Жан-Мари Леклезио – Золотошукач (страница 53)

Я в самому серці долини, тут, під кронами високих дерев — уже ніч. Дме вітер з моря, у шелесті листя чую його невидиму появу, його галоп, його танець. Я ніколи не заходив так далеко всередину Мананави. Під ще світлим небом іду далі через темний ліс, який розкриває переді мною свої безкраї обійми. Навколо гладенькі стовбури чорних дерев, сосни, каніфольні дерева, дикі фіґові дерева. Ноги грузнуть у килимі з листя, я вдихаю запаморочливий запах вогкої землі, небесної прохолоди. Підіймаюся берегом річки. Дорогою зриваю сон-траву, червоні ґуаяви, каштанові фісташки. Яке воно п’янке, це відчуття свободи! Я мав прийти сюди вже давним-давно, еге ж? Тому що саме на ці місця вказували плани Невідомого корсара, на цю забуту людьми долину, на неї вказували контури сузір’я Арґо! Як колись в Англійській затоці, поки я йду між деревами, чую, як калатає моє серце. Тому що знаю напевне — я не сам у Мананаві. Десь поруч, зовсім недалеко, хтось іде через ліс, хтось ступає стежкою, яка має зійтися з моєю. Хтось безшумно прослизає між деревами, я відчуваю цей погляд на собі, погляд, який долає все й зігріває. Незабаром я опиняюся перед кручею, яка ще освітлена сонцем. Я — над лісом, біля витоку річок, піді мною до самого моря хвилюється листя дерев. Сонце на незрівнянному небі вже торкається виднокраю. Я заночую тут, обличчям на захід, серед брил лави, ще теплих від сонця. Тут буде мій дім, звідси я завжди бачитиму море.

Нарешті я бачу Уму, яка виходить з лісу своєю легкою ходою. І в цю саму мить помічаю двох білих птахів. Дуже високо у безбарвному небі, вони ширяють на вітрі, кружляють над Мананавою. Вони мене бачать? Мовчазні, вони летять поряд, майже не ворушачи крильми, схожі на дві білі комети, обернені до сонячної заграви на виднокраї. Життя зупинилося, світила припинили своє обертання. Лише вони живуть у потоках вітру.

Ума поруч зі мною. Я відчуваю запах її тіла, її тепло. Дуже тихо кажу: «Дивись, колись давно я їх вже бачив, це вони!» Крила несуть їх до гори Макабе, а небо тим часом змінюється, сіріє. Раптом птахи зникають за горами, наче впірнають у Чорну річку, — настає ніч.

Ми мріяли про щастя у Мананаві, про життя лише удвох. Ми жили в злагоді з природою, спілкувалися лише з деревами, збирали ягоди, трави, пили воду із струмка, що б’є з червоної кручі. Ловили раків у притоці Чорної річки, в гирлі, під плескатими каменями — креветок, крабів. Пригадую історії, розказані старим капітаном Куком, про мавпу Зако, яка ловила креветок на власний хвіст.

Тут усе просто. На світанку ми йдемо в ліс, який переливається росою, по червоні ґуаяви, по вишні, по мальгаські сливи, по томати «бичаче серце», або збирати сон-траву, дикий чейот, гіркі гарбузи. Живемо в тих місцях, де жили маррони за часів великого Сакалаву, у часи Сенґора[46]. «Поглянь туди! Там були їхні поля. Там вони тримали свиней, кіз, курей. Вирощували боби, чечевицю, ямс, кукурудзу». Ума показує мені зруйновані мури, купи порослого бур’янами каміння. Навпроти кручі з лави колючий чагарник закриває вхід до печери. Ума приносить оберемок пахучих квітів. Вплітає їх собі у коси: «Акація».

Вона ніколи ще не була такою гарною, чорне волосся обрамляє її чисте обличчя, струнке тіло прикрите вилинялою залатаною одежиною з мішковини.

Від її вигляду я забуваю про золото, мені його більше не хочеться. Лоток для промивання лежить десь на березі струмка, поблизу джерела, а я біжу з Умою в ліс. Мій одяг порваний, волосся і борода відросли, як у Робінзона. Із сухого листя вакоа Ума зробила мені капелюха, гадаю, ніхто не впізнав би мене у такому чудернацькому вбранні.

Багато разів ми спускалися до гирла Чорної річки, але через повстання ґанні Ума боїться людей. І все-таки на світанку ми навідались до гирла Тамарен, походили по чорному піску. Все повито вранішнім туманом, дме холодний вітер. Наполовину заховавшись у заростях вакоа, ми дивимося на бурхливе море, на сердиті, вкриті піною хвилі. Нема нічого кращого на світі, ніж ця картина.

Інколи Ума йде рибалити у водах лаґуни поблизу Турель чи біля соляних копалень, аби ще й побачитися з братом. Увечері приносить мені рибину, і ми смажимо її біля нашого прихистку поблизу джерел.

Щовечора, коли сонце сідає за морем, ми непорушно застигаємо, чекаючи появи фаетонів. Вони летять дуже високо, повільно, наче світила, окреслюють свій політ на осяйному небі. Птахи вже звили гніздо у скелях, десь поблизу гори Макабе. Вони такі красені, такі білі і так довго кружляють у небі, в потоках морського вітру, що ми не відчуваємо ні голоду, ні втоми, ні тривоги про завтрашній день. Невже й вони не вічні? Ума каже, що це ті два птахи, які співають хвалу Господові. Ми чекаємо їхньої появи щовечора в сутінках, тому що вони — носії нашого щастя.

