Жан-Мари Леклезио – Золотошукач (страница 41)

Ми розпочали наш довгий перехід на північний захід, підіймаючись уздовж каналу в Іпрі до лісу в Хоох у тому напрямку, де гримів грім. Щодня ми зустрічали інші війська. То були французи і бельгійці, які вижили після різанини при Диксмуді, які поверталися з Рамскапель, де бельгійці викликали справжню повінь, відкривши шлюзи в каналі. Закривавлені, обірвані, вони розповідали жахливі речі, про розлючені виючі зграї німців, що без кінця прибували, про бої врукопашну холодною зброєю, багнетами, кинджалами, про тіла, що мокли в затоплених шанцях і висіли на колючому дроті, застрягали в очереті.

Оце я безперестанку слухаю. Отже, навколо нас замкнулося вогняне кільце, на півночі, у Диксмуді, у Сен-Жюльєні, у лісі біля Гаутгьольста, на півдні, на берегах річки Ліс, поблизу Менена, Вервіка. Ми просуваємося серед пустельної місцевости, зораній вибухами, де без гілля стоять лише обгорілі стовбури дерев. Ми рухаємося так повільно, наче повземо, іншого разу, вранці, на краю поля помічаємо рів, зруйновану ферму, до якої, ми це знаємо, дістанемося лише ввечері. Земля важка, вона відтягує ноги, липне до підошов, і ми падаємо обличчям у болото. Дехто не підводиться.

У траншеях, які ми викопали на світанку, ми пересуваємося по-пластунському, слухаючи тепер уже зовсім близький гуркіт гармат і татакання кулеметів. Удалині за пагорбами поблизу Іпра французи теж б’ються. Але ми не бачимо людей, лише чорні шлейфи, які вони випускають, аби забруднити небо.

Увечері Барнеу, що з Трьох Рік, починає розмови про жінок. Змальовує їхні тіла, обличчя, волосся. Каже все це дивним голосом, хрипким і сумним, ніби всі ці жінки, яких він змалював, були мертвими. Спочатку ми сміялися, тому що це було недоречно, всі ці голі жінки серед війни, поруч з нами. Війна — не жіноча справа, зовсім навпаки, це найбезплідніша змова чоловіків. Потім, усі ці жіночі тіла у цьому бруді, у смороді сечі і гниття, у цьому вогняному колі, що день і ніч палає навколо нас — ми всі здригнулися від його розмов, сповнилися жахом. Ми казали йому англійською, французькою: досить, shut up, заткнись! Годі розмов про жінок, замовкни! Якось увечері, оскільки він продовжував теревенити, один здоровенний англієць по-звірячому огрів його кулаком і, може, вбив би, якби не офіцер, молодший лейтенант, що підійшов з револьвером у руці. Наступного дня Барнеу зник. Його перевели, кажуть, у 13-ту піхотну бригаду, він загинув у боях під Сен-Жюльєном.

Отже, гадаю, тоді ми вже стали байдужими до смерти. Щодня, щогодини ми чули шум смерти, глухі вибухи снарядів у землі, кулеметні черги і дивний гул, який наставав потому. Голоси, кроки чоловіків, що біжать по болоту, накази, які вигукують офіцери, метушню перед контратакою.

Двадцять третього квітня: після першої газової атаки[34] на французьких позиціях ми під командуванням полковника Ґеддеса контратакуємо разом з 13-ю бригадою і батальйонами 3-ї канадійської бригади. Увесь день рухаємося на північний схід у напрямку до лісу поблизу Гаутгьольста. Посеред рівнини бомби, які утворюють свої вирви все ближче й ближче, примушують нас зупинятися на ніч. Поспіхом ми копаємо шанці завдовжки в десять футів, в які наб’ємося по шестеро чи семеро, зариємося, як ті краби. Зіщулившись, насунувши залізну каску на голову, чекаємо наступного дня, майже не наважуючись ворушитися. Позаду себе чуємо, як англійські гармати відповідають німецьким. Уранці, коли, притулившись один до одного, ми ще спимо, нас вириває зі сну свист снаряда. Розрив такий потужний, що ми усі падаємо, незважаючи на вузьку траншею. Розчавлений тягарем своїх товаришів, я відчуваю, як по обличчю тече гаряча рідина — кров. Мене поранили, можливо, я вмираю? Відштовхую тіла, що попадали на мене, і бачу, що вбиті мої товариші, це їхня кров тече по мені.

Плазую до інших шанців з людьми, кличу живих. Разом ми тягнемо поранених назад, шукаємо укриття. Але де? Половину нашого підрозділу вбито. Молодшому лейтенантові, тому, що врятував Барнеу, снарядом відірвало голову. Ми відступаємо на лінію оборони. О п’ятій вечора з англійцями генерала Сноу йдемо в атаку, ривками, метрів по десять через те кляте поле. О п’ятій тридцять, коли присмеркове світло майже згасло, за п’ятдесят метрів від нас несподівано в небо здіймається жовто-зелена хмара. Легкий вітер повільно несе її на південь, вона розростається. Після інших, ближчих, вибухів спалахують нові смертоносні заволоки.

