Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 12)

Наче початок гри.

У нас був єдиний конкретний доказ — дзвінок, який надійшов із ресторану «Кодяк-гриль», після того, як Стефані вийшла звідти. Ми поїхали в той ресторан і знайшли офіціантку, з якою розмовляли напередодні.

— Де розташовані публічні телефони? — запитав я.

— Ви можете скористатися телефоном на барній стійці, — відказала вона.

— Дякую, але я хотів би поглянути на телефони для відвідувачів.

Вона спровадила нас до задньої частини ресторану, де були два ряди вішалок, прикріплених на стіні, вбиральні, банкомат, а в кутку телефон, у якому треба було платити монетами.

— Тут є камера? — запитала Анна, розглядаючи стелю.

— Ні, в ресторані нема жодної камери.

— Цим телефоном часто користуються?

— Хтозна, тут завжди вештаються люди. Вбиральні призначені для відвідувачів, але багато хто заходить і скромно цікавиться, чи є тут телефон. Ми відповідаємо, що є. Але невідомо, чи вони хочуть до вбиральні, чи зателефонувати. Сьогодні ж у всіх мобільники...

Тієї миті озвався Аннин телефон. На березі моря щойно знайшли авто Стефані.

Ми з Анною чимдуж мчали Овшен-роуд, що брала початок від головної вулиці й вела до орфейського пляжу. Шлях той закінчувався на паркувальному майданчику, чималому бетонному круглику, де купальники могли покинути свої автівки, не переймаючись ні оплатою, ні часом. Узимку тут стояли автомобілі людей, які виїхали погуляти, а навесні погожими днями сюди приїздили батьки запускати повітряних зміїв разом зі своїми дітлахами. У середині літа від самісінького ранку тут уже займали місця, й автомобілів напихалося стільки, що аж дивно було.

Метрів за сто від того майданчика стояло на узбіччі авто. Поліціянт махнув нам рукою, і ми зупинилися за його автомобілем. У тому місці була стежина, що прямувала в ліс. Він пояснив нам:

— Люди гуляли тут і помітили цю автівку. Мабуть, вона стоїть тут іще од вівторка. Вранці вони прочитали оголошення в газеті, то здогадалися, що це якось пов’язане зі зникненням журналістки. Я перевірив, це номер автомобіля Стефані Мейлер.

Нам довелося йти метрів двісті, щоб дістатися до автівки, яку обачно поставили у видолинку. Авжеж, то була блакитна «мазда», як і в записах банківських камер. Я надів латексні рукавички й обійшов довкола неї, уважно заглядаючи крізь вікна. Хотів було відчинити двері, та вони були замкнені. Урешті Анна вголос висловила думку, що спливла мені в голові:

— Джессе, гадаєш, вона в багажнику?

— Ох, дізнатися можна тільки в один спосіб, — відказав я.

Поліціянт приніс монтажку. Я застромив її в шпарину під кришкою багажника. Анна стояла за моїми плечима, затамувавши подих. Замок піддався легко, і кришка багажника вмить відчинилась. Я спершу сахнувся, та потім нагнувся, зазирнув досередини й побачив, що там порожньо.

— Нічого тут нема, — сказав я, відхилившись. — Ліпше зателефонуймо до експертного відділу, поки все не затоптали. Гадаю, цього разу міський голова застосує всі засоби.

Авто Стефані, яке знайшли в тій місцині, цілком змінило розстановку сил. Дізнавшись про це, мер Браун виїхав на місце події разом із Ґуллівером і, зрозумівши, що потрібно організувати пошукові операції й що наявні ресурси місцевої поліції недостатні, покликав на допомогу поліційні сили з сусідніх міст.

За годину Овшен-роуд перекрили від середини до самісінького пляжу. Поліції з усього графства надіслали своїх співробітників, приїхала й патрульна поліція штату. Гурти роззяв позбиралися обабіч поліційної загороди.

Коло лісу працівники експертного відділу витанцьовували свій звичний балет у білих комбінезонах довкола автомобіля Стефані, який вони просто-таки прочесали гребінцем. Метушилися там і полісмени зі службовими псами.

Незабаром нас погукав на парковий майданчик очільник бригади, що працювала зі службовими псами.

— Усі пси взяли той самий слід, — сказав він. — Вони пішли від автівки і побігли стежиною, що йде від лісу й веде сюди.

Він показав на стежку, яку протоптали люди, щоб дістатися найкоротшим шляхом із пляжу до лісової дороги.

— Пси зупинилися на паркувальному майданчику. Ось на цьому місці, де я стою. Потім вони згубили слід.

