Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 8)

— Над цим вона працювала?

— Хтозна.

Ще одна подруга згадала, що вона мандрувала до Лос-Анджелеса.

— Авжеж, вона літала до Лос-Анджелеса пару тижнів тому, але просила, щоб я нікому не казала про те.

— Чому?

— Я не знаю.

Останній, з ким ми розмовляли, був її приятель Тімоті Фолт. Він бачився зі Стефані у неділю ввечері.

— Вона прийшла до мене, — сказав він. — Я був сам, ми випили трохи.

— Вона нервувалася, була стурбована? — запитав я.

— Ні.

— Яка Стефані людина?

— О, це геніальна жінка, блискуча, але характер у неї клятий, вперта мов той віслюк. Як щось западе їй голову, то доможеться свого.

— Вона казала вам, над цим зараз працює?

— Трохи. Наче розробляє один величезний проект, але в деталі не вдавалася.

— Що за проект?

— Книжка. Принаймні задля неї вона й прибула до цього краю.

— Справді?

— Стефані сповнена амбіцій. Вона мріє стати славетною письменницею і вважає, що досягне цього. До вересня минулого року на життя собі заробляла працею в літературному часописі. Забув, як він зветься.

— «Нью-Йоркський літературний огляд», — кивнув я.

— Ага, так. Але насправді працювала там лише задля того, щоб оплачувати рахунки. Після звільнення сказала, що хоче повернутися до Гемптонса, аби спокійно писати. Пам’ятаю, якось так і сказала: «Я тут задля того, щоб написати книжку». Гадаю, їй потрібен був час і спокій, то вона і знайшла їх там. А то нащо було їй найматися репортером у провінційний часопис? Кажу вам, це амбітна штучка. Вона високо замірилася. І якщо вже приїхала до Орфеї, то недарма. Може, вона не могла зосередитися в нью-йоркській метушні. Часто буває, що письменники перебираються за місто, хіба ні?

— Де вона писала?

— Гадаю, в себе вдома.

— На комп’ютері?

— Не знаю. Може, й так.

Коли ми вийшли від Тімоті Фолта, Анна зауважила, що у Стефані вдома не знайшли комп’ютера.

— Може, його забрав той «гість» учора ввечері, — сказав я.

Ми скористалися тим, що перебуваємо в Саґ-Гарборі, й заглянули до батьків Стефані. Ті ніколи не чули про її друга на ім’я Шон, і Стефані не залишала в них комп’ютера. Щоб уже перестрахуватися, ми вирішили зазирнути до її кімнати.

Вона не жила в ній, відколи закінчила ліцей, і там нічого не міняли: плакати висіли на стінах, кубки зі спортивного чемпіонату стояли на полицях, покривало лежало на ліжку, а шкільні книжки й досі зберігалися.

— Стефані вже давно не спала тут, — пояснила Труді Мейлер. — Після ліцею вона подалася до університету, а потім працювала в Нью-Йорку, поки звільнилася у вересні з того літературного часопису.

— Яка причина того, що Стефані оселилася в Орфеї? — запитав я, не сповістивши про те, що казав мені Тімоті Фолт.

— Я вже казала вам учора, що вона втратила роботу в Нью-Йорку і захотіла повернутися до Гемптонса.

— Але чому саме до Орфеї? — наполягав я.

— Бо це найбільше місто в краю, я так гадаю.

Я запитав:

— Пані Мейлер, у Нью-Йорку в Стефані були вороги? Вона з кимось мала конфлікти?

— Ні, нічого такого не було.

— Вона жила сама?

— З одною співмешканкою, що теж працювала в тому літературному часописі. Її звуть Аліса Фільмор. Ми якось бачилися з нею, коли допомагали Стефані забрати меблі, як вона вирішила вибратися з Нью-Йорка. Там лишилося кілька стільців, то ми їх відвезли простісінько до її дому в Орфеї.

Не знайшовши нічого ні в її домі, ні в батьків, ми вирішили податися до Орфеї й заглянути в її редакційний комп’ютер в «Орфея кронікл».

Була 17 година, коли ми підкотили до будинку редакції. Майкл Бірд спровадив нас кабінетами співробітників. Показав і кабінет Стефані, добре опоряджений, там стояв комп’ютерний монітор, клавіатура, коробка з серветками, величезна кількість ручок у чашці для чаю, блокноти і ще якісь безладно розкидані папери. Я переглянув їх і, не знайшовши нічого цікавого, запитав:

— Чи хтось міг увійти в комп’ютер за її відсутності останніми днями?

Кажучи це, я натиснув кнопку живлення.

— Ні, — відказав Майкл, — комп’ютер захищений індивідуальним паролем.

Комп’ютер не вмикався, тож я натиснув кнопку ще раз, допитуючись у редактора:

— Отже, ніхто не мав змоги залізти в комп’ютер без її відома?

— Ніхто, — запевнив Майкл. — Пароль знає тільки Стефані. Більше ніхто, навіть системний адміністратор. Ось я навіть уявити собі не можу, як ви увійдете в її комп’ютер, не знаючи пароля.

— Фахівці розберуться, не турбуйтеся. Але він чомусь не вмикається.

Я нагнувся, щоб поглянути, чи не від’єднався часом якийсь кабель, та комп’ютера під столом не було.

Я випростався й запитав:

— А де системний блок?

— Таж під столом, — відказав Майкл.

— Його там нема!

Майкл із Анною теж нагнулися й побачили, що там звисає в порожнечу лише кабель. Майкл здивовано вигукнув:

— Хтось поцупив її комп’ютер!

О 18-й годині коло будинку редакції стояла сила-силенна автомобілів орфейської поліції й поліції штату.

Співробітник експертної бригади сповістив нас, що маємо справу з пограбуванням із вторгненням. Ми з Анною і Майклом пройшли до технічного приміщення в підвалі, що служило складом, а заразом тут був і пожежний вихід — східці, що провадили на вулицю. Шибка була вибита, і варто було тільки руку простягнути, щоб натиснути на клямку й увійти досередини.

— Ви часто заглядаєте сюди? — запитав я Майкла.

— Та ніколи. Ніхто не ходить у підвал. Тут тільки архіви, якими ніхто не користується.

— Тут ні сигналізації нема, ні камер, — сказала Анна.

— Авжеж, нема, бо хто ж за це платитиме? Повірте, якби були гроші, то ми спершу думали би про те, як полагодити водогін.

— Ми спробували зняти відбитки пальців, та їх там було стільки, ще й усе таке замацане, що це виявилося неможливим, — пояснив експерт. — Нічого не знайшли ми і на робочому місці Стефані. Як на мене, грабіжник увійшов тими дверима, піднявся на поверх і забрав комп’ютер, а потім вийшов тим самим шляхом.

Ми повернулися до редакційної зали.

— Майкле, — спитав я, — не міг учинити це хтось із редакції?

— Ні, що ви! — обурився Майкл. — Як ви могли таке подумати? Я цілком довіряю моїм працівникам.

— То як ви поясните, що чужа людина могла знати, де стоїть комп’ютер Стефані?