Жан-Мари Леклезио – Золотошукач (страница 52)

Я проблукав там до самої ночі, тинявся кущами у пошуках слідів, ознак, запахів, спогадів. Але знаходив лише суху знищену землю, іриґаційні канали, що виснажились багато років тому. Дерева, які залишилися, обпалені сонцем. Більше нема ні манґових, ні хлібних дерев, нема мушмули. Залишилися тамаринди, високі і чахлі, як на Родриґесі, і невмирущі фіґові дерева. Але що найбільше я хотів знайти, так це дерево шальта, наше дерево добра і зла. Мені здавалось, якщо я його знайду, то щось найголовніше з минулого буде врятовано. Наскільки я пам’ятаю, воно має бути на краю саду, на межі з неораними землями, звідки пролягає дорога в гори і до гирла Чорної річки. Йду чагарями, поквапливо підіймаюся до найвищої точки ділянки, туди, де видніється гора Червона Земля і Бриз-Фер. Там одразу перед собою, серед чагарників, ще вище, ніж колись, з темним листям, що нагадує прохолодне озеро, бачу його. Підходжу, впізнаю його запах, його ніжний і тривожний аромат, від якого паморочилося в голові, коли ми вилазили на його високі гілки. Воно не здалося, вони не змогли його знищити. Увесь цей час, поки я був в інших краях, далеко від його гілля, для нього то була лише мить. Минали циклони з повенями, засухами, пожежами, померли люди, які знищили наш будинок, які розтоптали квіти в саду, які випустили воду з басейна й каналів. А воно так і залишилося деревом добра і зла, яке знає все, яке все бачить. Шукаю мітки, які ми з Лаурою зробили ножем, коли написали наші імена і наш зріст. Шукаю також ту рану, коли ураганом відламало гілку. Його тінь густа і запах — п’янкий. Час зупинив свій плин. Повітря тремтить від дзижчання комах, співу пташок, земля під деревом — волога, жива.

Тут світ не знає ні голоду, ні горя. Війни тут немає. Дерево шальта силою свого гілля тримає суєтний світ на відстані. Будинок зруйнований, батько помер, але це ще не відчай, тому що в мене є дерево сили. Я можу спати під ним. Для світу настає ніч, вона стирає гори. Все, що я зробив, усе, чого шукав, відбулося задля того, щоб я приніс його сюди, до входу до Мананави.

Скільки часу минуло відтоді як померла Мем? Це сталося вчора чи позавчора, я вже й не знаю. Дні і ночі ми доглядали за нею, по черзі, я — вдень, Лаура — вночі, тримали за руку, аби її висхлі пальці постійно відчували тепло наших рук. Кожного дня я їй розповідав ту саму історію, історію Букана, де все вічно юне й прекрасне, де на сонці виграє блакитний дах. Цієї країни нема, вона існує лише для нас трьох. І я гадаю, якщо про неї говорити, частина її безсмертя входить у нас, єднає нас перед лицем невідворотної смерти.

А Лаура нічого не каже. Вона затято мовчить, таким чином вона бореться зі смертю. Для неї я приніс гілочку з дерева шальта, коли вона її брала, я бачив, що вона не забула. Її очі спалахнули від радості, коли вона доторкнулася до цієї гілочки, вона поклала її на свій нічний столик, чи радше, не поклала, а недбало кинула, тому що вона саме так чинить з речами, які любить.

Потім настав той жахливий ранок, коли Лаура розбудила мене, стоячи перед розкладним ліжком, на якому я спав у порожній вітальні. Пригадую, якою вона була — сплутане волосся, той впертий вогонь у суворому погляді.

— Мем померла.

Це все, що вона сказала, я пішов за нею, ще не зовсім прокинувшись, у темну кімнату, де палахкотів каганець. Стояв і дивився на Мем, на її худе гарне обличчя, на пухнасте волосся, що розсипалось по подушці. А Лаура лягла на похідне ліжко і одразу заснула, затуливши руками обличчя. Я залишився з Мем сам у темній кімнаті, знетямлений від утоми, нічого не розуміючи, сидячи на скрипучому стільці перед блимаючим каганцем, готовий будь-якої миті стиха продовжити свою розповідь про великий сад, через який увечері, всі разом, ми підемо дивитися на зорі, про алею, всипану тамариндовими стручками й пелюстками гібіскуса, слухаючи надривне дзижчання комарів, які будуть витися навколо наших голів, а коли озирнемося, то побачимо серед нічної сині велике освітлене вікно, в якому батько нахилився над морськими мапами.

Того дощового ранку на цвинтарі поблизу Біґара я слухаю, як на домовину падає земля, дивлюся на дуже бліде обличчя Лаури, на її волосся, стягнуте чорною шаллю Мем, на краплі дощу, що, наче сльози, стікають по її щоках.

Скільки часу минуло відтоді як не стало Мем? Не можу повірити. Все скінчилося, більше ніколи не буде її голосу, що промовляє у півтемряві веранди, не буде її запаху, її погляду. Коли помер батько, мені здалося, що я падаю в яму, в забуття, якого я не можу прийняти, яке назавжди віддаляє мене від того, чим були моя сила і молодість. Скарби — неприступні, недосяжні. Це «золото дурнів», як те, що мені приносили чорношкірі золотошукачі, коли я прибув до Порт-Матюрена.

