Зірка Мензатюк – Ангел Золоте Волосся (страница 3)

- А через що незгода? - спитав паничик.

- Через що, через що... Або то мого розуму діло? Митрополит Іларіон наші права обстоював, Русь боронив, а грекам то не посмакувало. Греки добрі то добрі, але своєї користі, не бійсь, не попустять... От. Але дай розкажу тобі про диво. Цієї весни припливли до нас нові грецькі майстри, ті, що розмальовують храми святими ликами. Самі прибули, ніхто їх не кликав. Оглянули церкву і, нікому нічого не сказавши, вернулися до свого човна. Хотіли втекти, як то згодом з’ясувалося. Гребли всю ніч, а вранці дивляться - човен стоїть, де й звечора був, навпроти наших печер! Божа сила не пустила їх.

- Може, вони в темряві збилися і гребли не за течією, а проти, а вода зносила їх назад? - засумнівався паничик.

- Певно, що так! Бог дав, щоб вони заплуталися. От вони вернулися в монастир і стали просити: “Відпустіть нас! Ми згодилися оздобити малу церкву, а ваша церква дуже велика. Нам вона не під силу. Ми віддамо золото, яке взяли наперед за роботу.” Отець Никон і питає: “Про що ви говорите? Ми не давали вам золота.” А греки стоять на своєму, мовляв, двоє ченців з Києва прийшли й заплатили. І описали ченців - схожих на покійних отців Антонія і Феодосія. Тоді греків повели в келію, показали мальовидло, де обидва отці змальовані, а греки й кажуть: “Правильно, ці домовлялися з нами, але чому ви говорите, що вони померли десять літ тому? Вони дали нам золото щойно перед нашим від’їздом.” Отаке диво вчинилося! Виходить, що отці Антоній і Феодосій з неба дбають про монастир. Вони святі, так уся братія вважає.

Служка згорда подивився на прибульця. Той стояв, вражений до глибини душі. Прекрасна церква, будівництво якої перетворилося на низку чудес, заполонила його уяву.

Аж надто заполонила, подумалось Галі.

- Не така вона й незвичайна, ця церква, - шепнула дівчинка ангелові. - Бабуся казала, що під час війни її підірвали динамітом. І ніяке диво її не врятувало.

- Так, собор знищили, - погодився ангел. - Тільки ж він знову стоїть відбудований. Ніби з ним нічого й не сталося.

4. ДИВО

Тим часом з-за собору видибав старесенький чернець з довгою о білою бородою, схожий на доброго діда з казок. Глянувши на служку, він докірливо похитав головою:

- Ти знову розбалакався, Остапе, а діло стоїть! Не гоже звертати свій розум на суєтні мирські речі.

-Та я, отче Матвію, розповідаю цьому хлопцеві про дива, які Бог сотворяє в нашому монастирі, - виправдовувався Остап - так звали служку.

- Знаю я, що ти розказуєш. Трапилася нагода поточити ляси, от і мелеш язиком, - пробурмотів старенький, а тоді пильно подивився на паничика, з яким розмовляв Остап. - А йди- но, хлопче, сюди, - поманив його рукою.

Паничик підійшов, поцілував ченця в руку і став перед ним, шанобливо схиливши голову.

- Твоє місце тут, Алимпію, - сказав старий, і хлопець здивовано звів на нього очі.

- Я не Алимпій, - заперечив старому, але той нетерпляче перебив:

- Станеш Алимпієм. Тут, у монастирі, знайдеш славу і благодать. І сам його прославиш! - він поблагословив хлопця, тоді ще раз зиркнув на Остапа і подибав до дерев’яного будиночка, що виднів віддалік за деревами. Напевно, там була пекарня, бо звідти пахло свіжим хлібом, а з димаря валував дим.

Паничик провів його зчудованим поглядом.

- Оце то так... - проказав Остап, розглядаючи паничика, ніби щойно його побачив. - Ти хоч уявляєш, хто з тобою говорив? Отець Матвій Прозорливий! Як він сказав, так і буде, бо він має дар пророцтва!.. Оце тобі й раз... А чого ти не признався, що прийшов постригатися в ченці?

- Та я... Я не збирався, - зніяковів хлопчина. - Батько привезли мене в науку... якщо візьмуть.

- Учитися книжної грамоти? Святе Письмо переписувати? Мабуть, ти будеш, як отець Нестор! Він молодий ще, тільки тридцять літ має, а вже знаменитий книжник! Майже такий, як ігумен Никон. Знає і грецьку мову, і письмо слов’янське. Ігумен хвалить його дуже, особливо за те, як він складно та мудро написав про святих князів-мучеників Бориса і Гліба. Мабуть, ти теж таким станеш, раз отець Матвій сказав.

- Ні, я, напевно, не до книг. Мені б до малярства, - тихо усміхнувся хлопчина.

- До малярства! - Остап аж руками об поли вдарив. - Ти що, пробував малювати? Маєш хист?

- Не знаю, - вже й геть знітився паничик. -

Малювати малював...

- А кого ж ти малював? Може, святого Миколая-Угодника? Чи Георгія Побідоносця, що змія перемагає?

- Ні, святих я не смів. Малював коней, дівчат, дядьків... удома на хатніх стінах.

- І що?

- Та що... Мати били, бо Парася, служниця наша, третій раз цього літа мусила хату перебілювати.

- А нащо ж ти, сякий-такий, аж тричі стіни

розмальовував! - розреготався Остап.

