Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 11)
— Авжеж, майоре. Дякую.
Часу було обмаль. В Анниному кабінеті ми почали записувати всі ті розрізнені дані на магнітному панно.
— Згідно зі свідченнями журналістів, — сказав я, — комп’ютер украли з редакції вночі з понеділка на вівторок. До квартири вломилися у четвер увечері, а пожежу влаштували цієї ночі.
— До чого ти ведеш? — запитала Анна, простягаючи мені чашку гарячої кави.
— Так ось, усе дає підстави гадати: ця особа не знайшла того, що шукала, в редакційному комп’ютері, й це змусило її обшукати помешкання. Вочевидь, безуспішно, бо вона ризикнула повернутися туди наступного вечора й підпалити квартиру. І що її до того змусило, як не сподівання, що в такий спосіб вона знищить документи, яких не зуміла знайти?
— Тоді те, що вона шукала, може справді існувати? — вигукнула Анна.
— Авжеж, — потвердив я. — Тільки де?
У мене були зі собою виписки з телефонних розмов і банківських рахунків Стефані, які я прихопив напередодні у крайовому центрі поліції штату, і я виклав їх на стіл.
— Спершу спробуймо з’ясувати, хто телефонував Стефані, коли вона вийшла з «Кодяк-гриль», — сказав я, знайшовши поміж паперами перелік телефонних дзвінків, які отримала і зробила журналістка.
До Стефані подзвонили о 22:03. Потім вона двічі зателефонувала тому самому абонентові. О 22:05 і о 22:10. Перший дзвінок тривав насилу секунду, другий — двадцять секунд.
Анна сіла за комп’ютер. Я продиктував їй номер, з якого Стефані надійшов дзвінок о 22:03, і вона ввела його в систему, що давала змогу визначити абонента.
— Ось воно, Джессе! — вигукнула вона.
— І що? — запитав я, кидаючись до екрана.
— Це номер телефонної будки в «Кодяк-гриль»!
— Хтось телефонував Стефані, коли вона вийшла з ресторану? — здивувався я.
— Хтось за нею стежив, — сказала Анна. — Поки вона чекала, хтось весь час тримав її під наглядом.
Я взяв перелік і обвів ручкою останній номер, який набрала Стефані.
Вставивши той номер у систему пошуку, Анна аж рота роззявила.
— Ні, це, мабуть, помилка! — пополотнівши, вигукнула вона. І, попросивши ще раз продиктувати його, хутенько заторохтіла клавішами, знову набираючи ті числа.
Я глянув на екран і прочитав ім’я, що з’явилося там.
— Шон О’Доннелл. У чому проблема, Анно? Ти знаєш його?
— Ще й як! — приголомшено відказала вона. — Це один із моїх полісменів. Шон О’Доннелл — співробітник орфейської поліції.
Коли ми показали шефові Ґулліверу той перелік номерів, він уже не міг заборонити нам допитати Шона О’Доннелла. Викликав його з патруля й запровадив до кімнати для допитів. Коли ми з Анною і шефом Ґуллівером увійшли туди, Шон наполовину звівся з крісла, наче його не слухалися ноги.
— Хтось мені скаже, в чому річ? — занепокоєно запитав він.
— Сядь, — звелів йому шеф Ґуллівер. — У капітана Розенберґа є до тебе запитання.
Він послухався. Ми з Ґуллівером посідали за столом, перед Шоном. Анна притулилася до стіни.
— Шоне, — сказав я, — мені відомо, що Стефані Мейлер телефонувала вам у понеділок увечері. Ви останній, з ким у неї був зв’язок. Що ви приховуєте від нас?
Шон ухопив голову в долоні.
— Пане капітане, — простогнав він, — я геть пропав. Треба було розповісти про це Ґулліверові. І я хотів розповісти, хотів! Ох, мені так шкода...
— Але ви не зробили цього, Шоне! Що ж, розповідайте мені тепер.
Він зітхнув і врешті заговорив.
— Ми зі Стефані зустрічалися, правда, недовго. Познайомилися в барі. Я підійшов до неї і, як по правді, вона була не в захваті від мене. Та врешті погодилася, щоб я пригостив її чаркою, ми трохи побалакали, і я думав, що далеко це знайомство не зайде. Та як сказав, що працюю в орфейській поліції, вона відразу ж пожвавішала. Почала ставитися до мене по-іншому, видно було, що я її зацікавив. Ми обмінялися телефонними номерами, а потім кілька разів зустрічалися, але не більше. Все пішло швидше тижнів зо два тому. Ми переспали. Всього один раз.
— Чому ваші стосунки не тривали довше? — запитав я.
