Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 83)
Батьки пішли до директора школи, але він зняв із себе будь-яку відповідальність.
— Наскільки я зрозумів, — пояснив він, — це сталося поза школою, тож я не можу втручатися. Треба врегулювати цю невеличку проблему безпосередньо з батьками Тари Скаліні.
— Невеличку? — вигукнула моя мама. — Тара звела нанівець цілий рік праці моєї доньки. Обидві вони навчаються в цій школі, то ви повинні вжити заходів.
— Послухайте, пані Іден, може, їм треба було триматися подалі одна від одної, а то вони тільки сварки зчиняють. Спершу Дакота, яка вкрала Тарин ноутбук...
— Не крала вона його! — вибухнула мама. — Тара його їй підклала.
Директор зітхнув.
— Пані Іден! Вирішуйте це питання з батьками Тари. Так буде найліпше.
Тарині батьки нічого і слухати не хотіли. Вони запекло боронили доньку, а мене називали брехухою.
Минав час.
Усі забули про той випадок, крім мене. Глибока рана ятрилася в моєму серці і ніяк не хотіла гоїтися. Я постійно говорила про те, аж нарешті батьки сказали, що годі, мовляв, обсмоктувати цю історію, треба рухатися вперед.
У червні театральний клуб поставив адаптацію з Джека Лондона. Я не пішла на прем’єру. Замкнулася того вечора у себе в кімнаті й плакала. А мама, замість того, щоб мене підбадьорити, сказала: «Дакото, вже півроку минуло, треба йти далі».
Але я не могла. Сиділа перед комп’ютером і не знала, що писати. Я була спустошена. Позбавлена будь-якого бажання й натхнення.
Мені було кепсько. Я потребувала батьківської уваги, але тато був заклопотаний на роботі, а мамі було ніколи. Я й не підозрювала раніше, що в них стільки клопотів.
Того літа в «Саду Іденів» я весь час сиділа в інтернеті. Мандрувала, зокрема, сторінками Фейсбуку. З нудьги робити більше не було чого. Мені стало зрозуміло, що, крім Тари, я небагато друзів набула останнім часом. Надто вже поглинула мене та писанина. А тепер я вирішила повернути утрачений час віртуальним способом.
Кілька разів за день я мандрувала Тариною сторінкою у Фейсбуці. Мені кортіло знати, що вона робить, що дивиться. Від тієї неділі в січні, коли вона була в мене останній раз, ми й словом не обмінялися. Проте я шпигувала за нею у Фейсбуці й ненавиділа все, що вона поширювала. Може, в такий спосіб нейтралізувала шкоду, якої вона завдала мені. А може, чимраз дужче розпалювала в собі ненависть?
У листопаді 2012 року було вже десять місяців, як ми не розмовляли. Якось увечері, коли я в своїй кімнаті спілкувалася з друзями у Фейсбуці, мені раптом надійшло повідомлення від Тари. І не просто повідомлення, а дуже довгий лист. Незабаром я зрозуміла, що це зізнання в коханні. Тара розповіла про те, як потерпала весь цей час. Як не могла собі простити того, що мені вчинила. Як із весни ходила до психолога, який допоміг їй упоратися з усім тим. Писала про те, як урешті зуміла прийняти себе такою, яка вона є. Потім зізнавалася в своїй гомосексуальності й заявляла, що кохає мене. Буцім казала мені вже про це не раз, та я не зрозуміла. Пояснила, що ревнувала мене до п’єси, яку я писала, бо лежала на ліжку і ладна була віддатися мені, а я тільки в текст дивилася. Зізнавалася, що їй непросто змалювати свою мінливу ідентичність, перепрошувала за свою поведінку. Писала, що хоче виправити все і сподівається, що зізнання в любові дасть мені змогу збагнути, чому вона пішла на той учинок, за який тепер себе ненавидить. Шкодувала, що це кохання до мене, надто вже палке, занадто обтяжливе, в якому вона не зважувалася мені зізнатися, призвело до того, що вона з’їхала з глузду.
Перечитала той лист декілька разів. У голові в мене був рейвах, я геть нетямилася. У мене не було бажання прощати їй. Гадаю, я задовго плекала ту свою лють, щоб отак ураз позбутися її. Отож, повагавшись трохи, я розіслала той лист через Фейсбук усім нашим однокласникам.
Наступного ранку його читала вся школа. Відтепер Тара стала Тарою-лесбійкою, з усіма образливими синонімами, що додавалися до цього слова. Хтозна, чи цього хотілося мені спочатку, та я відчувала, що мені добре, коли бачу Тару біля ганебного стовпа. Та й у знищенні мого тексту вона зізналася. А тепер правда випливла на світ божий. Винуватицю викрили, і жертва трохи збадьорилася. Та всі мої товариші в класі з того листа, що його я оприлюднила, помітили тільки Тарину сексуальну орієнтацію.
