Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 5)

— А в її помешканні ви були, капітане Розенберґу?

— Ні. Я хотів зазирнути до її квартири, та двері були замкнені, а ключа я не мав.

— То, може, зараз поглянете? Може, помітите таке, на що ми не звернули уваги.

Я погодився, щоб уже остаточно закрити цю справу. Ось загляну до її квартири та й переконаюся, що орфейська поліція має рацію: нема нічого, що свідчило б про підозріле зникнення. Стефані могла податися до Лос-Анджелеса, чи Нью-Йорка, чи куди їй захотілося. А те, що вона працює в «Орфея кронікл», можна пояснити тим, що після звільнення улаштувалася на першу-ліпшу роботу, поки трапиться щось краще.

Була двадцята година, коли ми приїхали до будинку на Бендгем-роуд, в якому мешкала Стефані, й утрьох піднялися до її квартири. Труді Мейлер дала мені ключ, щоб відімкнути двері, та коли я вставив його в шпарину, то обернути не зміг. Двері були незамкнені. Я відчув добрячий викид адреналіну: всередині хтось був. Але чи була це Стефані?

Я легенько натиснув на клямку, і двері прочинилися. Подав знак батькам, щоб вони принишкли. Пхнув двері, й вони безгучно відчинилися. Я відразу ж помітив, що у вітальні панує безлад: хтось поперекидав там усе догори дном.

— Спускайтеся вниз, — сказав я батькам. — Сідайте в авто і чекайте на мене.

Денніс Мейлер обійняв дружину і хутчій спровадив її звідтіля. Я дістав пістолет і ввійшов до помешкання. Усе там валялося жужмом. Оглянув вітальню: хтось поперекидав етажерки й розпоров диванні подушки. Розкидані речі на підлозі привернули мою увагу, і я не помітив постаті, що підкрадалася ззаду. І тільки обернувшись, щоб оглянути інші кімнати, побачив тінь, аж хтось раптом бризнув мені в обличчя з газового балончика. В очах запекло, дух забило. Я осліп і зігнувся удвоє. Тоді мене вдарили по голові.

Далі впала чорна завіса.

20 година 05 хвилин, кафе «Афіна».

Кажуть, Амур приходить завжди неждано, та цього разу не було ніякого сумніву, що він, улаштувавши Анні цю вечерю, вирішив лишитися вдома. Уже з годину Жош знай балакав, не спиняючись. То був не монолог, а справжнісінький подвиг. Анна вже перестала його слухати і розважалася тим, що лічила оті «я», що вилітали з його рота, немов комахи, які дедалі дужче викликали в неї нехіть усе це слухати. Лорана, що вже не знала, куди подітися, допивала п’ятий келих білого вина, Анна ж смакувала безалкогольний коктейль.

Урешті, зморившись від тої балаканини, Жош ухопив склянку з водою і вихилив її одним духом, що змусило його замовкнути. Помовчавши хвилю (всім аж легше стало), він обернувся до Анни й поблажливим тоном запитав:

— А ти, Анно, чим займаєшся у житті? Лорана нічого мені не казала.

Тієї миті задзеленчав її телефон. Побачивши, який номер з’явився на дисплеї, вона зрозуміла, що це терміновий виклик.

— Перепрошую, — сказала вона, — я маю відповісти на цей дзвінок.

Підвелася й, відійшовши на кілька кроків, вислухала повідомлення, а потім повернулася до столу і сповістила, що мусить покинути товариство.

— Уже? — запитав Жош, що, вочевидь, був розчарований. — Ми ж навіть не встигли познайомитися як слід.

— Я знаю про тебе все, то й добре.

Вона поцілувала Лорану та її чоловіка, махнула Жошеві з таким виглядом, наче прощалася з ним назавжди, і швидко побігла вниз. Либонь, вона припала Жошу до смаку, бо той подався за нею й наздогнав на хіднику.

— Може, тебе завезти? — запитав він. — У мене...

— ...«Мерседес»-купе, — урвала вона його. — Знаю, ти двічі казав. Дякую, але моє авто тут.

Вона відчинила багажник, а Жош зупинився позаду.

— Я попрошу твій номер у Лорани, — сказав він. — Частенько тут буваю, то ми могли б якось випити кави.

— Ага, добре, — відказала Анна, щоб спровадити його, а сама тим часом розгорнула здоровецьку полотняну торбу, що заповнювала весь відсік.

— А ти так і не сказала, ким працюєш, — не вгавав Жош.

Поки він завершував ту фразу, Анна дістала з торби куленепробивний жилет і наділа його. Застібаючи липучки, побачила, як у Жоша аж очі рогом полізли, коли він угледів світловідбивні літери, що складалися в слово «ПОЛІЦІЯ».