— Бо зрозумів, що її цікавлю не я, а кімната для зберігання поліційних архівів у нашому комісаріаті.
—
— Так, пане капітане. Дивно це було. Вона кілька разів заводила мову про це. Просила, щоб я її провів туди. Думав, що вона жартує, й казав, що це, звісно ж, неможливо. А в ліжку днів із десять тому вона почала вимагати, щоб я таки допоміг їй туди пройти. Схоже було, наче я в такий спосіб мав заплатити їй за секс. Я був страшенно вражений. Так розлютився, що пішов, сказавши їй, що не хочу більше її бачити.
— Ти не подумав про те, чому її так цікавили ті архіви? — запитав шеф Ґуллівер.
— Та подумав. Частина мене хотіла це знати. Але не хотілося показувати Стефані, що мене це зацікавило. Я відчував, що мною маніпулюють, а вона мені дуже подобалася, то це мені завдавало болю.
— І ви бачилися з нею відтоді? — запитав я.
— Тільки раз. Минулої суботи. Вона телефонувала мені того вечора кілька разів, та я не відповідав. Гадав, вона перестане, та вона знай телефонувала. Я був на службі, й та наполегливість дратувала. Урешті вона так мені допекла, що я сказав: якщо вона ще раз до мене звернеться, я подам скаргу на домагання. Вона сказала, що їй потрібна моя допомога, та я не повірив.
— Що вона сказала дослівно?
— Що хоче переглянути справу про злочин, який скоїли тут, мовляв, у неї є інформація про нього. Сказала ось що: «Те слідство закрили з хибних підстав. Є одна подробиця, те, чого ніхто не побачив тоді, хоч воно було й очевидне». Щоб переконати мене, вона показала мені руку і запитала, що я бачу. «Твою руку», — відказав я. «А мав би побачити пальці». Почувши про ту руку і пальці, я подумав, що вона шиє мене в дурні. Поїхав, лишивши її стояти на тротуарі, й заприсягнувся, що більше ніколи не дам орудувати собою.
— Більше ніколи?— запитав я.
— Більше ніколи, пане капітане. Відтоді я більше не розмовляв із нею.
Я трохи помовчав, а тоді викинув свій козир.
— Не тримайте нас за дурнів, Шоне! Я знаю, що ви розмовляли з нею в понеділок увечері, коли вона зникла.
— Ні, пане капітане! Присягаюся, не розмовляв я!
Я помахав переліком телефонних дзвінків і поклав перед ним.
— Годі брехати, ось тут написано: ви розмовляли з нею двадцять секунд.
— Ні, ми не розмовляли! — вигукнув Шон. — Вона телефонувала мені, це правда. Двічі. Але я не відповів! Після останнього дзвінка вона послала мені повідомлення на автовідповідач. У нас наче й була розмова, як це значиться в переліку, але насправді ми не балакали.
Шон таки не збрехав. Зазирнувши в його телефон, ми знайшли голосове повідомлення, що надійшло у понеділок о 22 годині 10 хвилин і тривало двадцять секунд.
«
У її голосі вчувалася легка паніка.
— Я тоді не вислухав цього повідомлення. Гадав, вона знову скиглитиме. А прочитав аж у середу, коли її батьки заявили у комісаріат, що вона зникла, — пояснив Шон. — І я не знав, що вдіяти.
— Чому ви нічого не сказали? — запитав я.
— Я злякався, пане капітане. І мені було соромно.
— Стефані хтось погрожував?
— Ні. Принаймні вона й словом про це не обмовилася. У повідомленні вона вперше сказала, що їй страшно.
Ми з Анною і шефом Ґуллівером перезирнулися. Потім я запитав Шона:
— Де ви були і що робили в понеділок увечері о 22 годині, коли Стефані намагалася зв’язатися з вами?
— Я був у барі в Іст-Гемптоні. Один мій приятель завідує ним, а ще там була ціла купа інших моїх приятелів. Ми згаяли там цілий вечір. Можу дати вам імена, перевірите.
Свідки підтвердили Шонову присутність у барі в день зникнення, він був там від дев’ятнадцятої до першої години після півночі. В Анниному кабінеті я написав на магнітному панно загадку, яку почув від Стефані:
Ми подумали, що Стефані хотіла дістатися до архівів орфейського комісаріату, щоб запопасти справу про вбивство чотирьох людей 1994 року.
Отож ми пішли до архіву і без жодних труднощів знайшли велику коробку, де лежала папка, в якій зберігається та справа. Але, на превеликий наш подив, коробка була порожня. Все зникло. Усередині лежав тільки пожовклий від часу аркуш, із видрукуваними на друкарській машинці словами: