Жан-Мари Леклезио – Золотошукач (страница 40)

Сонце було вже низько, коли зубилом, виготовленим холодним способом, і великим каменем замість молотка я починаю карбувати свій слід для майбутнього. На вершині стовпа я видовбав довгий, у три дюйми, жолоб, який збігається з прямою, що з’єднує східно-західні якірні кільця. Збоку стовпа на південному ребрі позначив основні репери, що відповідають віхам Корсара: велику літеру М, вона вказує на пік Командора, дві двокрапки на скелі::, жолоб, який означає рів і точку, яка вказує на найпівнічніший камінь на вході до гирла. На північній стороні стовпа за допомогою п’яти позначок показав п’ять головних віх Корсара: Шарлот, Білактер, гору Чотирьох Вітрів, вони утворюють першу шеренгу зюйд-зюйд-ост, і Командора і Пітона, які утворюють другий, злегка відхилений, кряж.

Мені хотілося також виґравірувати трикутники Корсарової решітки, вписані у коло, що проходить через якірні кільця і через найпівнічніший камінь, для яких цей стовп, я зрозумів, став центром. Але поверхня каменя надто нерівна, аби на ній можна було моїм тупим різцем вибити такий точний малюнок. Вдовольняюсь тим, що біля підніжжя стовпа великими літерами вибиваю свої ініціали — АЛ. Внизу дату римськими цифрами:

Цей день, поза сумнівами, останній мій день в Англійській затоці, мені хочеться скористатися літньою спекою, аби якомога довше поплавати у лаґуні. Роздягнувся в очереті перед пустельним берегом, там, куди ми приходили з Умою. Сьогодні все мені здається ще більш мовчазним, далеким, покинутим. Нема більше пташиних зграй сріблястого кольору, які злітають з пронизливими криками. Більше нема в небі морських птахів. Є лише солдати-краби, що біжать до намулу в болоті, здіймаючи клешні догори. Довго плаваю у дуже теплій воді, торкаючись коралів, які ось-ось відкриє море. З широко розплющеними очима дивлюся, як під водою пропливають мілководні риби, риби-собаки, морські голки перламутрового забарвлення і навіть одна риба-скорпіон, велична й отруйна, її спинні плавники наїжачились, наче такелаж. Зовсім близько від коралової греблі лякаю окуня, який, перш ніж утекти, зупиняється, аби подивитися на мене. У мене нема гарпуна, але навіть якби він у мене й був, певно, мені б забракло мужности застосувати це смертоносне вістря проти будь-якої з цих мовчазних істот і побачити, як від їхньої крови почервоніє вода!

На березі, в дюнах, я посипав себе піском і почекав, поки від вечірнього сонця він струмочками почне осипатися зі шкіри, так, як ми робили це з Умою.

Довго дивлюся на море, чекаю. Чекаю, що на берег підніметься Ума, в сутінках, із гарпуном з чорного дерева в руці, тримаючи кальмарів як трофеї. Тіні наповнюють долину, коли я повертаюся до табору. З тривогою, з надією дивлюся на високі сині гори в верхів’ях долини, наче сьогодні нарешті побачу людську постать у цьому кам’яному краю.

Чи гукав я її: «Ума-а»? Можливо й так, але таким слабким, таким придушеним голосом, що він навіть не викликав відлуння. Чому вона сьогодні, цього вечора не тут, коли я так потребую її? Сидячи на плескатому камені під старим тамариндом, я палю і дивлюся, як ніч приходить в низину Англійської затоки. Думаю про Уму, як вона слухала, коли я розповідав їй про Букан, думаю про її обличчя, на яке впало волосся, про смак соли на її плечі. Отже, вона знала все, знала мою таємницю, і коли прийшла до мене останнього вечора, то прийшла, аби сказати «прощавай». Через це вона ховала обличчя, і її голос був грубий і рішучий, коли вона говорила про золото, коли казала «ви, інші, великий світ». Від того, що я не зрозумів її, зараз я розгнівався — на неї, на себе. Гарячково ходжу долиною, потому повертаюся і сідаю під високим деревом, де вже настала ніч, перебираю папери, мапи. Все це більше не має жодного значення! Тепер я знаю, Ума не прийде. Я став таким, як інші, як люди з узбережжя, за якими манафи спостерігають здалеку, чекаючи, коли вони звільнять дорогу.

У нетривкому світлі сутінок біжу крізь долину, деруся вгору, на пагорби, аби заховатися від цього погляду, який зирить на мене одночасно звідусіль. Спотикаюся об каміння, чіпляюся ногами за базальтові брили, чую, як земля обсипається під ногами і падає вниз, у долину. Вдалині, проти жовтого неба гори чорні і щільні, без світла, без вогню. Де живуть манафи? На Пітоні, на Лімоні, на сході чи на Білактері над Порт-Матюреном? Але вони ніколи не залишаються на одному місці. Вони сплять на теплих попелищах своїх вогнищ, які гасять із заходом сонця, наче чорні маррони колись давно в горах Маврикія, над Морном. Я хочу піднятися вище, до гірських відрогів, але вже споночіло, я натикаюся на скелі, рву одяг, обдираю руки. Знову кличу Уму, тепер щосили: «У-мо-о», і мій крик відлунює в нічних яругах, наче крик ураженого звіра, мені стає лячно від луни, яку здіймає мій голос. Я напівлежу на схилі, чекаю, поки в долину повернеться тиша. Потім усе стає спокійним і чистим, невидимим уночі, я більше не хочу думати про те, що буде завтра. Хочу, щоб усе було так, наче нічого не сталося.

