Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 91)
А вона була тут єдина жінка.
Як по правді, жінок ніколи не садили до камери разом із чоловіками, та в Парижі, мабуть, змінилися правила. А може, її взяли за хлопця. Або зробили це навмисне, щоб чинити на неї тиск. Вона не протестувала і не опиралася. Процедура йшла, як годиться. Незабаром її викличуть до судді. Тоді вона все і пояснить…
У замковій шпарині заскреготів ключ. Усі як один пооберталися — все-таки щось нове. На порозі стояв поліцай в однострої, а за ним ще один, у цивільному. Анаїс умить оцінила його: любитель тягати залізо, напханий стероїдами, визнає тільки силу…
Поліцай обернувся до неї.
— Іди зі мною.
Вона не звернула уваги ні на те, що до неї звертаються на «ти», ні на зневажливий тон. Грубі джинси, шкірянка, «Глок» при боці — здоровань важив понад центнер. У камері полякалися.
Вона підвелася і пішла за здоровилом. Та він повів її не до вестибюля, де були кабінети офіцерів поліції, а звернув праворуч, у вузький коридор, де тхнуло курявою, там іще повернув праворуч, і до запаху куряви долучився сморід лайна.
Із-за сталевих дверей кімнати із зовнішніми вимикачами і водопроводом лунали стогони, зойки і глухе гупання. Витверезник. Поліцай в однострої забряжчав ключами. Чотири голі бетонні мури. Сморід блювотиння і лайна. І таргани на стінах, як глядачі.
— Сядь.
Анаїс послухалася. Двері грюкнули.
— Ми перевірили. Ти таки з поліції.
— Може, будете звертатися до мене на «ви»?
— Заткни пельку. Ти забула про одну подробицю.
— І яку?
— Сьогодні вранці тебе позбавили посади. За наказом прокуратури Бордо.
Анаїс усміхнулася і хрипко сказала:
— Вимагаю виконання припису 3212. Медичного огляду. Мене побили і…
— Я сказав, заткни пельку! Ти стріляла в поліцаїв, та ще й зі зброї, яку не маєш права носити.
— Не хотіла, щоб поліцаї вчинили помилку.
Здоровань зареготався. Він стояв, застромивши великі пальці за пояс. Вона понурила голову, вдаючи покірність. Це була своєрідна вистава, і їй треба було грати свою роль.
— Це ти помилка.
— Я можу зустрітись із суддею?
— Зустрінешся, як буде пора. Та не сподівайся, що так просто все обійдеться. Обіцяю. «Глок» і амфетаміни — гаплик тобі.
Здоровань відверто радів. Чомусь йому подобалося знущатися з колеги.
— Під час операції ви затримали чоловіка. Де він?
— Може, тобі ще й усі матеріали справи принести? І особистий кабінет надати?
— Він поранений? Ви його допитали?
— Бачу, ти ще нічого не втямила, крихітко. Тут ти вже ніхто. Навіть гірше, як ніхто. Ти для нас наче Юда.
Вона нічого не сказала на те. Вона боялася цього велета. Сорочка і куртка аж тріщали в нього на плечах. А обличчя було тупе, як у худобини.
— Під час сутички потерпіли двоє, — знову озвалася вона. — Ви з’ясували їхні особи? Знайшли їхнє авто, «ауді» моделі Q7, припарковане напроти готелю «Пон-Руаяль»?
Поліцай вражено похитав головою. Тепер він дивився на неї як на дурнувату. А з дурними хіба сперечаються?
— Ви розпочали опитування свідків? — провадила вона. — Спершу треба допитати персонал центру медичної діагностики на вулиці Монталамбер, 9. Він…
— На твоєму місці я пошукав би добрячого адвоката.
— Адвоката?
Він нахилився до неї, упершись долонями в коліна. Коли він озвався, голос його лунав по-іншому, майже співчутливо.
— Що ти собі думаєш, курочко? Що можеш смалити у своїх колег, наче в горобців, і тобі воно минеться? Чи у вас у Бордо всі так роблять?
Анаїс зібгалася в клубок, сидячи на бетонній лаві.
— Вам потрібно допитати Сільвена Райнгарда, — тихо і наполегливо провадила вона. — Адреса: вулиця Монталамбер, 1. А також Сімона Амсалема, вулиця Віктора Гюґо, 18.
— Оце слухаю тебе, і мене беруть сумніви. Тобі треба не адвоката, а швидше доброго психіатра.
Анаїс схопилася з місця і пхнула його в груди.
— Це моє розслідування, негіднику! Відповідай на запитання!
Він легенько пхнув її, і вона відлетіла до стіни, упала на лаву, а потім додолу. Здоровань згріб її одною рукою, а другою дістав кайдани. Так само легко він скрутив їй руки за спиною. Клацнули кайдани. Вона відчула в роті присмак крові. Він взяв її за коміра куртки і посадив на лаву.
— Охолонь, кралю.
— Ви самі не тямите, що робите.
Велет зареготався.
— Тоді нас двоє таких.
— Поліцаї, певне, знайшли на місці стрілянини дві картини і два рентґенівські знімки, — облизнувши закривавлені губи, сказала вона. — Їх треба забрати. Я повинна їх побачити.
Він не відповів їй, мовчки підійшов до дверей і постукав.
— Тварюко! Мерзотнику! Покидьку! Скинь із мене кайдани!
Наглядач відчинив двері, випускаючи поліцая, потім вони грюкнули зачинившись.
Анаїс розридалася.
Вона гадала, що її падінню вже край.
А воно тільки розпочалося.
Я ЗАБИВ ДВОХ ЛЮДЕЙ.
То була єдина думка, що наповнювала його свідомість.
Темна палюча і невиразна думка.
Він і досі чув постріли з «Глока». Відчував у руці віддачу зброї. Почував, як лезо ножа просягає в черево другого вбивці. І як він навалюється, заганяючи його дедалі глибше.
Він кліпнув декілька разів. Біла стеля. Апарат для читання рентґенівських знімків. Блискучий візок із антисептиками. Лікарня. Оглядовий кабінет. Натоплений, аж пашить. Він лежав на металевих ношах, укритий ковдрою. Тіло його аж корчило. У нього наче залізні шворні позаганяли.
Він знову заплющив очі й спробував підсумувати останні події. Як подумати, то не так воно все й кепсько. Його мало не вбили, але він уникнув смерті. Кров так само струмує його жилами.
Упродовж тривалого часу в нього набралося чимало запитань.
Нехай тепер відповідає на них поліція.
Щось брязнуло. Тільки тепер він уторопав, що його права рука прикута кайданами до нош, а в лівій стирчала голка крапельниці. Він зачекає, аж доки слідство добіжить краю. Пора вже й відпочити…
Він не відразу втямив, що в кімнаті є ще хтось, крім нього. Розтулив повіки і побачив чоловіка в білому халаті. Той стояв спиною до нього і щось казав у диктофон — певне, складав звіт про його стан. Нарцис обернув голову ліворуч і побачив на столі рентґенівські знімки. Череп в анфас і в профіль. Поміж носовими перегородками видніла куля. На темному тлі метал так блищав, що його ні з чим не можна було переплутати. Куля застряла трохи ліворуч.