливий не помиляється!

Юний художник поклав вуглину, витер руки об штани й обвів щасливим поглядом церкву. Ніби все ще не вірив, що невдовзі і він прикрашатиме її мистецькими оздобами.

- Дивіться! Диво! - несподівано почувся гучний вигук.

Остап показував рукою на стіну над вівтарем. Мозаїчний образ Божої Матері засяяв, аж засліпив. Крізь вікно на нього світило сонце, яке перед тим ховалося за хмару.

- Дивіться! Дивіться всі! Це ж Дух Святий!

Над вівтарем з явився голуб. Галі здалося, ніби він спурхнув з вуст Діви Марії. Сліпучо-білий у сонячному промінні, він закружляв під церковним склепінням. Чернець, що саме приніс відро свіжого розчину, впав на коліна. Робітники, покинувши працю, молитовно складали руки.

- Та ні, це голуб, простий голуб! - гукнув один з майстрів. - Несіть-но драбину та зловіть його!

Ніби відчувши загрозу, голуб злетів у недосяжну височінь, під саму баню, зробив коло і - зник, злився з уже закінченим мозаїчним образом Ісуса Христа.

- Куди він подівся? - спитав майстер, що хотів зловити голуба.

- Щез! Влетів у вуста Спасителя! - відповіло йому кілька голосів.

- То справді Святий Дух!

Раптом лик Божої Матері, що було потьмянів, знову сяйнув сонячним світлом. У сліпучому промінні з’явився той же голуб. Він підлітав до образів святих апостолів, сідаючи кожному то на руки, то на голову. Майстри падали на коліна.

- Диво... Диво! Дух Святий! - приглушено гомоніли вони.

Галя глянула на юного художника. Він стояв навколішках, притиснувши руки до грудей.

Вродливе обличчя світилося щирою вірою.

- Пострижусь... Тільки б малювати... - шепотів він, не зводячи погляду з голуба.

Ангел Золоте Волосся торкнув Галю за руку. Світ мовби схитнувся в її очах, і враз усе щезло - голуб, собор, хлопці, майстри.

 

5. УСПІХ І РОЗЧАРУВАННЯ

Галя знову сиділа на краєчку ліжка в своїй кімнаті. За вікном рожевіло вечорове крайнебо, так, ніби сонце щойно зайшло. Ніби вона повернулася не тільки до себе додому, а й у ту ж хвилину, з якої перенеслася в далеке минуле. Ангел Золоте Волосся, як і раніше, спирався об підвіконня, напівобернувшись до неї.

- Що сталося з тим хлопцем... Алимпієм? Це ж ви з ним подружилися? - заторохтіла Галя, бо її розпирало від цікавості.

- Так, із ним, - кивнув головою ангел.

- Він постригся в ченці? І вивчився на художника? І що то було в соборі: Святий Дух чи звичайний голуб?

- “Дух у виді голубинім“. Кожен бачить те, що він здатний побачити, - ухильно відповів ангел.

- Он як?

Значить, дива не сталося. На жаль. Просто гра світла, бо сонце надворі то заходило, то виходило з-за хмар, та ще в собор випадково залетів голуб. А майстри й повірили, що то Дух Святий. Воно ж давно діялося, народ був темний. Еге, кожен бачить, що хоче... Галя відчула розчарування. Замість дива - всього лиш видиво. Алимпій у нього повірив. І постригся в ченці. Чесно кажучи, з хлопцем вчинили негарно. Подобою дива заманили його в монастир. Він же щирий, довірливий, це ж видно неозброєним оком.

- Власне кажучи, див сталося три, а не одне, - посуворішав ангел. - Перенестися в минуле - це не поїздом у метро проїхатися. І не всім випадає побачити ангела, - він злегка розвів руки, мовби демонструючи: ось я. - А щодо з’яви Святого Духа... Про це писала давньоруська література. Її свідчення дійшли до вашого часу Але годі про це. Тобі ще уроки робити.

Він підвівся з підвіконня, даючи знати, що розмова закінчена.

- Хочу, Галю, попросити тебе про одну річ.

Дівчинка запитливо глянула на ангела.

- Постарайся знаходити добре в тому, що є. Гаразд?

- Так, звичайно, - машинально погодилася Галя.

Він підбадьорливо усміхнувся і - зник.

* * *

- Отже, ви мали прочитати й переказати розповідь про найвідоміші храми Київської Русі, - голос у Катерини Петрівни тонкий і високий, від нього аж дзвеніло у вухах. - Зараз подивимося, хто в нас відповідатиме. Так... Супрун Галина!

Галя підхопилася, ніби обсипана жаром. Урок вона вивчила, але чомусь щоразу, коли доводилося відповідати перед класом, думки в неї плуталися, все прочитане вилітало з голови, і вона стояла стовпом неотесаним, ледве видавлюючи з себе уривки речень. Так сталося й сьогодні.