Іпр, зима 1915 року

Сомма, осінь 1916 року

Ми не новачки, не ті і не інші. Всі ми отримали свою пайку злигоднів, скуштували небезпеки. Всі — це французькі канадійці з 13-ї піхотної бригади, індійські колоністи з 27-го і 28-го дивізіонів — ми пережили зиму у Фландрії, коли пиво замерзало в барилах, бої в снігову заметіль, тумани й отруйні гази, безкінечні бомбардування, пожежі в бліндажах. Скільки людей загинуло! Ми більше не знаємо страху. Стали байдужими, наче вві сні. Але вижили…

Багато місяців на берегах річки ми перекопуємо землю, болото, і так — день за днем, не знаємо, що ми робимо, навіть якби у нас про це запитали. Вже так давно на цій землі ми слухаємо гуркіт гармат і каркання ворон, які віщують смерть, що вже втратили лік часу. Минули дні, тижні чи може місяці? Можливо, той самий день, що без кінця тягнеться, спостигає нас уві сні на холодній землі, слабких від голоду, стомлених, той самий день повільно обертається разом з блідим сонцем на захмареному небі.

Це той самий день, коли ми відгукнулися на заклик лорда Кітченера, так давно, що вже й не знаємо, коли все це почалося, якщо він, той початок, був. Завантаження на Дредноут, сталеву фортецю в тумані Портсмута. Затим потяг на північ, потяги з кіньми, люди плелись пішки під дощем уздовж залізничної колії до Іпра. Невже я все це пережив? Коли? Місяці тому, роки? Ті, що були зі мною на зимовій дорозі у Фландрії — Ремі з Квебека, Ле Аллоко з Ньюфаундленда, Перрен, Ренуар, Симон, батьківщини яких я не знаю, усі ті, що були тут навесні 1915 року, аби прийти на зміну Експедиційному корпусові, знищеному в боях під Ла Бассе… Тепер ми нікого не знаємо. Риємо глинисту землю, наступаємо, плазуючи до річки Анкр[33], день за днем, метр за метром, наче мерзенні кроти, прокладаємо свої ходи до темних пагорбів, які височіють над долиною. Інколи серед тяжкої тиші цих порожніх полів здригаємось, коли чуємо татакання кулемета чи десь далеко, за лінією дерев, вибух снаряда.

Якщо ми й перемовляємося між собою, то лише стиха, слова — то повторені команди, суперечливі, спотворені, уточнення новин про незнайомих солдатів. Уночі, коли холод заважає спати у траншеях, раптом лунає якась пісня, потому одразу стихає, але нікому й на гадку не спадає сказати тому співакові, аби він продовжував, тому що від тиші нам ще гірше.

Попри дощ, води не вистачає. Нас обсіли воші, блощиці. Ми вкриті засохлою кіркою з болота, мастила і крови. Пригадую перші дні, коли ми гордовито надягли світло-брунатну форму добровольців заморських територій, фетрові капелюхи і в крижаному холоді під грудневим небом походжали вулицями Лондона серед піхоти, одягненої у червоне, ескадронів гренадерів, уланів з 27-го і 28-го дивізіонів Індійської армії, одягнених у мундири, у високих білих тюрбанах на головах. Пригадую свято у кварталі Сен-Поля, безкінечні дні Нового Року, метушню в садах, покритих інеєм, сп’яніння останніх ночей, галасливу висадку на пероні Ватерлоо, туманний світанок на палубі величезного Дредноута. Людей у шинелях хакі, забризканих водою, цих добровольців, що прийшли з усіх сторін світу і дивляться на виднокрай, чекаючи появи темної риски французького берега.

Усе це зараз далеко, ми навіть не впевнені, що пережили все те. Втома, голод, хвороби потьмарили нашу пам’ять, стерли наші спогади. Навіщо ми тут? Поховані у цих траншеях, з обличчями, закопченими димом, у дранті, задерев’янілі від висохлої грязі, стільки місяців у смороді нужника і смерти.

А смерть стала близькою, ми збайдужіли до неї. Вона неквапно скосила шеренги тих, кого я знав у перші дні, коли ми в броньованих вагонах гуркотіли до вокзалу в Бове. Величезна юрба, яка миготіла крізь щілини в дошках, якими забили вікна вагонів, ішла під дощем у долину річки Ізер, тяглася дорогами, розпадалася, збивалася докупи, знову розпадалася. 5-й дивізіон Морленда, 27-й Сноу, 28-й Булфіна, 1-й канадійський дивізіон Андерсона, ветерани, що залишилися після жовтневих подій — до них ми мали приєднатися разом з Територіальною Армією і ветеранами Експедиційних Сил. Тоді ми думали про смерть — про героїчну, про неї між собою говорили вечорами на бівуаках, як, наприклад, про офіцера з шотландського підрозділу — пішов у атаку проти німецьких кулеметів попереду своїх людей, озброєний лише шаблею. На березі каналу Комен люди чекали наказу атакувати, нетерплячі, сп’янілі, слухали гуркіт гармат, який рокотав день і ніч, наче підземний грім. Коли прийшов наказ, коли ми дізналися, що війська генерала Дуґласа Хейга розпочали рух на Брюґґе, стався вибух дитячої радости. Солдати кричали «ура», підкидали картузи, а я подумав про мешканців Родриґеса, які чекали перед будинком телеграфу. Вершники з французьких ескадронів приєдналися до нас на березі річки Ліс. У світлі зимових сутінок їхня блакитна форма здавалася нереальною, схожою на оперення птахів.