Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 110)
— Маєш рацію, — сказав Семюель і одним духом допив каву. — Іди полеж.
Він поставив чашку в мийницю, поцілував дружину в чоло і подався на роботу.
Звичайно, він так нічого б і не дізнався, якби не повернувся за годину, щоб узяти теку, яку прихопив на вихідні, щоб уважно переглянути, та й забув у вітальні на столі.
Діставшись своєї вулиці, він побачив, як Меґан виходить із дому. На ній була розкішна літня сукенка і вишукані босоніжки. Вигляд мала радісний, вона була в доброму гуморі й нічим не нагадувала ту жінку, яку він покинув у хаті годину тому. Він зупинився й побачив, що вона сідає в авто. Жінка не помітила його. Він вирішив податися за нею.
Меґан попрямувала до Бріджгемптона, не підозрюючи, що за нею стежить її чоловік, який тримається за кілька автомобілів позаду. Проїхавши центральну вулицю міста, звернула на шлях до Саґ-Гарбора, а за двісті метрів покотила до розкішної садиби готелю «Троянда Півночі». То був дуже престижний готель, що стояв на відлюдді, там полюбляли зупинятися нью-йоркські знаменитості. Семюель теж звернув за нею, проте лишив її трохи далі попереду, щоб вона його не помітила. Підкотивши до готелю, він не знайшов її ні в барі, ні в ресторані. Вона піднялася простісінько в готель. Зустрілася з кимось у номері.
Того дня Семюель Падалін не повернувся на роботу. Він сидів у машині на паркувальному майданчику і впродовж довгих годин чекав дружину. Вона так і не вийшла, й тоді він поїхав додому і почав порпатися в її щоденниках. Там він із жахом виявив, що вона вже цілі місяці зустрічається з якимось чоловіком у готелі «Троянда Півночі». Хто ж він такий? Вона писала, що запізналася з ним під час святкування Нового року. Вони були там разом. Отже, він його бачив. Може, навіть знав. Семюеля аж занудило. Він сів у авто і поїхав куди очі бачать, не знаючи, що вдіяти.
Коли врешті повернувся додому, Меґан вже була там. Він застав її у нічній сорочці, вона вдавала хвору.
— Ох ти ж, бідолашко моя, — сказав він, насилу гамуючи лють, — то тобі не полегшало?
— Ні, — кволим голосочком пропищала вона, — я цілісінький день була в ліжку.
Далі Семюель не міг уже стриматися. Він просто-таки вибухнув. Сказав, що він усе знає, що бачив, як вона їздила до «Троянди Півночі», щоб піти в номер до якогось чоловіка. Меґан того не заперечувала.
— Вимітайся відціля, — кричав Семюель, — ти огидна мені!
Вона вибухнула плачем.
— Вибач мені, Семюелю! — пополотнівши, хлипала вона.
— Іди відціля! Катай з мого дому. Забирай свої речі й вимітайся, я не хочу тебе бачити.
— Семюелю, не роби цього! Не хочу тебе втрачати. Я тільки тебе кохаю.
— Треба було подумати про це, перш ніж лягати в ліжко з першим зустрічним!
— Це найбільша помилка в моєму житті, Семюелю! Я нічого не відчуваю до нього!
— Мені блювати від тебе хочеться. Я читав твої щоденники, я бачив, що ти пишеш про нього. Я бачив, як ти ходила до нього в «Троянду Півночі»!
І тоді вона закричала:
— Ти не зважав на мене, Семюелю! Я не почувалася потрібною тобі! Ти й не глянеш на мене. Коли цей чоловік почав до мене залицятися, мені було це приємно. Авжеж, я регулярно зустрічалася з ним! Авжеж, ми фліртували! Але я ніколи не спала з ним!
— То це я тепер винен, так?
— Ні, просто я почуваюся самотньою з тобою.
— Я прочитав, що ти заприязнилася з ним того вечора, коли святкували Новий рік. То ти робила це на очах у мене! Виходить, я знаю цього чоловіка? Хто він?
— Не має значення, — схлипнула Меґан, яка вже й не знала, чи говорити, чи мовчати.
—
— Семюелю, не кидай мене, благаю!
Сварка розгорялася. Меґан почала докоряти чоловікові за брак романтичності й уваги, аж той урешті сказав:
— Кажеш, з мене поганий мрійник? А ти схиляєш мене до мрій? У тебе нема ніякого життя, ти нічого не розповідаєш, крім отих своїх убогих балачок про книгарню й ту дурню, що крутиться у тебе в твоїх убогих мізках!