У мене зупиняється серце, мене паралізує від жаху. Хтось кричить: «Гази! Назад!» Ми біжимо до траншей, поквапливо робимо маски з носових хустинок, рваних шинелей, якогось лахміття, змочуємо їх своїм мізерним запасом води. Хмара рухається на нас, легка, страшна, мідного кольору на тлі вечорового світла. Вже їдкий газ потрапляє до легень, викликає кашель. Люди повертають назад, на їхніх обличчях ненависть, страх. Коли лунає команда відступити до Сен-Жюльєна, багато хто вже біжить, нахилившись до землі. Я думаю про поранених, які залишилися в шанцях, над якими зараз пропливає смерть. Теж біжу через поле, зоране снарядами, крізь обвуглені кущі, притискаю до обличчя змочену у брудній воді носову хустинку.

Скільки мертвих? Скільки ще здатних воювати? Після того, що ми бачили, після цієї смертельної хмари, яка повільно насувалася на нас, жовтої, золотисто-брунатної, наче захід сонця, ми чіпляємося за свої шанці і день і ніч невтомно стежимо за небом. Машинально рахуємо, скільки нас, сподіваємося повернути тих, чиї прізвища стали порожнім звуком, нічиїми: «Симон, Ланфан, Ґарадек, Шаффе… І Адрієн, малий рудий, Гордон, його звали саме так, Гордон… І Пом’є, Антуан, його прізвище я забув, він з Жолієтти, і Леон Берре, і Реймон Дюбуа, Сантей, Рейнер…» Це справді прізвища? Вони справді жили? Ми інакше думали про смерть, коли з такої далечини прийшли сюди вперше — героїчна смерть при світлі дня, кривава зірка на грудях. Але смерть брехлива й підступна, вона вражає потай, забирає людей уночі, вві сні, не питаючи. Топить у канавах, у брудних калюжах на дні шанців, душить під землею, заморожує тіла тих, що лежать в лазаретах, під дірявими наметами, тих, у кого смертельно бліде обличчя і сухоти в грудях, хто з’їдений дизентерією, пневмонією, тифом. Ті, що вмирають, непомітні, й одного дня ми зауважуємо їхню відсутність. Де вони? Можливо, їм поталанило і їх відправили назад, може, вони втратили око, ногу і більше не підуть на війну. Але щось говорить нам, якась особлива відсутність, якась тиша, що оточує їхні прізвища, каже — вони мертві.

Саме так, наче якась потворна тварина приходить уночі, під час нашого нетривкого сну оволодіває декотрими з нас, забирає, аби зжерти у своєму лігві. Від цього боляче, від цього пече всередині, про це не забуваєш, хай би чим ти займався. Після газової атаки 24 квітня ми більше не просувалися вперед, залишилися в траншеях, можливо тих, які ми почали рити півроку тому, коли тільки прибули. Тоді перед нами стояв ще не сплюндрований краєвид, купи знесилених від морозу дерев, ферми, оточені полями, пасовиська із дзеркалами ставків, обори для худоби, ряди яблунь, а вдалині — місто Іпр з кам’яною дзвіницею, яка визирала з туману. Зараз через приціл кулемета видно лише розкидану землю і обгорілі дерева. Снаряди залишили сотні вирв, знищили ліси і села, іпрівська дзвіниця висить, наче надломлена гілка. На зміну пекельному гуркоту бомбардування перших тижнів прийшла тиша і самотність. Вогняне коло звузилося, наче пожежа, яка все знищила і тепер згасає за браком палива. Зрідка чути гуркіт батарей чи видно шлейф диму з того місця, куди вцілили снаряди союзників.

Невже всі мертві? Якось уночі мені в голову прийшла ця думка, коли в бліндажі на ящику я сидів на варті біля кулемета. Аби притлумити бажання закурити, смокчу локричну паличку, яку мені дав канадійський солдат, імени якого я навіть не знаю. Ніч холодна, безхмарна, знову зимова ніч. Я бачу зірки, багатьох я не знаю, особливо тих, які є світилами північних небес. У світлі місяця, що сходить, дико понівечена снарядами земля здається ще більш нелюдською, пустельною. У нічній тиші світ людей і звірів спорожнів, він нагадує гірське плато у краю, з якого життя пішло назавжди. Присутність смерти, яку я відчув, така, що мені несила терпіти її. Підходжу до товариша, який спить сидячи, спершись спиною на стінку траншеї. Трушу його. Він отетеріло дивиться, наче не може пригадати, де він перебуває. «Іди подивися! Іди!» Я тягну його до спостережного пункту, показую йому крізь кулеметну бійницю цей крижаний краєвид у місячному сяєві. «Дивися, нікого нема. Все закінчено! Війна закінчилась!» Я розмовляю тихо, але тон мого голосу, мій погляд, певно, були страшними, тому що солдат відступає і каже: «Ти збожеволів!» Я повторюю таким самим придушеним голосом: «Дивись! Дивись! Кажу тобі, більше нема нікого, вони всі мертві. Війна закінчилась!» Підходять інші, вирвані зі сну солдати. Офіцер поруч, він голосно запитує: «Що відбувається?» Вони відповідають: «Він збожеволів! Каже, що війна закінчилась». Інші: «Він каже, що всі мертві». Офіцер дивиться на мене, ніби намагається зрозуміти. Можливо, й вони здогадаються, що це правда, що все вже скінчилося, тому що всі мертві. Офіцер прислухається до нічної тиші навколо нас. Потім каже: «Йдіть спати! Війна не закінчилась, і на завтра вистачить!» Мені каже: «Ви теж лягайте. Ви стомилися». Інший чоловік заступає на варту, я йду вглиб траншеї. Чую дихання людей, які знову заснули — єдині живі істоти на світі зарилися у пошматовану землю.