- Найвідоміші храми... найвідоміші храми... це... Софія Київська... і Успенська лавра... Печерська лавра... Успенський собор у Печерській... - залепетала Галя, лякаючись і ще дужче розгублюючись від того, що вона так недоладно відповідає.

- Успенський собор Києво-Печерської лаври, - дзвінко виправила її Катерина Петрівна.

- Тепер розкажи нам, якими були давні собори. Який вони мали вигляд, з чого їх будували.

Галя здивовано глянула на Катерину Петрівну. Якими тоді були собори? Таж вона бачила їх на власні очі. Точніше, один з них - Успенський. Поволі, спочатку невпевнено, а далі все твердішим голосом вона стала описувати могутні рожевуваті стіни з каменю і рядів тонкої цегли- плінфи, викладені плінфою оздоби - хрести й безконечники, розповіла про важку працю давніх будівничих, які навіть дошки робили вручну, про фрески - малярство по сирій штукатурці - і смальту з ї незліченними відтінками, з якої викладали чудові мозаїки, про те, як вражали тодішній люд пишні височенні собори і які прекрасні легенди складали про них у народі. Галя говорила й говорила, Катерина Петрівна не спиняла її, і весь клас слухав напрочуд уважно.

- Отже, діти, - сказала вчителька, коли Галя раптом замовкла, злякавшись, що надто розговорилася, - в нашому класі росте майбутній історик. Або, можливо, мистецтвознавець. Молодець, Галю! Я не підозрювала, що ти захоплюєшся історією. Мабуть, ти багато читала, дивилася фільми про Київську Русь, тому розповідаєш яскраво, я б навіть сказала, як очевидець! Ставлю тобі дванадцять балів за домашнє завдання і ще дванадцять - за ґрунтовний усний реферат про давньоруське мистецтво.

Класом перебіг здивований шепіт. Це ж треба - дві дванадцятки одним махом! Ісанка невдоволено закопилила губки, мовляв, як це так, що хтось обігнав її, відмінницю?

Схвильована, розчервоніла, Галя сіла на своє місце, не вірячи власному щастю. Дві дванадцятки! Ото мама здивується та зрадіє, коли дізнається!

Катерина Петрівна ще когось питала, ставила оцінки, і Галя вперше подумала, що вона не така й погана вчителька. Як казав Ангел Золоте Волосся? Знаходити добре в тому, що є. В Катерині Петрівні можна знайти добре: вона справедлива. Поставила дві дванадцятки! Хоч Галя не відмінниця і взагалі непримітна учениця. Треба буде прочитати що-небудь про давню Русь, якщо вже Галя - “майбутній історик”. Вдома ж є книжки, тато пропонував їй Княжу Україну Олександра Олеся, казав, що то цікава річ.

Додому Галя летіла, немов на крилах, і день співав навколо неї: сонячний, теплий квітневий день. Радісно туркотіли голуби, цвірінчали горобці в кущах бузку під будинками, і небо височіло ясне та безхмарне.

Відчинивши вхідні двері, дівчинка вловила запах валер’янки. Всередині замлоїло від поганого передчуття. Поки скидала чоботи й курточку, почула з кухні тихе схлипування. Мама знову плакала. А Галя ж уявляла, як діставатиме з портфеля щоденник, як розкриватиме його перед мамою... Ех, усе коту під хвіст!

- Мамусю, що сталося! - спитала Галя, хоч здогадалася, в чому річ.

- Ой доню! Ой не питай! - крізь плач ледве вимовила мама. - У Степанчика ніжка не зрослася. Доведеться робити другу операцію. Хоч би він не лишився калічкою!

Галя сіла край столу, втупившись очима в мамині руки, що нервово мішали картоплю на сковорідці. Картопля шкварчала й бризкала олією.

Значить, таки операція. Цього вони й боялися.

- Мамо, не плач... - озвалася Галя.

Не могла собі пробачити, що вчора не спитала в ангела про Степанчика. Може, він допоміг би? Задля чогось же з являвся в їхній квартирі. Невже лише для того, щоб показати Галі картинку з минулого? Ні, в нього мала бути вагоміша причина. І ось тепер, коли Галя сиділа й дивилася на заплакану маму, її раптом осяяв здогад.

- Мамочко, чуєш, не плач, - пригорнулася дівчинка до маминого плеча. - Зі Степанчиком буде все добре! Я знаю, тому що... учора я бачила ангела.

Мама повільно опустила руки.

- Якого ангела, Галю: - тихо, майже пошепки спитала вона.

- Ангела Золоте Волосся. Так він назвався. Він сидів на підвіконні в моїй кімнаті, коли я вернулася зі школи. І я думаю, що раз він у нас з’явився, наше лихо минеться, бо він допоможе.

- Галю, про що ти говориш? У тебе часом не гарячка?: - мама доторкнулася губами до Галиного чола.