Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 86)
— Що знаєш, те й розповідай.
— Здається, Курбе написав цього автопортрета чи то в 1840-х, чи то в 1850-х роках. Десь тоді. Славетний зразок виправлення.
— Що? Ану повтори!
— Виправлення. Так називають картину, яку ґрунтовно переробили. Або полотно, поверх якого художник написав нову картину.
Ті слова просто-таки вибухнули в його мізках.
— То розповідай, розповідай про «
— Ну, суто теоретично… — Пернаті заговорив трохи помаліше. — Мистецтвознавці завжди дивувалися, чому Курбе змалював себе у вигляді чоловіка, який лежить під деревом із раною в грудях. Згодом з’ясувалося, що картина містила в собі секрет. Спершу Курбе написав свого портрета з нареченою. Та поки він працював над тією картиною, панна його покинула. Образившись до самісінької глибини душі, Курбе прибрав її з полотна, а собі намалював символічну рану в грудях, там, де серце. Рану від кохання.
Нарциса трясло, та він зумів оцінити ту розповідь.
— А як воно стало відомо?
— 1972 року картину просканували рентґеном. Під горішнім пластом фарби видно обриси дівчини, що пригорнулася до плеча лежачого Курбе.
У скронях Нарцисові загупало, пальці тремтіли. Отож, під кожним його автопортретом ховається інше зображення. Те, що стосується його справжньої особистості або ж убивств…
Що ж, тепер він може з’ясувати правду. Треба тільки просканувати картини рентґеном.
Обернувшись на порозі, він сказав Пернаті:
— Буде найліпше для нас обох, якщо ми забудемо про сьогоднішню зустріч. Ми з тобою незнайомі.
— Я розумію…
— Ти нічогісінько не розумієш, але це й добре. І не подумай телефонувати покупцям! А то я ще раз сюди загляну.
У Нарциса було таке враження, наче він заволодів переліком членів таємного клубу. Гурту посвячених, які живлять одне одного своїм божевіллям. Психічних опирів. Збоченців-вуаєристів. У списку були не тільки адреси колекціонерів, а й коди вхідних дверей і номери мобільників. Галерея Пернаті доправляла картини додому. І вся інформація зберігалася в комп’ютері її власника. Тож Нарцисові залишалося тільки подзвонити у двері.
У Парижі він ніби відродився. Днина була похмура і сіра, яка буває лише у французькій столиці. Ні дощу, ні хмар, тільки набридлива дрібна мжичка, що брудною завісою вкрила всеньке місто. День не мав ні початку, ні краю, тягнувся з нізвідки в нікуди. Він радів. Та монотонність, ота невиразність була для нього рідна.
Перший покупець зі списку, Валід Ель-Гурі, мешкав на проспекті Фош. Нарцис попросив таксиста зачекати його біля брами і заходився долати численні завади на шляху до мети. Кодовий замок на брамі. Кодовий замок на дверях будинку. Домофон у холі. Та тут він і застряв. Ель-Гурі не було вдома. Нарцис спробував умовити маршалка впустити його, бо він буцімто приніс посилку. Головне, промикнутися до помешкання і глянути на картину. Та той порадив йому лишити посилку в будинкового доглядальника.
Нарцис назвав таксистові наступну адресу, найближчу до проспекту Фош — глуху вуличку, що прилягала до проспекту Віктора Гюґо. Він уже подумки розрахував свій маршрут, аби швидше відвідати всіх колекціонерів зі списку.
За живоплотом із ялинок і кипарисів ховалися кам’яниці, що скидалися швидше на вілли. Кожна з них наочно ілюструвала банальну фразу: «Як хочеш спокою, добре заховайся». Та кам’яниця Сімона Амсалема, другого на черзі, вибивалася із загального правила. Білий потинькований будинок початку ХХ століття був чудернацьким поєднанням мавританської й італійської архітектури. Вежі. Ротонди, каріатиди, балкони, балюстради — якийсь хаотичний безлад, позбавлений будь-якої логіки. Житло Амсалема привертало до себе увагу, наче ото корок од шампанського, що стрельнув у цілковитій тиші.
Нарцис подзвонив у домофон. Йому відразу ж відчинив слуга-філіппінець. Нарцис назвався, і слуга мовчки пішов сказати господареві. Нарцис чекав у холі, переступаючи з ноги на ногу на чорно-білих кахлях. На освітлених галогеновими лампами стінах висіли картини. Щирий ар-брют.
Одна велика картина була намальована олівцем на розгорнутій картонній коробці. Автор із височини пташиного польоту зобразив село з дорогами і прослідками, що звивалися довкола нього. Якщо відійти від неї на певну відстань, то здавалося, що лінії доріг складаються в обличчя відьми з роззявленим ротом, яка збиралася заглитнути село. Поруч висів виконаний крейдою триптих, що зображав те саме обличчя, де відбивалися три різні вирази. Подив. Тривога. Жах. Червоні очі, бузкові тіні попід ними, тривожне тло — картина була наче кров’ю написана.