Ми з Лаурою залишилися самі у цьому старому, холодному і порожньому бараці із зачиненими віконницями. У кімнаті Мем погас каганець, я запалив інший на її нічному столику серед непотрібних пляшечок, біля ліжка, застеленого мертвими блідими простирадлами.

— Нічого б не трапилося, якби я залишився… Усе сталося з моєї вини, я не повинен був її залишати.

— Але тобі треба було їхати? — Це запитання Лаура ставить сама собі.

Я з тривогою дивлюся на неї:

— Що ти збираєшся робити?

— Не знаю, гадаю, залишуся тут.

— Поїхали зі мною!

— І куди ж?

— До Мананави. Житимемо на природі, наче перші люди.

Вона іронічно дивиться.

— Утрьох, з твоєю чарівницею? — Саме так вона каже про Уму.

Її очі враз стають холодними, на обличчі — втома, відстороненість.

— Ти добре знаєш, що це неможливо.

— Але чому?

Вона мовчить. Дивиться крізь мене. І раптом я розумію, що за ці роки вигнання я втратив її. Вона йшла іншим шляхом, вона стала іншою, віднині наші життєві шляхи розходяться. Її місце серед черниць Стрітенського монастиря, там, де блукають бідні жінки без грошей і без житла. Її життя серед індіанок, хворих на водянку, на рак, які протягують руку, щоб отримати кілька рупій, усмішку, слова розради. Серед кволих дітей з роздутими животами, для яких вона готує цілі казани рису, заради яких вона йде до «буржуїв» своєї касти, аби витрясти з них хоч якісь гроші.

Через мить в її голосі чути нотки співчуття, як раніше, коли, босий, я перетинав нашу кімнату, аби вийти в ніч.

— А ти що збираєшся робити?

Я блазнюю:

— Митиму золото, як на Клондайку. Я певен, що у Мананаві є золото.

Так, ще мить у її погляді світиться зацікавленість, ми ще близькі, ми знову «закохані», як колись казали про нас, коли бачили разом.

Пізніше я дивлюся, як вона складає свою маленьку валізу, аби йти до черниць у Лорет. Її обличчя знову стало спокійним, байдужим. Лише очі палахкотять від гніву. Вона покриває своє гарне волосся шаллю Мем і, не озираючись, йде, зі своєю маленькою валізою і великою парасолькою, висока і пряма, віднині більше ніщо не примусить її затриматись чи звернути з обраного шляху.

Увесь день я залишався біля гирла річок перед Барашуа, дивився на відплив, який відкриває чорний пісок. Під час відпливу високі чорні підлітки приходять ловити кальмарів, вони нагадують довгоногих чапель мідного кольору. Найвідважніші підходять до мене. Один із них, дивлячись на мою солдатську гімнастерку, вважає, що я англійський військовий, звертається до мене цією мовою. Аби не розчарувати його, я відповідаю англійською, ми балакаємо хвилинку, він стоїть, спершись на свій довгий гарпун, я сиджу на піску, палячи у тіні оксамитових дерев.

Потім він наздоганяє інших юнаків, я чую їхні голоси, вибухи сміху на тому боці річки Тамарен. Залишаються лише рибалки, що стоять у пірогах, які повільно пливуть по своїх віддзеркаленнях на воді.

Я чекаю, коли перший поштовх припливу принесе на берег першу хвилю. З вітром приходить шум моря, від якого, як колись, я здригаюся. Закинувши на плече свій солдатський мішок, я підіймаюся берегом річки до Букана. Перед Єменом звертаю в хащі, туди, звідки починалася наша дорога, та широка, обсаджена деревами алея з червоної землі, яка вела до того білого будинку під дахом кольору небесної блакиті. Цією алеєю ми йшли тоді, давно, я це добре пам’ятаю, коли судові виконавці і законники, що їх найняв дядько Людовік, вигнали нас. Зараз дорога зникла, заросла бур’янами, і разом з нею світ, у який вона вела.

Яке гарне це сріблясто-попелясте світло, воно нагадало мені ті вечори, які огортали мене, коли я сидів на веранді і дивився, як на садок опускаються сутінки! Лише його, те світло я впізнаю. Іду чагарями, навіть не намагаючись побачити дерево шальта чи рів. Наче морський птах, я відчуваю поквапливість, тривогу дня, що завершується. Зараз я швидко рухаюся на південь, орієнтуючись на Червону Гору. Раптом переді мною, відбиваючи небо, заблищала водяна гладінь. Це водойма Еґрет, та, де колись батько встановив генератор. Вона зараз занедбана, заросла травами й очеретом. Від батьківського задуму нічого не залишилося. Греблі знесені, металеві конструкції, на яких трималося динамо, давно розікрали, а саме динамо продали, аби покрити борги. Вода з намулом знищила батькову мрію. Поки я минаю водойму, з криками здіймаються птахи, я прямую далі, до витоків річок.

З висоти перевалу Бриз-Фер бачу під собою долину Чорної річки і вдалині, поміж деревами, море, яке блищить на сонці. Я прийшов сюди, до входу до Мананави, мокрий від поту, захеканий, схвильований. Заходячи до ущелини, відчуваю острах. Невже мені, жертві кораблетрощі, тепер тут жити? У палаючому світлі заходу сонця тіні гір Маккавей, Дно Казана роблять ще темнішими провалля. Над Мананавою нездоланною стіною стоять пасма червоних гір. На півдні, у напрямку моря бачу дими цукроварень і сіл, Каз Нуаяль, Чорної Річки. Мананава — на краю світу, звідси можна дивитися, залишаючись непоміченим.