— Я сержант орфейської поліції, — сказала вона, діставши кобуру з пістолетом і почепивши її на пояс.

Жош недовірливо і приголомшено дивився на неї. Анна сіла в службове авто і стрімко рушила з місця, розтинаючи вечірні сутінки блакитно-червоним блиманням маяка, а потім увімкнувши сирену, що відразу привернула увагу всіх перехожих.

З диспетчерської сповістили, що в будинку неподалік хтось напав на співробітника поліції. Туди викликали всіх вільних патрулів і чергових поліціянтів.

Анна мчала головною вулицею на повній швидкості: пішоходи, що вже збиралися було перейти через дорогу, сахалися назад і вискакували на тротуари, а всі автівки, що мчали в обох напрямках, притискалися до узбіччя, коли вона наближалася. Анна летіла серединою шосе, до самісінької підлоги втопивши педаль газу. Вона вже вміла їздити Нью-Йорком на термінові виклики тією порою, коли вулиці захаращені автомобілями.

Коли під’їхала до будинку, патруль був уже там. Увійшовши у вестибюль, зіткнулася з колегою, що спускався сходами. Він гукнув:

— Якийсь підозрілий чоловік вибіг задніми дверми!

Анна побігла до пожежного виходу, за ним був пустельний провулок. Панувала чудернацька тиша: вона прислухалася, намагаючись бодай щось почути, потім подалася в парк неподалік. Там теж було тихо й порожньо. Їй здалося, наче в хащах щось зашурхотіло, вона дістала пістолет і побігла туди. Нікого. Аж ось поміж деревами наче промайнула якась тінь. Анна кинулася за нею, та відразу ж утратила слід. Геть розгубившись і захекавшись, вона врешті зупинилася. Кров стугоніла у скронях. За живоплотом почувся якийсь шерех: серце її закалатало, вона тихенько підкралася туди і знову побачила тінь, що скрадалася поміж кущами. Зачекавши трохи, Анна плигнула вперед і, націливши пістолет у ту постать, звеліла не рухатися. То був Монтань, що теж тримав її на прицілі.

— А нехай тобі, Анно! Ти що, здуріла?

Вона видихнула повітря й, сховавши пістолет у кобуру, зігнулася удвоє, щоб звести дух.

— Що ти тут робиш, Монтаню? — запитала вона.

— А я хочу знати, що ти тут робиш! Ти ж не на службі сьогодні!

Монтань був першим заступником шефа, тож вважався вищим за званням, адже вона була тільки другим заступником.

— Я на чергуванні, — сказала Анна. — Мене викликали з диспетчерської.

— А я вже був би впіймав його! — розлючено вигукнув Монтань.

— Упіймав? Я приїхала раніше за тебе. Коло будинку був лише один патруль.

— Я під’їхав задньою вулицею. Ти мала визначити свою позицію по радіо. Так роблять усі патрулі. Повідомляють про своє місцезнаходження й не корчать із себе відчайдухів.

— Я приїхала сама, без рації.

— У тебе є рація в машині! Ти вже всім набридла, Анно! Ти сидиш усім у печінках ще від першого дня!

Він сплюнув додолу й подався до будинку. Анна попрямувала за ним. На Бендгем-роуд тепер було повнісінько патрульних автомобілів.

— Анно! Монтаню! — угледівши їх, погукав Рон Ґуллівер.

— Утік він, шефе, — буркнув Монтань. — Я зловив би його, якби Анна не плуталася під ногами!

— Іди ти знаєш куди, Монтаню! — вигукнула Анна.

— Сама йди! — вибухнув Монтань. — Забирайся відціля, це моя справа!

— Ні, моя! Я приїхала раніше від тебе.

— Зроби нам таку послугу — катай звідси! — гаркнув Монтань.

Анна обернулася до Ґуллівера, закликаючи його у свідки.

— Шефе, скажіть щось!

Ґуллівер страшенно не любив конфліктів.

— Ти ж не на службі, Анно, — заспокійливо сказав він.

— Я на чергуванні!

— Залиш цю справу Монтаневі, — відтяв Ґуллівер.

Монтань переможно всміхнувся й подався до будинку, лишивши Анну з начальником поліції удвох.

— Це несправедливо, шефе! — запротестувала вона. — І чому ви дозволяєте йому розмовляти зі мною таким тоном?

Ґуллівер і чути нічого не хотів.

— Не влаштовуй тут сцен, прошу тебе! — чемно попросив він. — Он усі дивляться на нас. Мені зараз цього не треба.

Він уважно глянув на неї й зацікавлено спитав:

— У тебе сьогодні побачення?

— Чому ви так подумали?

— Ти нафарбувала губи.