Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 82)

— Ми шукаємо чоловіка, що, можливо, пов’язаний з Джеремі Фолтом, і використовує газовий балончик.

— Про це, любчику мій, я поняття не маю. Тільки сраку його бачила двадцять років тому.

— Може, якісь особливі прикмети?

— Гарнюня срака, — усміхнулася Реґіна. — Може, Костіко згадає щось. Той чоловік лишив свої штани разом із гаманцем у кімнаті, то, гадаю, Костіко все собі заграбастав.

Я не наполягав, а провадив далі:

— Що сталося з Міллею?

— Після смерті Джеремі вона зникла. Тим ліпше для неї. Сподіваюся, вона розпочала нове життя.

— Яке її справжнє ім’я?

— Поняття не маю.

Анна помітила, що Реґіна каже не все.

— Нам потрібно поговорити з цією дівчиною, — сказала вона. — Це дуже важливо. Один чоловік зараз сіє страх і вбиває невинних людей, щоб зберегти свою таємницю. Він може бути пов’язаний із Джеремі Фолтом. Як звали Міллю? Якщо знаєте, то скажіть нам.

Реґіна глянула на нас, підвелася й почала порпатися в коробці зі старим мотлохом. Потім дістала вирізку з газети.

— Я знайшла це в її кімнаті, коли вона зникла.

Вона простягнула нам вирізку. То було оголошення з «Нью-Йорк таймс» за 1992 рік. Донька мангеттенського бізнесмена і політика, йшлося там, зникла і перебуває в розшуку. Її ім’я Міранда Девіс. Було там і фото сімнадцятирічної дівчини, яку я відразу ж упізнав. То була Міранда, дружина Майкла Бірда.

Дакота Іден

Коли я була маленька, батьки казали мені, що не варто поспішно осуджувати людей, треба дати їм другий шанс. Я спробувала вибачити Тарі, зробила все задля того, щоб відновити нашу дружбу.

Утративши свій статок внаслідок біржової кризи 2008 року, Джеральд Скаліні мусив відмовитися від помешкання біля Центрального парку, від будинку в Гемптонсі і від свого звичного способу життя. Якщо порівняти з більшістю американців, то Скаліні не було чого скаржитися: вони перебралися до гарного помешкання на Апер-Іст-сайд, і Джеральд спромігся утримувати Тару в тій самій школі, а це було не-абищо. Але це вже життя без водія, кухаря й шампанського у вихідні. Джеральд Скаліні намагався змінити ситуацію, але Тарина мати скаржилася всім, хто хотів її слухати: «Ми втратили все. Я тепер немов рабиня, маю бігти до пральні, потім забрати дитину зі школи і наготувати їсти для всієї родини».

Улітку 2009 року ми перебралися до «Саду Іденів», нашого пречудового дому в Орфеї. Кажу «пречудового» без перебільшення: від нього струмував неймовірний чар. Спорудили й обладнали його зі смаком. Того літа я щоранку снідала в кімнаті з краєвидом на океан. День при дні я читала, а також писала. Мені здавалося, це був письменницький дім, як ото в книжках.

Наприкінці літа мама вмовила мене запросити Тару кілька днів провести в Орфеї. У мене такого бажання геть не було.

— Вона, бідолашка, все літо скніє в Нью-Йорку, — жалібно казала мама.

— Мамо, їй нема на що скаржитися.

— Люба моя, треба вміти ділитися тим, що маєш. І бути поблажливою з друзями.

— Вона мене дратує, — пояснила я. — Корчить всезнайку.

— Може, тому що почувається в небезпеці. Треба підтримувати дружбу.

— Вона вже мені не подруга, — відказала я.

— Ти ж знаєш прислів’я: друг, це той, що ти знаєш усі його недоліки, та все ж таки любиш. Зрештою, тобі подобалося, коли вона запрошувала тебе до Іст-Гемптона.

І я таки запросила Тару. Мама казала правду: нам добре було разом.

Я знову відчула ту енергію, що заряджала мене на початку нашої дружби. Уклавшись на моріжку, ми всі вечори поспіль проводили за розмовами. Якось вона заплакала і зізналася, що підклала той ноутбук у шафу, щоб зробити мене злодійкою. Пояснила, що позаздрила через мій твір, сказала, що більше такого не повториться, що вона понад усе на світі любить мене. Благала простити її, і я простила. Вся та халепа забулася.

Дружба наша знову розквітла, а з нею відновилися й стосунки поміж нашими батьками. Скаліні навіть запросили в «Сад Іденів» у вихідні, під час тієї зустрічі Джеральд, що залишився такий самий нестерпний, весь час критикував уподобання моїх батьків: «Ох, так шкода, що ви обрали цей матеріал!» — або «Я так не вчинив би!». Ми з Тарою стали нерозлучні й весь час бували одна в одної в гостях. Разом почали ми і писати. Тоді ж таки я відкрила для себе театр. Була від нього просто-таки в захваті й читала п’єсу за п’єсою. Мені навіть самій кортіло написати п’єсу. Тара сказала, що ми можемо спробувати це разом. У зв’язку зі своєю роботою на «14-му каналі» тато отримував запрошення на всі генеральні репетиції. Отож ми весь час бували в театрах. 2010 року батьки подарували мені ноутбук, про який я давно мріяла. Ніколи я ще не почувалася такою щасливою. Цілісіньке літо сиділа на терасі нашого дому в Орфеї й писала. Батьки урешті занепокоїлися.

— Ти не йдеш на пляж, Дакото? Чи в місто? — питали вони мене.

