Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 4)

— І відтоді від неї не було звісток? — запитав я.

— Ні. Та, як по правді, мене це не бентежить. Стефані — журналістка з незалежним характером. Вона по-своєму працює з матеріалом. Я навіть не знаю, що вона зараз робить.

— Над чим вона працює тепер?

— Пише про театральний фестиваль. Щороку, наприкінці липня, в нас відбувається великий фестиваль.

— Так, я знаю.

— Так ось, Стефані хоче написати про нього зсередини. Готує на цю тему низку матеріалів. Зараз вона бере інтерв’ю у благодійників, завдяки яким цей фестиваль відбувається.

— І часто вона отак зникає? — запитав я.

— Я би радше сказав «буває відсутня», — уточнив Майкл Бірд. — Авжеж, вона часто так робить. Знаєте, професія журналіста потребує частенько покидати редакцію.

— А не казала вона вам щось про розслідування, яке зараз провадить? — запитав я ще. — Вона заявляла, що увечері в понеділок матиме одну важливу зустріч.

Я навмисне висловився невизначено, щоб не вдаватися в подробиці. Та Майкл Бірд похитав головою.

— Ні, — мовив він, — вона нічого мені не казала.

Коли ми вийшли з редакції, Монтань, який вважав, що підстав для занепокоєння нема, попросив мене покинути місто.

— Начальник поліції Ґуллівер хоче знати, чи ви вже їдете звідси.

— Авжеж, — сказав я, — тут я вже все побачив, що хотів.

Сівши у своє авто, я відкрив конверт, який знайшов у поштовій скриньці Стефані. То була виписка з кредитної картки. Уважно її переглянув.

Крім поточних видатків (пальне, закупи в супермаркеті, кілька переказів дистриб’юторові, покупки в книгарні Орфеї), я побачив, що вона неодноразово платила дорожнє мито для в’їзду до Мангеттена, бо останнім часом учащала в Нью-Йорк. Та й до Лос-Анджелеса купувала квиток на літак: переліт туди й назад 10-13 червня. Ту мандрівку підтверджували і видатки на місці, зокрема, оплата за готель. Може, в неї був коханець у Каліфорнії, хтозна. Так чи так ця дівчина не сиділа на місці. Нічого дивного нема в тому, що вона зараз відсутня. Я добре розумів місцеву поліцію: ніщо не свідчило про зникнення. Стефані була доросла і могла робити все, що їй спаде на думку, й нікому не звітувати. Оскільки ніяких доказів не було, я вже вирішив відмовитися від цього розслідування, аж мою увагу привернула одна подробиця. Зачепило мене ось що: редакція «Орфея кронікл». Вона ніяк не узгоджувалася з тим враженням, яке склалося в мене про Стефані. Звісно, я не знав її, але той апломб, із яким вона розпитувала мене три дні тому, свідчив радше про належність до «Нью-Йорк таймс», а не до вбогої газетки курортного містечка біля Гемптонса. Та подробиця змусила мене порпатися далі й податися до батьків Стефані, що мешкали в Саґ-Гарбор, за двадцять хвилин відтіля.

Була дев’ятнадцята година.

Тієї ж таки пори Анна Каннер припаркувалася на головній вулиці перед кафе «Афіна», де мала зустрітися зі своєю подругою Лораною та її чоловіком Полем і повечеряти з ними.

Лорана з Полем були її друзями, з якими вона бачилася найчастіше, відколи покинула Нью-Йорк і оселилася в Орфеї. Миль за п’ятнадцять відтіля Полеві батьки мали будинок для вакацій у Саут-Гемптоні, де вони збували довгі вихідні, покидаючи Мангеттен у четвер, щоб не їхати туди, коли на шляхах напружений рух.

Анна вже хотіла було вилізти з автівки, аж помітила Лорану з Полем, вони сиділи за столом на терасі, а з ними був іще якийсь чоловік. Відразу второпавши, про що йдеться, вона зателефонувала Лорані.

— Лорано, ти що, побачення мені влаштувала? — запитала вона, коли та відгукнулася.

Подруга ніяково мовчала.

— Може, й так, — відказала нарешті. — А як ти дізналася?

— Інстинкт, — сказала Анна. — Послухай, Лорано, навіщо ти це робиш?

Єдине, чим Анна могла дорікнути подрузі, це те, що та весь час пхала носа в її приватне життя, намагаючись підсунути першого-ліпшого чоловіка.

— Цей тобі припаде до душі, — запевнила Лорана, відійшовши від столу, щоб запрошений не чув розмови. — Ось повір мені, Анно.

— Знаєш, Лорано, цього вечора в мене не вийде зустрітися. Я ще в офісі, тут багато роботи з паперами.

Анна із задоволенням побачила, як Лорана заметушилася на терасі.

— Анно, не треба підкладати мені свиню, прошу тебе! Тобі тридцять три роки, тобі потрібен чоловік! Скільки вже часу в тебе не було сексу, от скажи?

Цей аргумент Лорана завжди використовувала в останню чергу. Але Анні й справді не хотілося терпіти того накинутого побачення.

— Мені дуже шкода, Лорано. Та й на чергуванні я зараз.

— Ох, не треба мені торочити про ті твої чергування! У цьому місті ніколи нічого не відбувається. Ти теж маєш право трохи розважитися!

Тут хтось засигналив, і Лорана почула це в слухавці.