Того ж таки вечора Тара написала мені на Фейсбук:
Відтоді суботи в Лейли стали неодмінним ритуалом. Приходило ще декілька однокласниць, ми замикалися в її кімнаті, потихеньку цідили горілочку, яку Лейла цупила у свого батька, курили у ванній і писали Тарі образливі повідомлення у Фейсбук. «
Отакою я стала. Ще рік тому батьки випихали мене з хати, казали, щоб я спілкувалася з друзями, а я знай писала вихідними. Тепер я смалила горілку в Лейли і щовечора ображала Тару. Що дужче я збиткувалася з Тари, то більше мені здавалося, ніби вона мізерніє. Так, я любила її колись, а тепер тішилася тим, що паную над нею. Зустрівшись із нею в коридорі, я неодмінно її пхала. Якось ми удвох із Лейлою застукали її у вбиральні й відлупцювали. Я ніколи ще нікого не била. Давши їй першого ляпаса, я злякалася, здалося, що вона дасть мені здачі, що візьме наді мною гору. Але вона дала себе віддухопелити. Мене страшенно вразило, коли вона почала плакати, благати, щоб я перестала її бити. Мені так це сподобалося. Подобалося відчуття своєї могутності. Подобалося бачити, яка вона нікчемна. Ми лупцювали її за кожної нагоди. Якось я била її, й вона обдзюрилася. Потім увечері я засипала її образами у Фейсбуці.
Так тривало три місяці.
Якось уранці в середині лютого до школи підкотили поліційні автомобілі. Тара повісилася у себе в кімнаті.
Незабаром поліція таки дісталася до мене.
За кілька днів після трагедії, коли я збиралася до школи, до нас приїхали поліційні інспектори. Вони показали мені кілька сторінок повідомлень, які я надіслала Тарі. Тато покликав нашого адвоката, Бенджаміна Ґраффа. Коли поліціянти пішли, він сказав, що нам можна не хвилюватися, тому що поліція нізащо не доведе причинно-наслідкового зв’язку поміж моїми повідомленнями в Фейсбуці й самогубством Тари. Пригадую, він висловився так:
— На щастя, вона не лишила посмертної записки з поясненнями свого вчинку, а то Дакоті було б непереливки.
—
— Я просто роблю мою роботу, — почав виправдовуватися Бенджамін Ґрафф, — роблю все, щоб Дакота не потрапила до в’язниці.
Але вона таки лишила посмертну записку, і батьки знайшли її, коли прибирали в кімнаті. Тара довго пояснювала в ній, що воліє умерти, ніж і далі щодня зазнавати образ від мене. Родина Скаліні подала скаргу.
Знову поліція. І тоді я збагнула, що накоїла. Я вбила Тару. Наручники. Комісаріат. Кімната для допитів.
Бенджамін Ґрафф утратив самовпевненість. Навіть занепокоївся. Казав, прокурор хотів улаштувати показовий процес, який стане хорошим уроком всім, що тероризують своїх товаришів у мережі. Ішлося до того, що підбурювання до самогубства може розглядатися навіть як убивство.
— Тебе можуть судити як дорослу, — сказав він мені. — Якщо так станеться, ти можеш отримати від семи до п’ятнадцяти років ув’язнення. Хіба що пощастить домовитися з Тариними батьками, щоб вони забрали скаргу.
— Домовитися? — перепитала мама.
— Заплатити, — уточнив Ґрафф. — За те вони відмовляться переслідувати Дакоту через суд. Тоді процесу не буде.
Батько доручив Ґраффові перебалакати з адвокатом Скаліні. І Ґрафф повернувся з їхньою пропозицією.
— Вони хочуть ваш дім в Орфеї, — пояснив він батькам.
— Наш дім? — недовірливо перепитав тато.
— Так, — підтвердив адвокат.
— То нехай беруть, — відказав тато. — Зателефонуй зараз їхньому адвокатові й скажи: якщо Скаліні відмовляться від переслідування, завтра о першій годині я буду в нотаріуса.
Джесс Розенберґ
Колишній спеціальний агент Ґрейс із ФАБОВЗ, якому тепер було сімдесят два роки, спокійно жив собі на пенсії у Портланді, в штаті Мен. Коли я зателефонував йому, він одразу ж зацікавився нашою справою.
— Ми можемо зустрітися? — запитав він. — Я повинен конче показати вам дещо.
Щоб уникнути довгої мандрівки до штату Мен, ми домовилися зустрітися на півдорозі до Ворчестера, у Массачусетсі.