Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 3)
— Що ти кажеш, Джессе?
Я простягнув йому факс.
— Сам поглянь. Треба їхати до Орфеї. Глянути, що там коїться. Це не просто збіг.
Він зітхнув.
— Джессе, ти що, не збираєшся покинути поліцію?
— Це станеться тільки за чотири дні. А поки що я на службі. У понеділок Стефані сказала, що матиме зустріч, під час якої їй нададуть докази, яких бракує в її розслідуванні.
— Нехай цією справою опікується хтось із твоїх колег, — порадив він.
— Про це й мови не може бути! Дереку, ця дівчина запевняла, що 1994 року ми...
Він не дав мені доказати.
— Джессе, справу закрито! Вона вже в минулому! Що це тобі в голову стрілило? Чому тобі кортить будь-що знову встрянути в неї? Ти що, знову хочеш усе те пережити?
Мені стало прикро, що він мене не підтримує.
— То ти не поїдеш зі мною до Орфеї?
— Ні, Джессе. Вибач. Здається, ти геть з глузду зсунувся.
Отак я сам подався до Орфеї, де востаннє побував двадцять років тому. Тоді, коли сталося убивство чотирьох людей.
Від крайового центру поліції штату їхати туди було з годину, та я вирішив заощадити час — увімкнув сирену та поставив маячок на дах мого службового автомобіля. Подався двадцять сьомою автострадою до повороту на Рівердейл, а потім двадцять п’ятою помчав на північний схід. Останній відтинок того шляху пролягав поміж густим розкішним лісом і озерами, де пишно цвіло латаття. Незабаром дістався до сімнадцятої автостради, довгої й пустельної, вона вела прямісінько до Орфеї, і я летів нею мов стріла. Аж ось величезне панно сповістило, що я нарешті коло мети.
ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО ОРФЕЇ, НЬЮ-ЙОРК.
Була сімнадцята година. Я подався чільною вулицею, вона тішила яскравою зеленню і вигравала всіма барвами. Минав ресторани, тераси, крамнички. Обстановка була мирна, курортна. Наближалося 4 липня[1], і на ліхтарях висіли прапори із зірками, а панно сповіщали, що ввечері під час того національного свята буде розкішний феєрверк. По набережній, яку облямовували квітники й охайно підстрижені кущі, гуляли люди, хтось із мешканців узбережжя пропонував тури з показом китів або прогулянку на морському велосипеді. Те містечко наче вийшло з декорацій до якогось фільму.
Спершу я зупинився біля відділка місцевої поліції.
Її начальник, Рон Ґуллівер, що очолював усю орфейську поліцію, прийняв мене в своєму кабінеті. Не було потреби нагадувати, що ми зустрічалися двадцять років тому: він пам’ятав мене.
— Ви не змінилися, — сказав він, потискаючи мені долоню.
Про нього того не можна було сказати. Він страшенно постарів і добряче погладшав. Хоч пора сніданку минула, а вечері ще не настала, перед ним стояло пластикове коритце зі спагеті. Поки я пояснював, нащо сюди приїхав, він устиг змолоти половину того коритця, причому досить-таки неохайно.
— Стефані Мейлер? — здивувався він, насилу балакаючи повним ротом. — Ми вже розглядали цю справу. Там ніякого зникнення нема. Я вже пояснив це її батькам, що дихнути нам не давали, — ти їх у двері, а вони вікном.
— Може, все ж таки вони непокояться за свою доньку, вам не здається? — зауважив я. — Від Стефані нема звісток уже три дні, а вона так ніколи не робила. І я повинен оперативно реагувати на це.
— Стефані Мейлер тридцять два роки, і вона робить те, що їй подобається, хіба не так? Знаєте, якби в мене були такі батьки, як у неї, я теж би втік, капітане Розенберґу. Можете заспокоїтися, Стефані просто відсутня на якийсь час.
— Звідки у вас така певність?
— Мені так сказав головний редактор «Орфея кронікл». У понеділок увечері вона надіслала йому есемеску.
— Увечері того дня, коли зникла, — уточнив я.
— Та кажу вам, що вона не зникла! — розлютився Ґуллівер.
За кожним вигуком слина шугала з його рота, немов феєрверк
Ґуллівер ковтнув і сказав:
— Мій помічник ходив із ними до її помешкання. Вони відімкнули його запасними ключами й оглянули геть усе: скрізь був лад. Повідомлення редакторові підтвердило, що нема чого турбуватися. Стефані не зобов’язана ні перед ким звітувати. А що вона там робить, нас не стосується. Ми свою роботу виконали. Отож, на бога, не беріть мене за горлянку.
