Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 111)
Невже Островскі був отим третім злочинцем? Ми втратили його слід від учорашнього дня. Знали тільки те, що він повернувся до Нью-Йорка: камери стеження нью-йоркської поліції зафіксували його авто, коли воно проїздило Мангеттен-бридж. Та додому він не повернувся. Його помешкання було порожнє. Мобільник був поза зоною, тож місцезнаходження його неможливо було з’ясувати, а з усієї родини він мав тільки стареньку сестру, яку теж неможливою було ні знайти, ні зв’язатися з нею. Отож ми з Дереком організували засідку біля його дому й сиділи там майже цілу добу. Це все, що ми могли поки що вдіяти.
Усі сліди провадили до нього: він був коханцем Меґан Падалін від січня до червня 1994 року. У готелі «Троянда Півночі» нам сповістили, що він регулярно бував там упродовж усього цього періоду. Того року він прибув до Гемптонса тільки з нагоди театрального фестивалю в Орфеї. А раніше бував там цілими місяцями. Звісно ж, заради Меґан. Тож не міг пережити, що вона його кинула. Він убив її того вечора, коли була прем’єра, а заодно й родину Ґордонів, що, як на лихо, виявилася свідком убивства. Він мав час, щоб і туди, й назад дійти пішки, і встигнути до початку вистави опинитися в залі. А потім помістити свій відгук про виставу в пресі, щоб усі знали, що він був у Великому театрі того вечора. Пречудове алібі.
Трохи раніше Анна показала того дня фото Островскі Міранді Бірд, сподіваючись, що вона впізнає його, але та не висловила якось певності.
— Може, це і він, — сказала вона, — та нелегко стверджувати щось через двадцять років.
— Ви певні, що в того чоловіка було татуювання? — запитала Анна. — Бо в Островскі його нема.
— Я вже й сама не знаю, — зізналася Міранда. — Може, я щось поплутала?
Поки ми стежили за Островскі в Нью-Йорку, в Орфеї Анна сиділа в архівній кімнаті і разом із Кірком Гарві й Майклом Бірдом перечитувала справу. Вони хотіли упевнитися, що нічого не пропустили. Усі були зморені й голодні. Вони весь день нічого не їли, крім цукерок і шоколаду, що їх через регулярні проміжки часу носив їм Майкл зі свого кабінету, де тих ласощів була повна шухляда.
Кірк весь час зиркав на стіну, де висіли зауваження, світлини і вирізки з газет. Урешті сказав Анні:
— А чому тут немає імені тієї жінки, що могла б упізнати злочинця? Адже поміж свідками вона зазначена, як «жінка з мотелю на шістнадцятій автостраді». Інші під іменами.
— І справді, — сказав Майкл. — Як її звати? Це може бути дуже важливо.
— Джесс тим клопотався, — відказала Анна. — У нього треба запитати. Так чи так вона нічого не пам’ятає. Не гаймо часу на неї.
Але Кірк не здавався.
— Я заглянув у справу 1994 року: там її не було. То це новий свідок?
— Треба запитати Джесса, — відказала Анна.
Кірк усе ж таки наполягав, тож Анна чемно попросила Майкла принести кілька шоколадок, і той вийшов. Вона скористалася його відсутністю й коротко виклала ситуацію Кіркові, сподіваючись, що він зрозуміє, наскільки важливо не казати про цього свідка Майклові.
— Ти ба, — прошепотів Кірк, — ніколи не повірив би, що Майклова дружина була повією у Джеремі Фолта.
— Тихіше, Кірку! — сказала Анна. — Про це не можна! Якщо обмовитеся, то я, їй-богу, уб’ю вас.
Анна вже шкодувала, що сказала йому про це. Вона відчувала, що він не втримає язика за зубами. Майкл приніс торбинку цукерок.
— То що з тим свідком? — запитав він.
— Ми вже не переймаємося ним, — усміхнулася йому Анна. — Тепер на черзі Островскі.
— Не уявляю, як це Островскі міг убити цілу родину, — сказав Майкл.
— Знаєш, не можна судити із зовнішності, — зауважив Кірк. — Часом думаєш, ніби знаєш людину, а потім відкриваєш такі дивовижні таємниці...
— Годі, — встряла Анна, пронизавши Кірка убивчим поглядом, — поговоримо про це, коли Джесс із Дереком схоплять Островскі.
— Якісь звістки від них є? — запитав Майкл.
— Жодних.
Була 20 година 30 хвилин, ми сиділи в автомобілі перед будинком Островскі.
Урешті вирішили знімати засідку, аж раптом угледіли Островскі, який недбалою ходою прямував до свого дому. Ми вискочили з автомобіля із револьверами у руках і кинулися на нього.
