Жан-Мари Леклезио – Золотошукач (страница 44)

Удосвіта гармати починають артобстріл, перед нами горять ліси, села, пагорби. Затим, як розвиднюється, людей підіймають в атаку, вони займають позиції в гарматних вибоїнах, стріляють з гвинтівок по ворожій лінії оборони. Через мить лунає сиґнал відступу, і всі, живі й неушкоджені, повертаються на вихідні позиції. Чотирнадцятого липня після атаки, вперше, долаючи ями від вибухів, вступає у дію англійська кіннота. Разом з Австралійським корпусом ми займаємо Позьєр, від якого залишилася лише купа руїн.

День за днем минає літо. Ми спимо там, куди нас закине атака, казна-де, прямо на землі, заховавшись від вечірньої роси, загорнувшись у шматок намету. Більше не можемо думати про смерть. Щоночі, під зорями один за одним вервечкою ми просуваємося вперед серед пагорбів. Інколи спалахує ракета, чути клацання випадкових пострілів. Ночі теплі й порожні, без комарів і тварин.

На початку вересня ми об’єднуємося з П’ятою армією генерала Ґоу і разом з тими підрозділами, які залишилися під командуванням Роулінсона, рухаємося далі на південь, до Ґіймона. Вночі ми підіймаємося вздовж залізничної колії на південний схід у напрямку до лісів. Вони оточують нас, темні, загрозливі: позаду нас ліси села Трон, на півдні — ліси села Льоз, прямо перед нами — Березовий гай. Люди чекають у нічній тиші, не сплять. Гадаю, жоден з нас не в змозі втриматися, аби не подумати про те, що тут було раніше, до війни, про цю красу, ці безтурботні березові гаї, тишу яких зрідка потривожить сич, де шепочуть струмки і стрибають зайчики. В лісах, куди після танців приходять закохані, трава ще тепла від денного світла, трава, на якій зі сміхом качалися переплетені тіла. Вечірньої години, коли над селами здіймаються блакитні дими, ліси такі мирні, а на стежках видніються постаті казкових бабусь, що збирають хмиз. Жоден з нас не спить, широко розплющеними очима ми вдивляємося в ніч — можливо нашу останню? Наші вуха уважно прислухаються, тіла намагаються вловити найменший порух, найнезначнішу ознаку життя, яке наче зникло. Майже з болісним острахом чекаємо миті, коли за нами перші залпи гармат сімдесят п’ятого калібру почнуть рвати ніч, аби ураганом вогню накрити високі дерева, випатрушити землю, прокласти жахливу дорогу для атаки.

Перед світанком починається дощ. Дрібна прохолодна мжичка просякає одяг, намочує обличчя, викликає дрижаки. Тоді, майже без артпідготовки, люди, трьома хвилями, кидаються в атаку в напрямку тих трьох лісів. Позаду нас з боку Анкру неймовірне світло освітлює ніч — то Четверта армія виконує відволікаючі дії. А ми ведемо мовчазний бій, запеклий, часто врукопашну. Одна за одною над траншеями проходять хвилі піхоти, захоплюють ручні кулемети, переслідують ворога до самого лісу. Я чую зовсім близькі постріли, у березовому лісі. Лежачи на мокрій землі, ми стріляємо навмання, в напрямку узлісся. Над деревами безшумно спалахують освітлювальні ракети, розсипаються дощем леліток. Коли я біжу до лісу, то спотикаюся об якусь перешкоду — то труп німця, що витягнувся на траві. Він ще тримає в руці свій «маузер», але його каска вже відкотилася на кілька кроків. Лунають голоси офіцерів: «Припинити вогонь!» Ліс — наш. Повсюди у сірому ранковому світлі бачу на траві трупи німців, що мокнуть під дрібним дощем. Всюди лежать також мертві коні, а над полями вже чути сумне каркання ворон. Незважаючи на втому, люди сміються, співають. Наш офіцер, червоний молодцюватий англієць, намагається пояснити мені: «Ці мерзотники не чекали нас так швидко!..» Але я відвертаюся, чую, як він повторює це речення комусь іншому. Я відчуваю величезну втому, від якої мене хитає і нудить. Люди розташовуються на узліссі в колишньому німецькому таборі. Усе було готове перед їхнім підйомом, здається, кава ще гаряча. Канадійці з реготом п’ють її. Я вкладаюся під високим деревом, і, спершись головою на прохолодну кору, засинаю у прекрасному світанковому світлі.

