Жан-Мари Леклезио – Золотошукач (страница 43)
У середині червня почали прибувати солдати Роулінґсона. Англійці, шотландці, індійські батальйони, південноафриканці, австралійці, з Фландрій[36], з Артуа поверталися дивізіони. Ми ніколи не бачили стільки військових. Вони надходять зусібіч, рухаються вздовж доріг, залізничних колій, займають кілометри траншей, які ми викопали. Кажуть, що наступ відбудеться 29 червня. З 24 червня починають стріляти гармати. На берегах Анкру, на півдні, на березі Сомми, там, де розташовані французькі війська, від гарматної стрілянини стоїть заглушливий гуркіт. Після днів тиші, довгого напруженого очікування ми відчуваємо сп’яніння, нас лихоманить, ми тремтимо від нетерпіння.
Удень і вночі гуркочуть гармати, на небі навколо нас, над пагорбами палає червона заграва вибухів.
А там, на тому боці, тихо. Чому вони не відповідають? Вони що, пішли звідти? Як вони витримують цю вогняну повінь? Протягом шести днів і шести ночей ми напоготові, уважно вдивляємося у краєвид перед собою. Шостого дня починається дощ, справжня злива, вона заливає траншеї потоками багнюки. Гармати мовчать багато годин, тепер наче саме небо вступило у війну!
Причаївшись під деревами, ми дивимося, як зранку і до вечора періщить дощ, у нас закрадається підозра, що він ніколи не закінчиться. Англійці кажуть про повінь у Фландріях, про купи зеленого одягу, що плаває в болотах річки Ліс[37]. Для більшости — це розчарування через знову відкладений наступ. Вони дивляться на хмари і, коли увечері Оділон оголошує, що хмари не такі щільні, всі кричать: «Ур-ра!» Можливо, ще не пізно? Можливо, наступ розпочнеться серед ночі? Ми дивимося, як поступово на долину Анкру опускається тінь, затоплює ліси і пагорби перед нашими очима. Настає якась дивна ніч, жоден з нас по-справжньому не спить. Перед світанком, коли я задрімав, поклавши голову на коліна, мене несподівано будить гуркіт атаки. Світло вже яскраве, сліпуче, вітер, який дме, сухий і гарячий, такого я не відчував відтоді, як покинув Родриґес і Англійську затоку. Береги ще мокрі, здіймається тонкий сяючий туман, і з’являється те, що мене бентежить у цю мить — аромат літа, землі, трави. У природі такий спокій, що все здається легким, мирним.
Ми всі стоїмо у затопленій багнюкою траншеї, у касках, тримаємо гвинтівки з багнетами. Дивимося поверх бруствера на ясне небо, де купчаться легкі, наче пух, білі хмари. Напружуємо слух, ловимо ніжні звуки літа, води, що хлюпочеться в річці, дзижчання комах, співи жайвора.
З болісним нетерпінням слухаємо тишу цієї ночі, і коли лунають перші гарматні залпи, на півночі, на півдні, на сході, ми здригаємося. Незабаром за нами починають бухати великокаліберні англійські гармати, на їхні могутні вибухи луною землетрусів відповідають вибухи снарядів на іншому березі річки. Жахливе бомбардування настільки несумісне з цим чистим небом, таким гарним, таким сяючим літнім світлом після довгого дощового дня напередодні.
Через безкінечно довгий час грім вибухів стихає. Тиша, яка настає, сповнюється сп’янінням і болем. Точно о сьомій тридцять з траншеї в траншею сержанти й капрали передають наказ готуватися до атаки. Коли я своєю чергою вигукую команду, дивлюся на обличчя Оділона, ловлю його останній погляд. Зараз я побіжу нагнувшись уперед, обома руками вчепившись у гвинтівку, до берега Анкру, де солдати вже заповнили понтони. Я чую татакання кулеметів, попереду, позаду. Де ворожі кулі? Не стишуючи бігу, ми гупаємо чобітьми по дерев’яних дошках, якими накриті пришвартовані понтони. Вода у річці — важка, кривава. На тому березі люди брьохаються в болоті, падають. І не підводяться.