— Я пишу, — казала я, — мені нема коли.

Уперше написала я п’єсу під назвою «Пан Константін», там був такий сюжет: пан Константін — старий чоловік, який мешкає самотою у величезному домі в Гемптонсі, і його зовсім не відвідують діти. Утомившись від самотності, він заявляє їм, що вмирає, і вони, сподіваючись урвати шмат спадщини, з’їжджаються до нього й починають задовольняти всі його примхи.

То була комедія. Я аж нетямилася від захвату: тій п’єсі присвятила цілий рік. Батьки бачили, що я весь час сиджу за комп’ютером.

— Ти забагато працюєш! — казали вони.

— Я не працюю, а розважаюся, — відповідала я.

— Ну, то забагато розважаєшся!

Улітку 2011-го я скінчила п’єсу і на початку навчального року показала її вчительці літератури, яку дуже поважала. Прочитавши, вона запросила до школи моїх батьків.

— Ви читали п’єсу, яку написала ваша донька? — запитала вона.

— Ні, — сказали вони. — Вона хотіла, щоб спершу прочитали ви. Може, щось не так?

— Не так? Та ви що, смієтеся? Це просто чудово! Надзвичайний текст! У вашої доньки справжній талант! Тому й хотіла вас бачити: може, ви знаєте, я керую шкільним театром. Щороку, в червні, ми ставимо п’єсу, і добре було б, аби цього року на сцені була вистава за Дакотиною п’єсою.

Я повірити не могла: мою п’єсу поставлять на сцені. Незабаром у школі тільки про це й говорили. Загалом я була тихенька учениця, а тепер моя популярність неймовірно зросла.

Репетиції мали розпочатися в січні. Мала кілька місяців, щоб відшліфувати текст. Я тільки над цим і працювала, причому навіть на зимових канікулах. Мені страшенно хотілося, щоб той твір був бездоганний. Тара щодня приходила до мене, і ми зачинялися в кімнаті. Я сиділа за столом, прикипівши до екрана, і читала вголос діалоги. Тара лежала на ліжку, уважно слухала і давала поради.

Усе завалилося останньої неділі канікул. Наступного дня я мала віддати текст. Як і щодня перед тим, Тара була в моїй кімнаті. Хилилося до вечора. Вона сказала, що хоче пити, і я пішла до кухні набрати води. Коли повернулася до кімнати, вона вже зібралася йти.

— Ти вже йдеш? — запитала я.

— Ох, я й не помітила, що вже пізно. Треба вертатися додому.

Мені раптом видалося, наче з нею щось не так.

— Таро, все гаразд? — запитала я.

— Авжеж, усе добре, — відказала вона. — Побачимося завтра у школі.

Я провела її до дверей. Повернувшись до комп’ютера, побачила, що тексту на екрані нема. Подумала, що стався збій, та коли спробувала відкрити документ, виявилося, що він зник. Певне, не в ту теку зайшла, подумалося мені. Та незабаром стало зрозуміло, що текст знайти неможливо. А коли зазирнула до кошика, виявилося, що він порожній, і тоді я зрозуміла: Тара знищила мою п’єсу, і вже ніяким способом її не відновити.

Я вибухнула плачем, а потім мене охопила істерика. Прибігли мої батьки.

— Ану кажи, ти зберігала десь копію? — запитав тато.

— Ні, — залементувала я, — все було тут! Я все втратила.

— Дакото, — докірливо сказав батько, — я ж казав тобі...

— Джеррі, — урвала його мама, яка втямила, наскільки це все серйозно, — гадаю, зараз не до цього.

Я пояснила батькам, що сталося: Тара попросила води, я пішла в кухню, потім вона хутко вшилася, й виявилося, що п’єси вже нема. Не могла ж моя п’єса кудись вивітритися. Це тільки Тара вчинила, більше ніхто.

— Навіщо ж вона таке вчинила? — запитала мама, яка намагалася це збагнути.

Вона зателефонувала Скаліні й пояснила їм, що сталося. Вони почали захищати доньку, присягалися, що вона такого нізащо не вкоїла б, і сварилися на маму, що вона, мовляв, таке бездоказово закидає Тарі.

— Джеральде, — сказала мама по телефону, — не сама ж вона стерлася, та п’єса. Можна мені поговорити з Тарою?

Але Тара ні з ким не захотіла розмовляти.

Останньою надією була друкована копія, що її я дала у вересні учительці літератури. Та вона її не знайшла. Батько носив ноутбук одному програмістові з «14-го каналу», але той виявився безсилим. «Якщо кошик спорожнили, то це кінець, — сказав він батькові. — А ви не робили копію документа?»

Моєї п’єси більше не існувало. Пропав цілий рік праці. Сплив із димом. Що я відчувала, того неможливо змалювати. У мені наче щось згасло. Батьки і вчителька літератури давали дурнуваті поради. «Намагайся відтворити п’єсу з пам’яті. Ти ж добре її пам’ятаєш». Видно було, що вони ніколи нічого не писали. Неможливо було за кілька днів відтворити те, що створювала цілий рік. Пропонували мені наступного року написати нову п’єсу. Але я вже не хотіла писати. Я була пригнічена. Пригадую, єдине почуття, що було в мене наступними місяцями, це гіркота. Тільки біль від глибокої несправедливості почувала я тоді. Тара мала заплатити за це. Я навіть знати не хотіла, чому вона таке утнула, мені хотілося відплати. Хотілося, щоб вона страждала так, як страждала я.