— Батьки дуже занепокоєні, — наполягав я, — тож, якщо ви згодні, я хотів би перевірити, чи все там гаразд.
— Якщо хочете згаяти час, капітане, то в мене дозволу не питайте. Доведеться тільки зачекати мого заступника, Джаспера Монтаня, він зараз патрулює. Ото він тим ділом і клопотався.
Коли старший сержант Джаспер Монтань урешті прибув із патрулювання, я побачив чолов’ягу, завбільшки із шафу на троє дверей, зі здоровенними м’язами і лютим обличчям. Він сказав, що справді ходив із батьками до помешкання Стефані. Її там не було. Ніяких ознак боротьби, нічого ненормального, все на місцях. Він об’їхав сусідні вулиці у пошуках її автівки, але не знайшов. Щоб уже геть постаратися, обдзвонив усі лікарні й поліційні дільниці в тому краю: нічого. Стефані Мейлер просто не було вдома.
Я хотів поглянути на її помешкання, й він зголосився поїхати зі мною.
Вона мешкала на Бендгем-роуд, у тихенькому провулку біля головної вулиці, у вузенькому триповерховому будинку. На першому поверсі була крамниця, на другому мешкав якийсь чоловік, а Стефані жила на третьому.
Я довго дзвонив у двері, грюкав, гукав, але марно: вочевидь, там не було ні душі.
— От бачите, її там нема, — сказав мені Монтань.
Я натиснув клямку, та двері були замкнені на ключ.
— А якщо увійти? — запитав я.
— У вас є ключ?
— Нема.
— У мене теж. Відмикали мені її батьки.
— То ми не ввійдемо?
— Ні. Не можна ламати дверей громадян без вагомої причини! Якщо хочете вже геть упевнитися, загляньте до місцевої газети й побалакайте з головним редактором, він покаже те повідомлення, яке отримав у понеділок увечері.
— А сусід унизу?
— Бред Мельшоу? Я опитував його вчора, він нічого особливого не бачив і не чув. Та й дзвонити в його двері нема сенсу: він працює кухарем в «Афіні», модному кафе наприкінці головної вулиці, то зараз він там.
Я не здався: спустився вниз і подзвонив у двері Бреда Мельшоу. Марно.
— Казав я вам, — зітхнув Монтань, спускаючись униз, поки я затримався перед дверми, сподіваючись, що мені таки відчинять.
Коли я теж попрямував униз, Монтань уже вийшов надвір. Прямуючи до дверей, я скористався тим, що опинився в будинку сам, і перевірив поштову скриньку Стефані. Крізь шпарину побачив, що всередині біліє конверт, і дістав його кінчиками пальців. Згорнув удвоє й нишком поклав до задньої кишені штанів.
Потому Монтань повіз мене до редакції газети «Орфея кронікл», неподалік від головної вулиці, щоб я зміг поговорити з Майклом Бірдом, головним редактором того часопису.
Редакція містилася в будинку із червоної цегли. Якщо зовні той дім мав гарний вигляд, то всередині було бозна-що.
Майкл Бірд прийняв нас у своєму кабінеті. Він мешкав в Орфеї від 1994 року, та я не пригадував, чи бачився з ним. Бірд пояснив, що, за збігом обставин, посів місце головного редактора через три дні після вбивства тих чотирьох бідолах, а потім працював із паперами й носа надвір не витикав.
— Відколи у вас працює Стефані Мейлер? — запитав я його.
— Місяців із дев’ять. Я взяв її на роботу торік у вересні.
— Вона хороша журналістка?
— Дуже. Вона підняла газету на новий рівень. Для нас це дуже важливо, бо непросто з номера в номер давати якісний матеріал. Знаєте, фінансові справи наші кепські: ми досі існуємо, бо винаймаємо ці приміщення в мерії. Люди зараз не читають газет, та й реклами ніхто більше не дає. Раніше ми були важливим крайовим виданням, нас поважали і читали. А нащо тепер читати «Орфея кронікл», якщо можна читати «Нью-Йорк таймс»? Не кажу вже про тих, що більше нічого не читають і задовольняються інформацією з Фейсбуку.
— Коли ви бачили Стефані востаннє? — запитав я.
— У понеділок уранці. На щотижневих редакційних зборах.
— Ви помітили щось незвичайне в її поведінці?
— Ні, геть нічого. Знаю, що її батьки занепокоїлися, та і я, й старший сержант Монтань пояснили їм учора, що вона мені надіслала пізно увечері в понеділок повідомлення про те, що її не буде.
Він дістав із кишені мобільник і показав мені повідомлення, яке надійшло опівночі з понеділка на вівторок.