Наді мною нависають темні пагорби, я відчуваю їхню загрозу, мене наче просякає їхній невидимий погляд. Чорний дим стовпами здіймається зусібіч, дим без вогню, дим смерти. Клацають поодинокі вистріли. Десь далеко, не знати де, з-під землі строчить кулемет. Я біжу за гуртом людей, не намагаючись ховатися, до цілі, на яку нам вказували місяцями — до спалених пагорбів, які відділяють нас від Тьєпваля. Біжать солдати, наздоганяють нас праворуч у таборі, зруйнованому снарядами, це люди 10-го і 3-го Корпусів і дивізій Роулінсона. Посеред величезного порожнього поля спалені газом і снарядами кущі нагадують опудала. Раптом прямо переді мною на краю поля починають оглушливо стріляти кулемети. Ледь помітна блакитна хмаринка утворюється то там, то тут на краю темних пагорбів, німці окопалися у вирвах від снарядів, поливають поле з ручних кулеметів. Уже падають люди, підкошені, наче картонні опудала, перекидаються, наче снопи, по десять, по двадцять. Накази були? Я нічого не чув, але впав на землю і очима шукаю укриття — вирву від снаряда, траншею, вивернутий корінь дерева. Плазую через поле. Навколо себе бачу постаті, схожі на великих слимаків, вони теж плазують, замість обличчя у них — гвинтівка. Інші нерухомі, лежать долілиць у багнюці. І клацання гвинтівок, яке відлунює у порожньому небі, і кулеметні черги — попереду, позаду, всюди здіймають у повітря прозорі блакитні хмаринки. Я все ще плазую по м’якій землі, нарешті знаходжу те, що шукав, — гранітну брилу, не більшу за межовий стовп, залишений у полі. Притуляюся до нього обличчям, бачу на ньому кожну щілину, кожну пляму з моху. Лежу нерухомо, болить усе тіло, вуха заклало від гуркоту бомб, які більше не вибухають. Думаю вголос: от би зараз їм всипати! Де інші люди? Чи взагалі на землі ще залишилися люди, чи є лише ці нещасні нездалі личинки, ці лялечки, що плазують, аби потім раптово зупинитися і розчинитися в болоті? Довго лежу, притиснувшись головою до каменя, слухаю кулеметні черги і вистріли з гвинтівок, і моє обличчя стає холодним як камінь. Потім чую гармати позаду себе. Снаряди вибухають на пагорбах, чорні хмари пожеж здіймаються у розпечене небо.
Чую наказ: «В атаку!», його, як нещодавно, переказують офіцери. Знову біжу просто вперед, до снарядних вибоїн, де засипало німецькі кулемети. Вони справді тут, схожі на великих обгорілих комах, а тіла мертвих німців здаються їхньою поживою. Люди біжать щільними шеренгами до пагорбів. Кулемети, заховані в інших шанцях, поливають поле, вбивають по десятеро, по двадцятеро зараз. Разом з двома канадійцями скочуюсь у вирву, в якій лежить кілька німецьких трупів. Ми викидаємо трупи нагору. Мої товариші бліді, на їхніх обличчям — плями болота і кіптяви. Ми мовчки дивимося один на одного. Через гуркіт усіх цих гармат розмова неможлива. І думки також. З-за кулеметного щитка я дивлюся на вказану ціль: пагорби Тьєпваля так само темні і так само далекі. Ніколи нам до них не дістатися.
Близько другої години пополудні лунає сиґнал відступу. І тут обидва канадійці вистрибують з укриття. Вони так швидко біжать до річки, що я не встигаю за ними. Відчуваю дихання гармат попереду себе, чую завивання важких снарядів, які пролітають над нами. У нас лише кілька хвилин, аби дістатися до наших позицій у траншеях. Небо все в диму, сонячне світло, таке гарне сьогодні вранці, скаламутніло й померкло. Коли добігаю до траншеї, майже задихнувшись, я дивлюся на тих, хто там є, намагаюся на їхніх стомлених обличчях розпізнати очі, але в усіх порожній відсутній погляд, погляд людей, які уникли смерти. Шукаю погляд Оділона, і серце сильно калатає в грудях, тому що я його не бачу. Поквапливо пробігаю траншеєю до землянки. «Оділоне! Оділоне!» Люди дивляться на мене, нічого не розуміючи. Хіба вони знають, хто такий Оділон? Стількох не вистачає! Решту дня, поки продовжується бомбардування, всупереч будь-якій логіці я сподіваюся, що нарешті побачу над бруствером його безтурботне дитяче обличчя, його усмішку. Ввечері офіцер робить перекличку, ставить хрестики поруч з прізвищами відсутніх. Скількох не стало серед наших? Двадцяти, тридцяти? Певно, більше. Спершись на насип, я палю і п’ю гірку каву, дивлячись у таке прекрасне нічне небо.
Протягом кількох днів точилися розмови, що нас розбили під Тьєпвалем, так само як під Овіле і під Бомон-Амелем. Кажуть, що Жофр, головнокомандувач французькими військами, наказав Хейґу будь-якою ціною взяти Тьєпваль і що Хейґ відмовився посилати свої війська на нове бойовисько. Невже ми програли у цій війні?
Усі мовчать. Кожен швидко мовчки їсть, п’є свою теплу каву, палить, не дивлячись на сусіда. Тому що ті, які не повернулися, присоромили живих, вони турбують їх. Іноді, дрімаючи, я думаю про Оділона, як про живого і, коли просинаюся, очима починаю шукати його. Можливо, він поранений у шпиталі в Альбері чи його відіслали до Англії? Але в глибині душі я знаю, що він упав обличчям у багнюку на полі, попри це яскраве сонце над темною рискою пагорбів, до яких ми так і не змогли дістатися.
Тепер усе змінилося. Наш дивізіон, що втратив кожного десятого під час атаки на Тьєпваль, увійшов до складу 12-го і 15-го Корпусів, що були розташовані на півдні і на півночі від Альбера. Ми билися під командуванням Роулінсона, роблячи блискавичні вилазки в тил ворога. Щоночі колони легкої піхоти пересувалися з траншеї в траншею, безшумно плазуючи розкислими полями. Ми проривалися в тил ворога і, якби не чарівні зоряні ночі, я б не знав, що щоночі ми просувалися все далі на південь. Тільки досвід, отриманий на