Настають затяжні зимові дощі. Води Сомми й Анкру заливають береги. Ми стаємо заручниками затоплених траншей, сидимо в багнюці, зіщулившись під випадковою покрівлею. Ми вже забули про піднесення тих боїв, що привели нас сюди. Ми зайняли Ґіймон, ферму Фальфемон, Жинші і п’ятнадцятого вересня вдень Морваль, Ґедекур, Лебеф, відкинули німців на їхні попередні позиції на висотах у Бапомі, Транслуа. Зараз ми заручники траншей, на протилежному березі річки — заручники дощів і болота. Дні сірі, холодні, нічого не відбувається. Інколи вдалині лунає гарматний постріл, десь на Соммі, у лісах поблизу Бапома. Часом серед ночі нас пробуджують спалахи. Але це лише спалахи блискавки. «Підйом!» — кричать офіцери. Ми беремо свої речові мішки і, зігнувшись, вирушаємо у крижану грязь, що липне до чобіт. Рухаємося на південь розбитими дорогами, берегами Сомми, не бачачи, куди йдемо. На що схожі всі ці річки, про які стільки сказано? Ізер, Марна, Маас, Ена, Елет, Скарп? Болотяні річки під низьким небом, брудні води яких несуть понівечені дерева, обгорілі балки, мертвих коней.

Під Комблем ми зустрічаємося з французькими військами. Вони ще виснажливіші, ще більш замордовані, ніж ми. Обличчя із запалими очима, у порваній формі, брудні. Дехто навіть без взуття, на ногах лише закривавлене ганчір’я. Під вартою — німецький офіцер. Солдати знущаються з нього, обзивають через газ, яким вони отруїли стількох наших. Він, дуже гордий, попри свою порвану форму, раптом відштовхує їх. Вигукує бездоганною французькою: «Але ви перші застосували гази! Це ви примусили нас битися таким чином! Це ви!» Тиша, яка настає, вражає. Кожен відводить погляд, офіцер повертається на своє місце серед військовополонених.

Пізніше ми вступаємо у село. Я ніколи так і не дізнався його назви, у сірому світанку вулиці порожні, будинки — суцільні руїни. Під дощем наші чоботи дивно відлунюють, наче ми прибули на край світу, на кордон з небуттям. Розбиваємо табір серед руїн, цілий день ідуть колони, фурґони Червоного Хреста. Коли припиняється дощ, хмари пороху затуманюють небо. Трохи далі, у траншеях, на які перетворюються вулиці села, знову чути гуркіт гармат і дуже далеко — гикання снарядів.

Біля вогнища з дощок на розі зруйнованих будинків канадійці, бійці територіальних військ, французи братаються, знайомляться. Інших ні про що не запитують, та вони й самі нічого не кажуть. Продовжують блукати вулицями, не знаючи, де притулитися, — виснажені. Вдалині постріли з рушниць нагадують ляскання шкільних петард. Нас занесло у незнану країну, у незвіданий час. Нас переслідує той самий довгий день і така сама безкінечна ніч. Як давно ми не розмовляли. Як давно ми не промовляли жіночого імени. Ми нутром ненавидимо війну.