- Сам не знаю. Воно як накотить на мене - хоч умри, хочеться малювати. От і малював. Мати сердилися, карали, а батько дивилися, дивилися, а далі звеліли збиратися до печерських отців. Бо якщо воно, кажуть, від Бога, то мене треба віддавати в науку. А якщо то насилають біси, однак треба до отців печерських, щоб прогнали нечистих. Невже воно може бути від бісів? - довірливо спитався паничик. - Коли я малюю, мені так гарно на душі, що й не сказати... Мов у небі витаю.

- Ні, то не від бісів! - запевнив його Остап. - Отець Матвій сказав би. Він же їх бачить, поганих, розгадує їхні лукаві замисли і рятує від них людей. А тобі він не говорив про бісів... Ти диви, сюди піднімається ігумен Никон!

Галя глянула на стежку, що вела з кручі вниз. Нею наближалися двоє: батько паничика і літній чернець з поважною поставою й суворим лицем. Певно, то й був ігумен Никон - Великий Никон, якого палко вихваляв монастирський служка Остап. Обидва хлопці низько вклонилися.

- Це й є твій отрок? - спитав ігумен у чоловіка.

Паничик ще раз вклонився, даючи знати, що то таки він.

- Ходімо до храму. Скажу майстрам, хай випробують хлопця.

Ігумен Никон, не озираючись на супутників, швидкою ходою рушив до церкви і перший увійшов досередини. За ним зайшов чоловік, дрібно хрестячись і підштовхуючи сина, а слідом подався й цікавий Остап, хоч його не кликали.

Ангел Золоте Волосся легенько торкнув Галю за плече, і вони також опинилися в храмі. Після сліпучого сонця, що сяяло надворі, тут панували сутінки. З вікон падали скісні стовпи світла, в якому кружляли незліченні золотаві порошинки. Пахло мокрим вапном і, здається, сирими яйцями, запах яких забивало духом живиці від риштовань, що стояли під стінами, збиті з соснових стовбурів. На риштованнях працювали майстри, що оздоблювали стіни. Одні чаклували над хитромудрими узорами, прикрашаючи ними стовпи, що підпирали центральну баню; інші малювали на стіні, на свіжій сирій штукатурці пастухів, які кланялися Матері з Дитятком. Вгорі над вівтарем троє майстрів викладали образ Божої Матері з дрібних кубиків кольорового скла. Галя задивилася, як вони працювали. Високий суворий чоловік закінчував покривало на голові Діви Марії, другий майстер трудився над її правою рукою - викладав тонкі білі пальці, третій обводив золотим тлом низ сукні. Галі здалося, що цей останній зовсім не старався. Навіть здаля було видно, що кубики в мокру штукатурку він вдавлював нерівно, нахиляючи їх туди-сюди. Дівчинка аж озирнулася обурено: невже ігумен Никон не зупинить недбайливця?

Той кивком руки підкликав майстра, що саме спустився з риштовань - сухорлявого, дуже смаглявого, напевно, одного з греків, про яких розказував Остап.

- Цей хлопець хоче вчитися малювати. Випробуй, чи має він хист, - звелів ігумен.

Майстер оглянув хлопця з голови до ніг насмішкуватим поглядом блискучих, мов у шпака, очей.

- Значить, хочеш малювати? - перепитав він, і Галя зрозуміла, що зовсім то не грек, бо майстер вимовляв слова м’яко й округло, як сільські дядьки з-під Києва.

Хлопчина засоромився, аж почервонів, проте глянув майстрові в очі і твердо мовив:

- Так, хочу.

- Не кожному дано творити божественні образи, - хитнув головою майстер. - Чи знаєш ти, що почав цю справу сам святий апостол і євангеліст Лука? Він перший зобразив лик Божої Матері. Але навіть він не смів підвести очі на Пречисту і малював, дивлячись на її відображення у воді.

Майстер зробив промовисту паузу, мовляв, ось яка це важлива справа.

- Чи ти чував коли-небудь, що за малярство навіть платили життям? - суворо спитався він. - Був час, коли писати ікони забороняли. Іконописців в’язали в мішки і топили в морі, в ямах живцем засипали, бороди їм підпалювали. Але ікон не знищили. Не було на те Божої волі. Бо якщо Бог-Син ходив по землі, видимий людськими очима, то можна дивитися й на Його образ, відтворений на іконі Звичайно, при цьому вшановуючи не дошку й фарби, а Того, Хто зображений... Ось маєш скло, - майстер раптом урвав свою промову і подав хлопцеві миску з дрібними скляними кубиками. - Це смальта, з неї ми викладаємо на стінах мозаїку. Скажи, вона тут однакова? Одного кольору чи ні?

Хлопець глянув на смальту, тоді на майстра:

- Ні.

- Чому ні? В мисці темно-зелена смальта.

- Але вона різна. Ця ось, - хлопець узяв один з кубиків, - зелена, як трава; ця темніша, як лист конюшини, - узяв він інший кубик, - ця як рута, а ті кубики зелено-сиві. Такою трава буває вранці, коли впала роса.

Майстер здивовано звів брову:

- В тебе добре око. Близькі відтінки розрізнить не кожен, а в нашій роботі це важливо. В одному кольорі маємо по двадцять - тридцять відтінків смальти, а часом їх ще більше. Навіть золота смальта різна. Якби була однакова, хіба б грала живим сяйвом навколо Богородиці? Її ще й кладуть під різним кутом, щоб кидала відблиски по всьому собору, але відтінки теж додають своє.