Ті слова вразили Меґан простісінько в серце, і вона плюнула чоловікові в лице, а той несамохіть дав їй добрячого ляща. Меґан прикусила язика. У роті зацебеніла кров. Вона ніби здуріла. Вхопила ключі від автівки і вибігла надвір у нічній сорочці.
— Повернулася вона наступного дня, — сказав Семюель Падалін. — Благала мене не кидати її, присягалася, що той чоловік був жахливою помилкою й що все це тільки дало їй змогу збагнути, як палко вона мене кохає. Я вирішив дати нашому шлюбові другий шанс. І знаєте що? Нам стало так добре. Я почав уділяти їй більше уваги, вона почувалася щасливішою. Наші стосунки змінилися. Ми були щасливі як ніколи. То були пречудові два місяці, ми будували багато планів.
— А коханець? — запитала Анна. — Що сталося з ним?
— Хтозна. Меґан сказала, що порвала з ним назавжди.
— Як він сприйняв той розрив стосунків?
— Я не знаю, — відтяв Семюель.
— І ви так ніколи і не дізналися, хто він такий?
— Ні. Я навіть ніколи його не бачив.
Запало мовчання.
— То це тому ви й не перечитували тих щоденників? — запитала Анна. — І тим-то й зберігали їх у підвалі, що вони нагадували вам той болісний епізод?
Семюель мовчки кивнув, він уже не міг говорити. У горлі в нього виріс давкий клубок, що не давав і слова мовити.
— Останнє запитання, пане Падаліне, — озвався Дерек. — У вас є татуювання на тілі?
— Ні, — пробурмотів той.
— Можна попросити вас задерти сорочку? Це звичайна перевірка.
Семюель Падалін мовчки послухався й задер сорочку. Татуювання у вигляді орла не було.
А що як той невдатний коханець не зміг витерпіти, що втрачає Меґан, і вбив її?
Не можна було скидати з рахунку жодного сліду. Після відвідин Семюеля Падаліна ми подалися в Бріджгемптон, до готелю «Троянда Півночі». Звісно ж, коли ми сказали адміністраторові, що хочемо з’ясувати ім’я чоловіка, який винаймав номер 6 червня 1994 року, він зареготав просто нам в обличчя.
— Дайте нам список усіх клієнтів, що винаймали кімнати від п’ятого до сьомого червня 1994 року, і ми самі його знайдемо, — сказав я.
— Пане, — сказав адміністратор, — бачу, ви нічого не розумієте. Ви кажете про 1994 рік. За тієї пори картки писали рукою. Немає електронної бази даних, якою я міг би скористатися, щоб допомогти вам.
Поки я перемовлявся з адміністратором, Дерек ходив туди-сюди готельним вестибюлем. Аж зиркнув на стіну пошани, де висіли світлини славетних людей, — акторів, письменників, постановників, — що зупинялися в готелі. Завмер, а потім зірвав одну фотографію.
— Пане, — вигукнув адміністратор, — що ви робите! Ви не маєте права, це...
— Джессе, Анно, — закричав Дерек, — а погляньте-но!
Ми підбігли до нього й побачили фото Мета Островскі, молодшого на двадцять років, у вечірньому костюмі, він, усміхаючись, позував поруч із Меґан Падалін.
— Коли зробили цю світлину? — запитав я в адміністратора.
— 1994 року, під час святкування Нового року, — відказав той. — Це критик Островскі й...
— Островскі був коханцем Меґан Падалін! — вигукнула Анна.
Ми негайно поїхали до готелю «Озерний». Увійшовши до вестибюля, натрапили на директора.
— Уже? — здивувався він, угледівши нас. — Таж я допіру зателефонував.
— Кому ви зателефонували? — запитав Дерек.
— У поліцію, — відказав директор. — Стосовно Мета Островскі. Він щойно покинув готель, вочевидь терміново подався до Нью-Йорка. Мені сказала про це покоївка.
— Та про що ви кажете? — нетерпляче запитав Дерек.
— Ходімо, покажу.
Директор спровадив нас в апартаменти номер триста десять, де мешкав Островскі, й відчинив двері запасним ключем. Ми ввійшли до кімнати і побачили, що на стінах приліплені вирізки з газет, де йшлося про вбивство чотирьох людей, про зникнення Стефані, про наше слідство, а ще скрізь були світлини Меґан Падалін.
4
Зникнення Стефані Мейлер
Джесс Розенберґ