Всюди навколо нас понівечені вулиці, розгромлені будинки. На дивом уцілілій залізничній колії лежать перекинуті випатрушені вагони. З них, наче у ляльковому театрі, звисають тіла. На полях, які оточують село, наскільки сягає око, лежать кінські трупи, великі й чорні, наче мертві слони. Над падлом кружляють ворони, примушуючи живих здригатися від їхнього пронизливого каркання. До міста заходять колони полонених, жалюгідних, змучених хворобами і ранами. З ними — віслюки, кульгаві коні, кістляві мули. Повітря — отруєне, димлять пожежі, смердять трупи. Тхне, наче з льоху. Німецький снаряд засипав тунель, де французи влаштувалися на ніч. Солдат, що заблукав, шукає своїх. Чіпляється до мене, повторює: «Я зі сто десятого піхотного. Зі сто десятого. Не знаєте, де вони?» У вирві біля підніжжя підірваної німцями каплиці Червоний Хрест поставив операційний стіл, на якому один на одному лежать живі і мертві. Ми ночуємо у траншеї Фрежикура, наступної ночі — в траншеї біля Залізних Воріт. Продовжуємо свій рух через долину. Вночі крихітні вогники артилерійських розрахунків залишаються нашими єдиними реперами. Перед нами — Сайї-Сайїзель у чорній хмарі нагадує діючий вулкан. Зовсім поруч стріляють з гармати, на пагорбах Батак, на півдні, у лісі Сен-П'єр-Вааст. Вуличні бої в селах, ніч з гранатою, з гвинтівкою, з револьвером. Заховані в підвалах кулеметники обстрілюють перехрестя, косять людей. Я чую скрегіт, вдихаю запах сірки, фосфору, серед хмар звиваються тіні.

«Увага! Не стріляти!» З вояками, яких я не знаю (французами, англійцями Хейґа?) падаю на дно шанців. Багнюка. Перебої з водою кілька днів. Від лихоманки згорає тіло, мене судомить від нудоти. Гіркий смак у горлі, я несподівано кричу: «Гази! Знову застосовують гази!..» Мені здається, що я бачу, як тече кров, безперервно затоплює шанці, ями, заливає зруйновані будинки, дзюркоче розореними полями, а небо на сході стає рожевим.

Мене несуть двоє. Тягнуть, підтримуючи під руки до намету Червоного Хреста. Я лежу на землі так довго, що стаю палаючим каменем. Потім мене везуть у фурґоні, мене трясе на вибоїнах, фурґон петляє, щоб об’їхати вирви від бомб. У шпиталі в Альбері лікар нагадує Кемаля Буду. Він міряє температуру, мацає живіт. Каже: «Тиф». Додає (але я думаю, що це мені наснилось): «Війни виграють воші».

Родриґес, літо 1918–1919 років

Нарешті — свобода, море. Протягом цих жахливих років, цих мертвих років, я чекав лише цього — миті, коли я опинюсь на палубі теплохода, у натовпі демобілізованих солдатів, що повертаються до Індії, до Африки. Зранку до вечора ми дивимося на море, навіть уночі, коли місяць освітлює корабельний бурун. Минули Суецький канал, ночі дуже теплі. Ми втікаємо з трюмів, аби спати на палубі. Я загортаюся у свою військову ковдру, єдиний спогад, який я везу з війни, окрім гімнастерки хакі і парусинового солдатського мішка, у якому лежать мої папери. Вже так давно я сплю на землі, у болоті, що дерев’яна палуба із зоряним куполом над головою мені здається раєм. З іншими солдатами ми спілкуємося креольською, піджином, співаємо, розповідаємо безкінечні історії. І вже війна, пропущена через фантазію оповідача, перетворюється на леґенду. На палубі поруч зі мною мешканці Сейшел, Маврикія, південноафриканці. Але жодного мешканця Родриґеса з тих, які відгукнулися на заклик разом зі мною тоді, перед будинком телеграфу. Пригадую радість Казимира, коли його назвали. Невже я єдиний, хто, дякуючи вошам, вижив у цьому бойовиську?