Жан-Мари Леклезио – Золотошукач (страница 55)

Із 1715 року, коли на Маврикії висаджуються французи, починається його заселення чорними невільниками з Африки і Мадаґаскару, які вирощуватимуть цукрову тростину, каву, чай, алое, тютюн, прянощі. Після 1814 року Маврикій знаходить свій колоніальний притулок під короною Великої Британії. 1833 року було скасоване рабство. В 1957 році Маврикій отримує автономію в складі країн Британської співдружности, а 12 березня 1992 року проголошено незалежну республіку Маврикій з островом Родриґес у своєму складі. Реюньон залишився у підпорядкуванні французьких заморських територій.

На островах сповідують практично всі релігії світу: індуїзм (51 % населення), християнство (30 % віруючих), буддизм, іслам, проте культової ворожнечі в країні нема, всі вірування гармонійно поєднуються в дусі поваги та збереження традицій кожної нації, що всіляко підтримується урядом Маврикію.

Роман «Золотошукач», написаний лауреатом Нобелівської премії 2008 року Жаном-Марі Ґюставом Ле Клезіо, вийшов друком 1985 року у видавництві «Ґаллімар» і одразу потрапив до розряду «екзотичних мандрівних творів постмодернізму з концептом множинности подорожі», подорожі-розваги, подорожі-втечі від фатуму, подорожі-пошуку своєї ідентичности тощо, хоча крізь призму метафори «подорож» можна досліджувати й арістотелівський постулат щодо множинности (багатогранности) людської істоти, кожен вчинок якої можна розглядати як подорож. Мрія, вигадка, думка, відкриття, адже будь-якому людському вчинкові має передувати його осмислення і формування в голові, це теж різновиди подорожі, отже — кожна знахідка людського розуму, кожна нова грань людської істоти може також розглядатися як подорож. Дехто вважає, що «Золотошукач» — це роман-стилізація під історичний роман, типовий для XVІІІ та ХІХ століть, коли історія та історичний аналіз подій вважалися носіями позитивних змін у суспільстві, коли писалися саґи, де йшлося про утопію, про прекрасне нездійсненне на тлі неординарних і послідовних почуттів із зрозумілими добрими і поганими намірами, тобто сюжетом. Ритм, якого дотримується автор, загалом уповільнений, тон розповіді — спокійний, навіть патетичний, місцями манірний, тобто автор показує читачеві час, де людина ще не оскаженіла від гонитви заради гонитви — кінець позаминулого століття, початок двадцятого, а можливо, й підкреслює іншу слушну думку: куди і заради чого мчати, наші дні полічені, доля кожного визначена — відчуй її і живи, не лети у прірву непотрібних зваб і пригод. Герой роману Алексіс Л’Етанґ відчуває своє покликання, це Слово, але обставини кидають його у випробування, де він розривається між обов’язком і мрією, між роботою у конторі з суворо реґламентованими прийомами їжі і блуканням невідомими землями і морями, щось обирає, проти чогось протестує, ні для кого, окрім себе, не створює проблем і все своє юне життя невгамовно шукає якогось химерного скарбу. Розповідь ведеться від першої особи, що є найхарактернішою ознакою присутности автора в тексті, а як тоді наш герой стане письменником, якщо не відчує смаку тих пригод, про які пише? А він пояснює, що сів за написання цих рядків, аби Лаура зрозуміла, що у нього була шляхетна мета — повернути їй і матері рідний дім, створити і в прямому, і в переносному значенні нормальні умови життя для їхньої знеславленої родини.

