Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 109)
— І вона послухалася?
— Так.
— Пані Ґренд, вибачте мені за це трохи грубе запитання, але як ви гадаєте, міг Семюель Падалін убити свою дружину?
Кейт Ґренд помовчала, потім сказала:
— Мене завжди дивувало, що поліція не звернула уваги на страхування.
— Яке страхування? — запитала Анна.
— За місяць до смерті дружини Семюель застрахував своє і її життя. На мільйон доларів. Знаю, тому що цим клопотався мій чоловік. Він страховий агент.
— Семюель Падалін узяв ті гроші?
— Авжеж. Як ви гадаєте, за що він придбав дім у Саут-Гемптоні?
Дерек Скотт
Перші дні грудня 1994 року, крайовий центр поліції штату.
Майор МакКенна читав у кабінеті папери, які я йому допіру приніс.
— Прохання про переведення на іншу роботу, Дереку? А куди ж ти підеш?
— Ви можете мене перевести тільки в адміністративний відділ, — відказав я.
— На кабінетну роботу? — здивувався майор.
— Я не хочу працювати на оперативній роботі.
— Дереку, ти ж один із найліпших полісменів, яких я знаю! Не псуй собі кар’єри через якусь примху.
— Кар’єри? — вигукнув я. — Якої кар’єри, майоре?
— Послухай, Дереку, — приязно сказав майор, — я знаю, що ти збурений. Чом би тобі не піти до психолога? Або взяти кілька тижнів відпустки?
— Не можу я перебувати у відпустці, майоре, я весь час прокручую в голові ті самі картини.
— Дереку, — сказав майор, — я не можу перевести тебе в адміністративний відділ, це буде дурня якась.
Ми з майором якусь мить дивилися один на одного, потім я сказав:
— Ваша правда, майоре. Забудьте про цю заяву.
— О, Дереку, це вже більше мені подобається!
— Я подам у відставку.
— О ні, тільки не це! Йди вже ліпше в адміністративний відділ. Але тільки тимчасово. Потім повернешся у відділ кримінальних розслідувань.
Майор думав собі, що, понудьгувавши кілька тижнів, я зміню рішення й попрошуся назад.
Коли я вже виходив із кабінету, він запитав:
— Є новини від Джесса?
— Він не хоче нікого бачити, майоре.
Джесс удома розбирав Наташині речі. Він ніколи не уявляв собі життя без неї й, опинившись у бездонній порожнечі, яку неможливо було заповнити, тепер губився поміж намаганням позбутися минулого й водночас зберегти його.
Якась частина його хотіла негайно перегорнути сторінку, все покинути і все забути, і в такі хвилини він гарячково починав наповнювати коробки всіма речами, що мали стосунок до неї, щоб викинути їх на смітник. Та варто йому було бодай на мить зупинитися чи затримати увагу на якомусь предметі, аж він починав вагатися, а потім намагався зберегти все те — якусь рамочку від світлини, ручку без пасти чи клапоть старого паперу.
Він брав його до рук і довго дивився на нього. Думав собі, що все ж таки не треба викидати геть усе, що треба лишити декілька речей, щоб згадати про все те колишнє щастя, і тоді клав той предмет на стіл, щоб не викинути. Потім починав переглядати речі в коробці.
— Ото гівно!
У середині грудня Дарля вирішила вивезти все з «Маленької Росії».
Світляну вивіску демонтували і розтрощили, меблі продали, щоб заплатити за останні місяці найму приміщення й розірвати угоду про оренду. Вантажники переносили останні стільці, щоб перевезти до ресторану, який їх придбав, а Дарля сиділа на холодній бровці тротуару й дивилася на все те. Аж хтось із вантажників приніс їй картонну коробку.
— Ми знайшли її у кутку в кухні. Може, ви захочете це взяти собі?
Дарля заглянула в коробку. Там були Наташині нотатки, меню, кухонні рецепти, одне слово, пам’ять про те, якими вони з нею були. А ще була там світлина, де знявся Джесс, Наташа, Дерек і вона. Дарля взяла ту світлину і довго дивилася на неї.
— Я візьму це фото, — сказала вона. — Дякую. Решту викиньте.
— Справді?
— Так.
Вантажник кивнув і подався до ваговоза. Дарля знесилено заридала.
Треба було все забути.
Джесс Розенберґ
Невже Меґан хотіла покинути Семюеля Падаліна? І невже він не втерпів і вбив її, а потім іще й отримав за неї страховку?
Коли ми приїхали до нього того ранку, вдома його не було. Ми вирішили податися до нього на роботу. З бюро адміністратора йому сповістили про нас, і він мовчки припровадив усіх до свого кабінету, зачекав, поки ми зачинимо за собою двері, а потім просто-таки вибухнув.
— Ви що, показилися? Чому ви без попередження прилізли сюди? Хочете, щоб я втратив роботу?
Він був страшенно розлючений. Тоді Анна запитала:
— Ви завжди такий гнівливий, Семюелю?
— Чому ви запитуєте про це?
— Тому що ви били свою дружину.
Семюель Падалін аж рота роззявив.
— Що ви торочите?
— Не вдавайте, буцімто ви страшенно здивовані, — гостро сказала Анна, — ми все знаємо!
— Хто вам таке сказав, га?
— Не має значення, — відтяла Анна.
— Послухайте, за місяць до її загибелі поміж мною і Меґан сталася величезна сварка, це правда. Я дав їй ляпаса, бо не міг витерпіти. Геть з глузду зсунувся. Цьому не було вибачення. Але це був єдиний раз. Я не бив Меґан!
— Чому ви посварилися?
— Я виявив, що Меґан мене зраджує. Я хотів її покинути.
Того ранку, зваривши каву і збираючись уже йти на роботу, Семюель Падалін побачив, що дружина вийшла зі своєї кімнати в халаті.
— Ти не працюєш сьогодні? — запитав він.
— У мене температура, недобре почуваюся. Щойно зателефонувала Коді й попередила, що не буду сьогодні в книгарні.