Однак, коли настає ніч, я відчуваю якусь тривогу. На прекрасному, кольору темної міді, обличчі Уми з’являється вираз порожнечі, наче все, що нас оточує, несправжнє. Багато разів вона повторює тихим голосом: «Настане день, коли я поїду…» — «Куди ти поїдеш?» Але вона більше нічого не каже.

Минають пори року, зима, за нею — літо. Як давно я не бачив людей! Вже й не знаю, як воно було раніше — у Форест-Сайді, в Порт-Луї. Мананава — безмежна. Єдина людина, яка зв’язує мене із зовнішнім світом, це Лаура. Коли я розповідаю про неї, Ума каже: «Мені б хотілося познайомитися з нею». А потім додає: «Це неможливо». Я розповідаю про Лауру, коли вона йде жебракувати гроші у багатих, в Курепіпе, у Флореаль, для бідних, для жертв тростини. Про дрантя, яке вона збирає в багатих будинках, аби з нього пошити савани для старих індіанок, які ось-ось помруть. Ума каже: «Ти мусиш повернутися до неї». Вона промовляє це силувано, її голос напружено бринить, мені стає боляче.

Ця ніч холодна й прозора, зимова ніч, схожа на ніч на Родриґесі, коли ми лежали на піску Англійської затоки і дивилися, як на небі спалахують зірки.

Усе мовчазне, все завмерло, на землю опустився час всесвіту. Лежачи на килимі з вакоа, загорнувшись разом з Умою в армійську ковдру, я дивлюся на зірки: на Оріон на заході і на притиснутого до вітрила корабля Арґо Великого Пса, де сяє нічне сонце — Сиріус. Люблю говорити про зорі (і не відмовляю собі в цьому), голосно називаю їх, наче відповідаю на батьків урок, крокуючи поруч з ним Алеєю Зірок: Арктур, Денебола, Беллатрікс, Бетельґейзе, Акомар, Антарес, Шаула, Альтаїр, Андромеда, Фомальгаут…

Раптом над нами на небесному склепінні починається зорепад. Зусібіч огняні риски креслять ніч, потім гаснуть, одні дуже швидко, інші — так довго, що ще тривалий час їхнє світло подразнює сітківку наших очей. Ми підвелися, аби краще бачити, задерши голову, стоїмо вражені. Я відчуваю, що Ума тремтить усім тілом. Я хочу зігріти її, але вона відштовхує мене. Доторкнувшись до її обличчя, я відчуваю, що вона плаче. Потім біжить у ліс, ховається за деревами, аби більше не бачити цих вогняних стріл, які пронизують небо. Коли я наздоганяю її, вона починає говорити своїм хрипким, розгніваним і стомленим голосом. Каже про горе і про війну, яка має ще раз повернутися, про смерть своєї матері, про манафів, яких женуть звідусіль і які мусять покинути Маврикій. Я намагаюся заспокоїти її, хочу сказати, що це лише аероліти!

І не наважуюся їй сказати про це, а до речі, це справді аероліти?

Крізь листя мені видно, як блукаючі зорі тихо ковзають по крижаному небу, тягнучи за собою інші світила, інші сонця. Знову буде війна, можливо, небо знову палатиме від вибухів бомб і пожеж.

Ми довго стоїмо під деревами, тісно притулившись одне до одного, намагаємося уникнути знаків долі. Потім небо знову стає спокійним, зірки починають сяяти. Ума не хоче повертатися в гори. Я загортаю її ковдрою і засинаю, сидячи поруч з нею, схожий на непотрібного вартового.

Ума пішла. Під дахом з гілля, з якого скапує роса, залишився лише килимок з вакоа, де вже й слід її вичах. Хочу вірити, що вона повернеться, і, щоб не думати про це, йду до струмка промивати в лотку пісок. Навколо мене гудуть комарі. Пурхають стрижі, перегукуючись своїми глузливими голосами. Час від часу мені здається, що у лісовій гущавині я бачу постать юнки, яка біжить у чагарях. Але це лише мавпи, вони втікають при моїй появі.

Чекаю її цілими днями біля джерела, до якого ми ходили по червоні гуаяви. Чекаю її, граючи на трав’яному пищику, тому що саме так ми домовились виказувати себе. Пригадую, коли я чекав Дені, коли чув скрипучий сиґнал у високих травах, наче тріщить якась дивна комаха: іди, іди, іди…

Але тут ніхто не відповідає. Настає ніч, ховає долину. Видніються тільки гори, що оточують мене, Бриз-Фер, Маккавей і вдалині, перед металевим сяєвом моря — Морн. Разом з припливом здіймається вітер. Пригадую, що казав Кук, коли вітер гудів в ущелині. Він казав: «Слухай! Це стогне Сакалаву, тому що білі скинули його з гори! Це голос великого Сакалаву!» Я слухаю цей плач, дивлячись на світло, що згасає. У мене за спиною червоне каміння кручі ще гаряче, а внизу розкинулася долина з усіма своїми димами. І мені здається, що будь-якої миті в лісі я почую звук кроків Уми, відчую запах її тіла.

Англійські солдати охороняють табір біженців на Чорній річці. Ось уже багато днів ряди колючого дроту оточують табір із забороною заходити чи виходити. Ті, що перебувають у таборі, мешканці Родриґеса, коморці, люди з Дієґо Суареза, з Аґалеґа, кулі з Індії чи Пакистану, чекають перевірки. Ті, чиї папери не оформлені належним чином, будуть змушені повернутися додому, на острови. Цю новину мені повідомив англійський солдат, коли я хотів зайти до табору, аби знайти Уму. У нього за спиною, в куряві між бараками, я помічаю дітей, які бавляться на сонці. Через злидні горять тростинові поля, вони розпалюють у людях гнів, який потьмарює розум.