Характерними також є особливі стани порожнечі, яку відчуває Л’Етанґ у моменти найбільшого піднесення: у Букані, на облавку вітрильника, на полі бою, в лісі. Чи ж не є це безкінечною миттю злиття з Усесвітом, який є порожнеча, катарсис, ніродха, той стан, коли людина відчуває себе на самоті з Богом? Прізвище головного героя в перекладі з французької означає «водойма, ставок», загалом, частина якоїсь води. Ім’я Алексіс розшифровується як «той, хто оберігає» або, простіше, захисник. Діти Алексіс та Лаура («лавр, слава, честь, аурум, золото»?) Л’Етанґи народилися наприкінці ХІХ ст. та ще й в аристократичній родині землевласників, де сповідували християнське віровчення (читання Святого Письма з Мем і любов до нього доказ тому) і, відповідно, не могли не дати дітям імен, не узгодивши їх із заступництвом відповідних святих! Якщо прізвище, «воду», розглядати як покликання, то ім’я є засобом його реалізації — «Скільки себе пам’ятаю, я завжди чув море», «Я думаю про нього як про живу істоту». Море, яке з такою силою вабить Л’Етанґа, можна розглядати як його життєве призначення, як повернення до джерел, як прагнення злиття з Океаном, з Отцем, з першопричиною, як навернення, а згідно з індуїзмом, однією з релігій, поширених у реґіоні, як вихід за межі проявленого світу і злиття з Абсолютом! Три гори, які діти бачать з вікон будинку, що нагадує уламок корабля (або марнотність проявленого світу), та коли вони досліджують місцевість, називаються Труа Мамель, або Три Пипки (три годувальниці, три годівниці) і нагадують тризуб, тріаду, Трійцю, Тримурті, згідно з Упанішадами (філософською частиною Вед, що допомагає зрозуміти природу Абсолютної Істини) втілюють сполуку трьох індуїстських богів Брахми, Шиви і Вішну, а також триєдність християнських Отця, Сина і Святого Духа, це вони «молоком людської ніжности» напувають кожну спраглу душу і надихають її на життєвий подвиг. У земному раю безтурботного дитинства Л’Етанґів усі вірування переплітаються, знаходять своє місце і впливають на героїв роману, вони мирно співіснують і навіть взаємно доповнюють одне одного. Діти спілкуються з мешканцями Маврикія, родиною капітана Кука, чорними робітниками з плантацій, рибалками. Чорний хлопчик посвячує Алексіса у нове знання («найкращі уроки мені дає Дені»), це знання сили і культури острова, з цим знанням згодом він виживе на іншому острові, можливо, цей досвід врятує його під час війни. Сам Ле Клезіо вважає себе спадкоємцем і маврикійської, і французької культур, там, де читачеві може здатися, що йдеться про екзотику, мова лише про рідний край, де зростав сам автор, так само рідною для нього є його мила Ніцца. Звісно, він примирив у собі вірування Маврикія з релігією метрополії, вони не суперечать одні одним, а за кадром ще є культури Мічоакану і тих народів, духовність яких він досліджував, мови яких вивчав, знайдені стародавні тексти яких реставрував і перекладав. У результаті автор віднайшов джерела людських вірувань, про що пише у романі «Золотошукач», це і є його множинність подорожі, це ті численні шляхи свободи вибору, які кожного шукача приведуть до судженого джерела.

Дерева, ліс — це теж множинність у пошуках-блуканнях розмаїття всесвіту, неочікуваної варіативности і невичерпности символів життя. Людина підходить до відкриття однієї істини, досліджує її, споживає її і, вичерпавши, йде далі так, як згідно з Упанішадами людська душа мандрує тілами навіть у межах одного людського життя: спочатку дитяче тіло, затим душа змінює своє тіло на тіло підлітка, юнака, зрілої особи і так далі… І все змінюється — і зовнішність, і голос, і думки, а найголовніше, душа набуває досвіду фрустрації і здобутків! Дерево (шальта) добра і зла в романі символізує відрив від родинного дерева, підйом угору, відкриття власної висоти, досвіду відваги, мужности, свободи, відповідальности. Щоразу вдосвіта хлопчик повертається «під москітну сітку» іншим, тому що знає, «що зрештою про щось дізнається». Щоразу він відкриває нову складову повноти світу, щоразу «річ у собі» перетворюється на «річ для себе» — коли Алексіс блукає з Дені тростиновими полями, коли йде з ним ловити кальмарів і вивчає назви риб і молюсків, коли супроводжує свого чорношкірого брата під час збирання цілющих рослин і плодів, а також під час першої морської подорожі на манафському човні, де стає об’єктом турботи колишніх рабів, яких сприймає як своїх кревних, як власну родину — тут не йдеться про «екзотику», тут мова про якості планетарного рівня — про надзвичайно високу мораль, про присутність Бога серед цих людей, про рівність кожного перед Творцем, про повагу до Творця і до всього живого! За такої духовности зникає расова нерівність, на чому постійно, імпліцитно й відверто, наголошує автор. І цього Алексіс вчиться у чорних, які ні читати, ні писати не вміють! Походи з Дені, хлопчиком, який є душею острова — велике щастя для Л’Етанґа, це щастя долучення до джерела істини, яка і для сина білих колонізаторів є рідною домівкою. Діти не бачать між собою різниці, Дені для Алексіса — наче старший брат, який перебуває «на варті його душі», Алексіс для Дені — учень, який жадібно всотує його досвід, який прагне знань, а душа людська кольору не має, вона може бути легшою чи важчою згідно зі скоєними гріхами.

Уявлення про скарб приходять до Алексіса Л’Етанґа по завершенні райського періоду дитинства. Безтурботний Алі разом із сестрою Лаурою досліджує батьківське володіння, що розташоване у Букані (назва місцевости перекладається з французької як «ґвалт, базар, гамір, торговиця, шум»). Знову авторська алюзія на марнотність усього мирського. Діти відчувають, що в родині не все гаразд, вони ще не знають, що батькові спроби знайти надійне джерело прибутків для родини щоразу зазнають невдач. Лише з часом вони зрозуміють, що всі нещастя родини стаються через заздрого дядька Людовіка з причин, про які можна лише здогадуватися, — йому не давала спокою злагода в родинному колі брата чи, може, викликала якісь почуття братова красуня-дружина, та це й неважливо, бо про силу Людовікової ненависти можна судити вже з того, з якою безжальною затятістю він зніс з лиця землі братів будинок, викорчував доглянутий сад, аби на його місці посадити тростину, знищити саму згадку про присутність щасливої братової родини, хоча довкола було вдосталь неораних земель.