Інші мальовидла відтворювали стиль американських коміксів 60-х років. Сюжети були геть банальні, просто собі епізоди паризького повсякдення. Ринок, каварня, могорич… Але персонажі! Вони шкірилися і корчили люті гримаси, бо коло них художник помістив тлінні трупи і криваві тіла тварин із живцем обдертою шкірою…
— Нарцисе, невже це ти?
Він обернувся і вздрів повнявого літнього чолов’ягу в білому спортивному костюмі. На носі в нього були літунські окуляри з темними скельцями, на сивій голові — ярмулка. На шиї теліпався пухнастий рушник. Обличчям котилися краплі поту, либонь, Нарцис відірвав його від гімнастичних вправ. Цікаво, подумав собі Нарцис, а в спортивному залі він цю ярмулку скидає чи ні?
Чолов’яга обняв його, наче вони бозна-відколи не бачилися, потім трохи відхилився, глянув йому в обличчя і весело зареготався.
— Ох і радий я бачити тебе живцем, хлопче! Останні місяці твоя парсуна висить у мене над ліжком!
І махнув рукою, запрошуючи до вітальні, що була праворуч. Нарцис увійшов до просторої зали, облаштованої в тому ж таки загонистому й недоладному стилі, що й увесь дім. Оксамитові дивани золотавої барви. Білі хутряні подушки. На мармуровій підлозі безладно розкидані східні килими. На каміні стояв здоровезний юдейський семисвічник-менора. Він був такий великий, що цілком заслуговував на свою назву «сім очей Господа».
І скрізь були твори аутсайдерського мистецтва. Скульптури з консервних бляшанок. Картини у стилі примітивізму, написані не на полотні, а бозна й на чому. Ескізи, вкриті якимись незрозумілими написами. Нарцисові спало на думку порівняння з дудкою, що постійно збивається з ритму, видаючи недоладні звуки. Таке саме відчуття було в нього й від дурнуватого ладу в цьому домі.
Чолов’яга вмостився на дивані. Під розстебнутою тренувальною курткою видніла футболка з написом FAITH[38] готичними літерами.
— Сідай. Сигару?
— Та ні, дякую, — відказав Нарцис, сідаючи напроти нього.
Амсалем дістав із полакованої китайської скриньки грубу сигару і причинив віко тильним боком долоні. Узяв ножа з колодкою зі слонової кістки і відчикрижив у сигари кінчика. Нарешті взяв її в зуби і, запаливши, видихнув кілька хмарок синюватого диму. Діло зроблене.
— В ар-брюті, — сказав він, наче перед ним сидів кореспондент, — найдужче вражає свобода. Чистота. Знаєш, яке означення дав цьому мистецтву Дюбюффе?
Нарцис чемно похитав головою.
Амсалем насмішкувато провадив:
— «Під цим явищем ми розуміємо мистецькі витвори, що їх виконали люди, геть позбавлені художньої культури. Це мистецтво чистісінької творчості, яке цілковито відрізняється від культурного мистецтва, що діє за принципом хамелеона і мавпи». Непогано сказано, еге?
Він знову видихнув хмару диму і раптом споважнів.
— Єдина трутизна, — тихо провадив він, — це культура. Вона душить самобутність, індивідуальність, творчість. — Він махнув сигарою. — Накидає мистцеві оте проклятуще політичне замовлення!
Нарцис не сперечався з ним. Він дав собі п’ять хвилин, перш ніж пояснювати причини свого візиту. А колекціонер тим часом поклав на журнального столика свої ноги у кросівках «Найк» із золотими візерунками.
— Приклад? Будь ласка. Ось Богородиця з Немовлям доби Відродження. Да Вінчі, Тиціан, Белліні… Чудові роботи, нема чого й казати, але в них, друже мій, є одна малесенька подробиця, що все псує. Немовля Христос зображене необрізаним!
Амсалем прибрав ноги зі столу і, наче той змовник, нахилився до Нарциса.
— Упродовж довгих сторіч мистецтво лизало дупу владі! Підтримувало офіційну брехню! Розпалювало в Європі ворожнечу до жидів! Усі ці картини з гойською цюцюркою сприяли антисемітизмові!
Він глянув на годинника і раптом запитав:
— То що тобі треба, га?
Нарцис так само лаконічно відказав:
— Глянути на свою картину.
— Будь ласка! Вона висить у мене у спальні. Щось іще?
— Ні… Ага, мені хотілося б узяти її у вас на один день.
— Навіщо?
— Перевірити хочу дещо. Я невдовзі поверну.
Амсалем простягнув йому через стіл розгорнуту долоню.
— Done![40] Бери! Я довіряю тобі.
Нарцис і рота роззявив. Він не сподівався, що воно буде так просто. Амсалем помітив його збентеження. Вийнявши з рота із соковитими вустами сигару, він хукнув димом і мовив:
— Існує у Франції таке явище, як моральне право мистця. І я з ним згоден. Я придбав твою картину, але її автор не я, а ти. Ця картина назавжди буде твоя, хоча скільки б часу там спливло! — Він хутко підвівся. — Ходімо.