— Ага, люба моя, ось ти й попалася! — вигукнула вона, вибігаючи на тротуар. — Ти де?

Анна й оком кліпнути не встигла.

— Бачу я тебе! — гукнула Лорана. — Думаєш, утечеш і пошиєш мене в дурні? Ти розумієш, що сидиш вечорами сама, наче стара бабця? Знаєш, я часом думаю: навіщо ти поховала себе в цьому містечку?

— Ох, змилуйся, Лорано! У мене таке враження, наче це мій татко спілкується зі мною!

— Якщо так буде й далі, то ти помреш самотньою, Анно!

Анна засміялася й вийшла з авто. Якби їй давали бодай цент за те, що вона кожного разу чула від подруги, то Анна вже купалася б у басейні з грішми. Проте мусила визнати, що подруга каже правду: вона була розлучена, дітей не мала і жила сама.

Як послухати Лорану, то причина постійних любовних Анниних невдач була подвійна: з одного боку, їй бракувало доброї волі, з іншого — заважала професія, що «ляскала чоловіків». «Я ніколи не кажу наперед про твою роботу, — зізнавалася Лорана, розмовляючи про побачення, які вона влаштовувала подрузі. — Гадаю, це може знеохотити їх».

Анна піднялася на терасу. Черговий кандидат звався Жош. У нього був відразливий вигляд занадто самовпевненого чоловіка. Він привітався, цинічно поїдаючи її очима, і втомлено зітхнув. Анна відразу ж зрозуміла, що цього вечора чарівного принца не побачить.

— Ми дуже занепокоєні, капітане Розенберґу, — в один голос казали мені Труді й Денніс Мейлери, батьки Стефані, коли я завітав у їхній гарненький дім у Саґ-Гарборі.

— Я телефонувала Стефані у понеділок вранці, — пояснила Труді Мейлер. — Вона сказала, що в редакції на зборах і передзвонить мені. Але не передзвонила.

— Стефані завжди передзвонює, — запевнив Денніс Мейлер.

Я зрозумів, чому Мейлери так в’їлися в печінки поліції. Для них усе прибирало драматичного масштабу, навіть те, що я відмовився випити кави.

— Ви не любите кави? — в розпачі вигукнула Труді Мейлер.

— Може, чаю вип’єте? — запитав Денніс Мейлер.

Привернувши врешті їхню увагу, я зміг поставити декілька попередніх запитань. Чи у Стефані були проблеми? Ні, категорично заперечили вони. Вона вживала наркотики? Теж ні. Була заручена? Мала друга? Вони про це знали б. То яка причина того, що вона зникла з поля зору? Ніякої.

Батьки Стефані Мейлер запевняли, що їхня донька нічого від них не приховувала. Та я раптом виявив, що це не так.

— Чому Стефані два тижні тому літала до Лос-Анджелеса? — запитав я.

— До Лос-Анджелеса? — здивувалася мати. — Що ви маєте на увазі?

— Два тижні тому вона три дні пробула в Каліфорнії.

— А ми й не знали, — засмучено сказав батько. — Це на неї не схоже: податися в Лос-Анджелес, а нам нічого не сказати. Може, це пов’язане з газетою? Вона не любить розповідати про матеріали, над якими працює.

Я сумнівався, що «Орфея кронікл» може дозволити собі посилати журналістів робити репортаж у другий кінець країни. Та наступні мої запитання стосувалися її діяльності в царині журналістики.

— Коли і як Стефані приїхала до Орфеї? — запитав я.

— Останніми роками вона мешкала в Нью-Йорку, — пояснила Труді Мейлер. — Вивчала літературу в університеті Нотр-Дам. Ще змалку хотіла стати письменницею. І вже опублікувала дві новели, одну з них у «Нью-Йоркері». Після навчання працювала в «Нью-Йоркському літературному огляді», але у вересні пішла звідти.

— Чому?

— Напевне, через фінансові проблеми. Все воно якось було пов’язане: їй запропонували роботу в «Орфея кронікл», і вона вирішила переселитися сюди. Була задоволена, що вибралася подалі від Мангеттена і поселилася в спокійнішому місці.

Запало мовчання. Потім батько Стефані сказав:

— Капітане Розенберґу, ми ніколи не турбуємо поліцію через дрібниці, повірте мені. Ми з дружиною не здійняли б тривоги, якби не були певні, що відбувається щось незвичне. Орфейська поліція пояснила нам, що для хвилювання немає жодних поважних підстав. Та коли Стефані їздила бодай на день до Нью-Йорка, вона обов’язково надсилала нам повідомлення, що вертається, це означало, що в неї все гаразд. То чому вона послала тепер повідомлення головному редакторові, а не нам, її батькам? Якби вона не хотіла, щоб ми непокоїлися, то надіслала б повідомлення й нам.

— Стосовно її мандрівок до Нью-Йорка, — сказав я. — Чому вона так часто туди їздила?

— Я не казав, що вона туди вчащала, — мовив батько, — просто навів приклад.

— Та ні, частенько вона там бувала, — заперечив я. — Причому в ті самі дні й о тій самій порі. Наче в неї були там регулярні побачення або зустрічі. Що вона там робила?

Здається, батьки Стефані знову не розуміли, про що я кажу. І тоді Труді Мейлер, подумавши, що я досі не упевнився в серйозності ситуації, запитала: