Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 9)
— Хтозна, як це сталося, — відказав Майкл.
— Хто приходить сюди перший уранці? — встряла Анна.
— Ширлі. Зазвичай вона відмикає редакцію.
Ми знайшли Ширлі. Я запитав:
— Останніми днями, приходячи вранці, ви помічали щось незвичайне?
Ширлі спершу збентежилася, та, подумавши, засяяла.
— Я нічого не бачила. Але у вівторок уранці один із наших співробітників, Ньютон, сказав мені, що його комп’ютер був увімкнений. Він добре пам’ятає, що вимкнув його напередодні, бо йшов із редакції останній. Він улаштував мені сцену, репетував, що хтось вмикав комп’ютер, поки його не було, та я подумала собі, що то він просто забув його вимкнути.
— Де його кабінет? — запитав я.
— Перший з того боку, де й Стефані.
Я натиснув кнопку, гадаючи, що там не можна зняти відбитків, оскільки на ньому вже не раз працювали. На екрані з’явився напис:
— Він увімкнув перший-ліпший комп’ютер, — сказав я. — Побачив ім’я і зрозумів: це не той, що йому треба. Потім увімкнув ще один і побачив ім’я Стефані. Далі й шукати не треба було.
— Це свідчить про те, що то був хтось чужий, — заспокоївся Майкл.
— Це свідчить про те, що комп’ютер украли в ніч із понеділка на вівторок, — сказав я. — Тобто тоді, коли зникла Стефані.
— Зникла? — зацікавлено перепитав Майкл. — Що ви хочете сказати?
Замість відповіді я попросив:
— Майкле, ви можете видрукувати мені всі статті, які написала Стефані під час роботи у вашій редакції?
— Авжеж. Але поясніть мені урешті, капітане, що відбувається? Ви гадаєте, зі Стефані щось сталося?
— Так, — відказав я. — І мені здається, це дуже серйозно.
Виходячи з редакції, ми зіткнулися із шефом Ґуллівером і орфейським міським головою, Аланом Брауном, що обговорювали ситуацію, стоячи на тротуарі. Мер одразу ж упізнав мене. Враження було таке, наче він побачив привида.
— Ви тут? — здивовано вигукнув він.
— Хотів би я зустрітися з вами за інших обставин.
— Яких таких обставин? — запитав він. — Що тут коїться? Відколи це поліція штату береться до звичайнісінького пограбування?
— Ви не маєте права діяти в нас! — докинув шеф Ґуллівер.
— У цьому місті зникла людина, шефе Ґуллівере. А зникнення — це прерогатива поліції штату.
— Зникнення? — мало не вдавився Браун.
— Нема тут ніякого зникнення! — роздратовано крикнув шеф Ґуллівер. — У вас немає жодних доказів, капітане Розенберґу. Ви телефонували до офісу прокурора? Якщо ви так певні, то мали б негайно це зробити! Може, мені зателефонувати, га?
Я нічого не відповів на те і пішов звідтіля.
Тієї ночі о третій годині ранку в пожежне депо Орфеї надійшло повідомлення про пожежу на Бендгем-роуд, 77, де мешкала Стефані Мейлер.
Дерек Скотт
Була 22 година 55 хвилин, коли ми прибули до Орфеї. Ми перетнули Лонґ-Айленд за рекордно короткий час.
На розі головної вулиці, яку перекрили з нагоди першого театрального фестивалю, ми ввімкнули гучну сирену. Авто місцевої поліції, що стояло впоперек вулиці, відкотилося назад, відкриваючи нам шлях до кварталу Пенфілд. Квартал був геть заставлений автомобілями, тут були машини швидкої допомоги, що прибули навіть із сусідніх міст. Довкола Пенфілд-лейн напнуті поліційні стрічки, за якими юрмилися роззяви, які позлазилися з головної вулиці, щоб не пропустити і крихти того прецікавого видовиська.
Ми з Джессом були перші слідчі кримінального відділу, що опинилися на місці злочину. Нас зустрів Кірк Гарві, начальник орфейської поліції.
— Я сержант Дерек Скотт, поліція штату, — сказав я, показуючи значок, — а це мій заступник, інспектор Джесс Розенберґ.
— Я шеф Кірк Гарві, — сказав поліціянт, якому вочевидь аж полегшало, що хтось прибув на поміч. — Не буду приховувати, що я геть розгублений. У моїй практиці такого випадку ще не бувало. Чотири трупи. Справжнісінька бійня.
Полісмени гасали туди-сюди, вигукуючи накази й одразу ж скасовуючи їх. Я був найстарший за званням поміж ними, тож одразу взяв усе те діло в свої руки.
— Треба перекрити всі шляхи, — сказав я шефові Гарві. — Поставте загороди. Я покличу на допомогу дорожню поліцію й усі вільні підрозділи поліції штату.
За двадцять метрів від нас лежало тіло молодої жінки в спортивному костюмі, під ним калюжа крові. Ми поволі підійшли до нього. Поруч стояв на чатах поліціянт, та видно було, що він намагається не дивитися на труп.
— Її знайшов чоловік. Він в авто швидкої допомоги, он там, якщо вам захочеться допитати його. Але найжахливіше в будинку, — сказав він нам, показуючи на дім, біля якого ми зупинилися. — Хлопчик і його мати...
Ми подалися до будинку. Пішли по газону, щоб скоротити шлях, і побачили, що там стоїть величезна калюжа, наші ноги занурювалися у воду сантиметрів на чотири.
— От халепа, — вилаявся я. — Геть ноги намочив! Тут повнісінько води. Що за повінь? Дощів давно вже не було.
— Вийшла з ладу система управління автоматичним поливанням, пане сержанте, — сказав від будинку полісмен, що чатував коло дверей. — Он уже пішли перекривати ту воду.
— Нічого не чіпайте, — звелів я. — Треба все так і лишити, аж поки приїдуть експерти. І напніть стрічки обабіч газону, щоб люди ходили кахлями. Не хочу, щоб усе місце злочину залило водою.
Я сяк-так витер мокрі ноги об східці. Потім ми ввійшли досередини. Двері були виламані ударом ноги. Просто перед нами, в коридорі, лежала на підлозі прошита кулями жінка. Коло неї стояла відкрита валіза, наполовину напхана речами. Праворуч була кімната, де лежав труп дванадцятирічного хлопчика, що теж загинув від куль, він лежав поміж шторами, наче чіплявся за них, намагаючись заховатися. У кухні долілиць — закривавлений труп сорокарічного чоловіка, якого кулі наздогнали тоді, коли він силкувався утекти.
Огидний дух смерті і крові неможливо було витерпіти. Ми були такі приголомшені, що хутко вийшли надвір, аж посинівши од того, що там побачили.
Незабаром нас погукали до гаража міського голови. Поліціянти виявили валізи і в багажнику автомобіля. Міський голова збирався кудись виїхати разом із родиною.
Ніч була парка, і молодий заступник міського голови Браун спливав потом у своєму костюмі: пропихаючись крізь юрму, він чимдуж прямував головною вулицею, майже біг. Театр він покинув відразу ж по тому, як йому сповістили про ту лиху подію, і вирішив дістатися до Пенфілд-Крісчент пішки, подумавши, що так буде швидше, ніж автомобілем. Він таки слушно зміркував: крізь середмістя, де було повнісінько люду, вже годі було проїхати. На розі вулиці Дюргам його оточили місцеві мешканці, до яких уже докотилися недобрі чутки, і почали допитуватися, та він навіть словом до них не озвався й побіг, мов несамовитий. Звернув праворуч до Бендгем-роуд і подався до житлового району. Пройшов пустельними вулицями, де не світилося в жодному вікні, потім угледів удалині якусь метушню. Що ближче він підходив, то яскравішими ставали світляні кола, які били від автомобільних фар, і миготливі зблиски від маяків швидкої допомоги. Дорогою його про щось питали перехожі, та він минав їх, не зупиняючись. Ось перед ним з’явилася поліційна стрічка. Його помітив заступник начальника поліції Рон Ґуллівер і пропустив усередину. Все те видовище спершу вразило Алана Брауна: гамір, світло, якесь тіло на хіднику, накрите білим простирадлом. Він не знав, куди податися. Аж угледів знайоме обличчя начальника орфейської поліції Кірка Гарві, з яким саме розмовляли ми з Джессом.
— Кірку, — сказав Браун, підійшовши до нього, — що тут коїться, заради бога? Невже це правда? Невже Джозеф і його родина вбиті?
— Усі троє, Алане, — поважним тоном відказав Гарві. І кивнув на дім, де виходили і заходили поліціянти. — Їх знайшли всередині. Всі мертві.
Шеф Гарві представив нас заступникові міського голови.
— Ви натрапили на слід? Є якісь докази? — запитав нас Браун.
— Поки що нічого, — відказав я. — Одне мене зацікавило: це сталося в день відкриття фестивалю.
— Гадаєте, ці події пов’язані?
— Зарано про це говорити. Не розумію навіть, чому міський голова був удома. Хіба він не повинен бути присутнім у Великому театрі?
— Авжеж, ми мали зустрітися о 19 годині. Коли він не з’явився, я спробував йому зателефонувати, та ніхто не відповідав. П’єса мала вже розпочатися, тож я виголосив замість нього імпровізовану промову на відкритті, його місце в цей час було порожнє. Тільки в антракті хтось мені сказав про те, що сталося.
— Алане, — сказав Гарві, — в автомобілі голови Ґордона ми знайшли валізи. Здається, він із родиною готувався до від’їзду.
—
— Зараз можна висувати будь-які версії, — пояснив я. — Але що непокоїло міського голову останнім часом? Можливо, він казав вам про якісь погрози? Боявся за свою безпеку?
— Погрози? Ні, такого він мені не казав. А я... я можу зазирнути досередини?
— Ліпше не ходити туди, бо затопчете сліди на місці злочину, — сказав шеф Гарві. — Та й негарне там видовисько, Алане. Справжнісінька бійня. Дитину застрелили у вітальні, дружину, Леслі, в коридорі, а Джозефа в кухні.
Заступник міського голови Браун відчув, як ноги його затремтіли і зм’якли, наче ватяні, тож він сів на тротуар. Його погляд знову зупинився на білому простирадлі, що лежало метрів за десять від нього.