— Джессе, ви що, сказилися! — зарепетував Островскі, коли я притиснув його до стіни і надів наручники.
— Ми все знаємо, Островскі! — заревів я. — Вам клямка!
— Що ви знаєте?
— Ви вбили Меґан Падалін і родину Ґордонів. А також Стефані Мейлер і Коді Іллінойса.
— Що? — заревів Островскі й собі. — Та ви здуріли!
Довкола нас зібрався гурт перехожих. Дехто знімав ту сцену на мобільник.
— Ґвалт! — залементував Островскі. — Це не полісмени! Це божевільні!
Ми мусили показати людям наші поліційні посвідки і спровадили Островскі досередини будинку, щоб спокійно поговорити.
— Я хотів би знати, який дідько вас напоумив подумати, що я повбивав тих бідолашних людей? — почав вимагати Островскі.
— Ми бачили, що висить у вас на стіні в апартаментах, Островскі, всі оті вирізки і світлини з Меґан.
— То це свідчить про те, що я нікого не вбивав! Я двадцять років намагався збагнути, що ж сталося!
— Або ж ви намагалися двадцять років приховати сліди злочину, — відтяв Дерек. — Задля цього ви найняли Стефані, так? Вирішили перевірити, чи дістануться до вас, а як вона таки почала з’ясовувати правду, ви її вбили.
— Та ні! Я хотів зробити ту роботу, яку ви мали виконати 1994 року!
— Не тримайте нас за бовдурів. Ви були
— Не був я нічиїм прислужником! — запротестував Островскі.
— Облиште ваші балачки, — гаркнув Дерек. — Чому ви так поспішно втекли з Орфеї, якщо вам не було чого закинути?
— У моєї сестри вчора стався інсульт. Її терміново прооперували. Я сидів коло неї. Цілу ніч там пробув і цілий день. Це єдина моя рідня.
— У якій клініці?
— У Пресвітеріанській нью-йоркській лікарні.
Дерек зателефонував у клініку. Слова Островскі там підтвердили: він таки не брехав. Я зняв з нього наручники. Потім запитав:
— Чому вас так цікавить цей злочин?
— Тому що я кохав Меґан, чорти б вас ухопили! — вигукнув Островскі. — Невже це так важко збагнути? Я кохав, а її в мене забрали! Ви уявити собі не можете, що це таке, — утратити жінку, що кохав її понад усе в житті!
Я довго дивився на нього. Очі його були наповнені невимовним смутком. Урешті я зітхнув і сказав:
— Аж занадто уявляю.
Островскі був тут ні при чому. Ми тільки згаяли час, якого й так було небагато: залишалася доба, щоб розкрити цю справу і завершити слідство. Якщо завтра вранці ми не доправимо злочинця до кабінету майора МакКенна, то нашій поліційній кар’єрі край.
Залишалися дві особи: Рон Ґуллівер і Стівен Берґдорф. Ми були вже у Нью-Йорку, тож вирішили розпочати з Берґдорфа. Проти нього було чималенько доказів: він був головним редактором «Орфея кронікл», колишнім начальником Стефані, покинув місто відразу ж після вбивства чотирьох людей, а потім повернувся туди, щоб узяти участь у виставі, де мало прозвучати ім’я убивці. Ми подалися до його дому в Брукліні. Довго гупали в двері, та ніхто не відчиняв. Ми вже хотіли було висадити їх, аж із сусіднього помешкання визирнув чоловік і сказав нам:
— Нема чого стукати, Берґдорфи поїхали.
— Поїхали? — перепитав я. — Коли?
— Позавчора. Я бачив у вікно, як вони сідали у кемпінг-кар.
— Стівен Берґдорф теж?
— Авжеж. Із усією родиною.
— Та ж він не мав права покидати штат Нью-Йорк! — вигукнув Дерек.
— А це не моя проблема, — прагматично відказав чоловік. — Вони вже, мабуть, у долині Гудзону.
Двадцять перша година, Національний Єлловстоунський парк.
Берґдорфи приїхали туди годину тому й отаборилися на східній околиці. Була тепла ніч. Діти гралися надворі, а Трейсі в кемпінг-карі поставила кип’ятитися воду, щоб зварити макарони. Та вона не знайшла спагеті, хоч знала, що купила їх.
— Не розумію, — роздратовано сказала вона Берґдорфові, — мені учора здавалося, що у нас є три пакети макаронів.
— Та це не має значення, люба. Ось поїду і куплю, тут неподалік є крамничка біля автостради.
— То ти заводитимеш кемпінг-кар?