Поліціянт стояв простісінько посередині майданчика.

— То що це означає?

— Що вона сіла в авто, капітане Розенберґу. І тим автомобілем поїхала звідси.

Міський голова обернувся до мене.

— Що ви про це думаєте, пане капітане? — запитав він.

— Гадаю, хтось очікував Стефані. У неї була зустріч. Особа, з якою вона мала зустрітися, стежила за нею, сидячи у глибині зали в ресторані, а потім зателефонувала з телефонної будки й призначила зустріч на пляжі. Стефані занепокоїлася: вона гадала, що зустріч відбудеться у громадському місці, а виявилося, що треба їхати на пляж, де о цій порі було порожньо. Зателефонувала Шонові, та він не відповів. Урешті вона вирішила припаркуватися коло лісової стежини. Може, щоб було куди втекти? Може, щоб простежити за тим таємничим чоловіком, що призначив їй зустріч? Принаймні вона замкнула авто на ключ. Спустилася до майданчика і сіла до автомобіля того співрозмовника. Куди він її повіз? Бог його знає.

Запало похмуре мовчання. Потім шеф Ґуллівер, наче допіру усвідомивши масштаб події, пробурмотів:

— Отак і зникла Стефані Мейлер.

Дерек Скотт

Того вечора 30 липня 1994 року в Орфеї до місця злочину найперші прибули колеги з кримінальної бригади, а також наш начальник, майор МакКенна. Розпитавши про ситуацію, він відвів мене набік і запитав:

— Дереку, це ти перший прибув сюди?

— Так, пане майоре, — відказав я. — Ми вже з годину тут із Джессом. Як найстарший за званням, я дещо вирішив самохіть, зокрема, напнути загороду.

— Ти добре зробив. І, мені здається, як слід опанував ситуацію. Ти почуваєшся здатним розслідувати цю справу?

— Так, пане майоре. Сприйняв би це за честь.

Я відчув, що МакКенна завагався.

— Це буде перша твоя велика справа, — сказав він. — А Джесс іще недосвідчений інспектор.

— У Розенберґа чудовий нюх, — запевнив я. — Довірте нам цю справу, пане майоре. Ми вас не розчаруємо.

Подумавши, майор таки погодився.

— Дам я вам шанс, Скотте. Я люблю вас: і тебе, й Джесса. Та не підведіть мене. Бо як ваші колеги дізнаються, що я довірив вам справу такого масштабу, то почнуться балачки. А їм усього лише треба було вчасно сюди нагодитися! Де вони, от скажіть, у дідька? Гуляють собі? Кляті вилупки!

Майор гукнув Джесса і голосно заявив, щоб усі почули:

— Скотте і Розенберґу, ви беретеся до цієї справи.

Ми з Джессом вирішили працювати так, щоб майор не шкодував про своє рішення. Всю ніч пробули ми в Орфеї, збираючи перші докази в цій справі. Була майже сьома ранку, коли я завіз Джесса додому, в Квінс. Він запропонував мені зайти випити кави, я погодився. Ми втомилися, та були занадто збуджені, щоб спати. Поки Джесс готував каву, я сів за столом у кухні й почав робити нотатки.

— Хто так ненавидів міського голову, щоб убити його разом із дружиною й сином? — запитав я голосно, записуючи ту фразу на аркуші, який він приліпив на холодильнику.

— Треба опитати його рідню, — сказав Джесс.

— Що робили вони увечері вдома, коли була прем’єра театрального фестивалю? Адже всі мали бути у Великому театрі. І ці валізи з речами, які знайшли у багажнику автомобіля. Гадаю, вони збиралися кудись їхати.

— Може, тікали? Але чому?

— Оце, Джессе, ми і повинні з’ясувати, — сказав я.

Я приліпив другий аркуш, і Джесс написав на ньому:

— Чи були вороги в міського голови?

Наша балачка розбудила Наташу, і вона зазирнула до кухні, обличчя мала заспане.

— Що там сталося учора ввечері? — спитала вона, пригортаючись до Джесса.

— Бійня, — відказав я.

— Бійня на фестивалі театрального мистецтва? — прочитала Наташа на дверях холодильника, перш ніж відчинити їх. — Непогана назва для поліційної п’єси.

— Оце, мабуть, вона і є, — сказав Джесс.

Наташа дістала молоко, яйця, борошно і поклала все те на столі, щоб приготувати оладки і зварити каву. Потім глянула на записи і запитала:

— І які ж у вас перші версії?

Джесс Розенберґ

Неділя, 29 червня 2014 року

За двадцять сім днів до прем’єри