Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 85)
— Учора, — нарешті видихнув він.
Анаїс здерла зі стіни світлину і поклала собі до кишені. Не хотіла, щоб поміж цією різаниною і чоловіком, якого вона хотіла захистити, простежувався зв’язок. Заразом їй згадалася одна подробиця. Як казав Кроньє, Януш сповістив працівникам марсельської нічліжки, що його звати Нарцис. Що це? Нове ім’я? Чи, навпаки, попереднє, те, що він мав, як був пацієнтом вілли Корто?
Вона хутко пішла до свого авто, не звертаючи уваги на юрму божевільних, що плуганилися за нею. Рушаючи, вона мало не задавила когось із них. Авто котилося до брами, а в голові знай пульсувала одна думка. Усе це жахіття свідчило про те, що Януш уцілів. Вона вилаяла себе за те, як тішиться цим, і несамохіть перехрестилася, згадавши про директора і двох санітарів.
Зиркнула в люстерко заднього огляду і побачила, як кілька пацієнтів біжать за автомобілем, збиваючи пилюгу на шляху. Невже вона покине цих сіромах без допомоги і підтримки? Ні, це неможливо.
Відкривши віко мобільника, вона знайшла номера у пам’яті телефона.
— Кроньє?
Полотна скидалися на музичні партитури. Нотний стан, ключі, стрілки… Жодної прямої лінії, тільки якісь закрутини малювали голови, кружляли довкола постатей, креслили символи, витворюючи якусь несамовиту мелодію.
Нарцис нахилився, щоб ліпше роздивитися обличчя та фігури. Чолов’яга в масці. Дельфіни. Корабельні гвинти. Золотаво-охряні полотна справляли враження, неначе в автора своя уява про історію і структуру світобудови. На тлі білих мурів вони сяяли, ніби величезні образи´.
— Ану руки геть! Це ж Вольфлі!
Нарцис обернувся. До нього біг чоловік у лиснючому сірому костюмі, що дуже личив до його чуприни. Років із шістдесят, вузенькі окуляри, охайний. Нарцис усміхнувся йому найчарівнішою зі своїх усмішок. Того ранку він ладен був усім усміхатися. Він був приголомшений тим, що йому поталанило добитися до Парижа і зараз він стояв у галереї Війона-Пернаті, 18, на вулиці Тюренн, неподалік від кварталу Маре.
Вийшовши напередодні з лісу, він попрямував попід ним і врешті опинився на шосе. Майже відразу підкотив ваговоз. Нарцис машинально махнув рукою, і водій зупинився. Він віз якісь вироби з епоксидної смоли в Обервільє, що біля Парижа. І погодився взяти Нарциса, поставивши умову: періодично авто буде провадити пасажир. Ото пощастило! Вони їхали цілісіньку ніч, міняючи один одного за кермом, балакали про те і про се і дрімали потроху.
О шостій ранку Нарцис стояв біля паризького метро «Пор-де-ла-Шапель». Спогади до нього не повернулися, та він відчував, що не втратив здатності орієнтуватися в паризькому метро. Він знав розташування ліній і назви станцій. Знав, де треба вийти, щоб потрапити до певного району. Придбавши квитка, він сів на поїзд дванадцятої лінії, що прямував до «Мерії Іссі». Поки за вікном вагона пропливали зупинки, він думав про те, що вже вкотре виплутався. Та чи надовго? І як натрапили ті вбивці на його слід? Напевне ж вони обшукають віллу Корто. Розпитуватимуть директора… Та він уже не дізнається, чим воно все скінчилося.
Він вийшов на станції «Мадлен» і пішки попрямував вулицею Руаяль. У кишені лежав конверт, напханий грішми, і це викликало в ньому більше певності в собі, аніж «Глок» за поясом. На майдані Згоди він звернув праворуч і подався до «Крійона», одного з найрозкішніших готелів Парижа. Обрав він його невипадково. По-перше, в такому дорогому закладі в нього не будуть вимагати документів. Коли з мешканців луплять такі грошенята, адміністрація поступлива. По-друге, волоцюгу будуть останньою чергою шукати в «Крійоні».
Нарцис удав, що загубив гаманця з паперами, і заплатив за номер авансом майже тисячу євро готівкою. Заяву в поліцію, сказав він, завтра занесе. Ніхто й уваги не звернув на його роздерту куртку. Чи то від зухвалості, чи й просто знічев’я, він назвався Матіасом Фрером. Він більше нічого не боявся. Насилу потрапивши до метро, він відразу збагнув, що його ніхто тут не шукає. Те, що в Бордо чи в Марселі здавалося катастрофою національного масштабу, в паризькій метушні геть нікого не цікавило.
Він піднявся до номера і взяв душ, із подивом зазначивши, що п’ятизірковий комфорт йому звичний. Потім поклав теку з паперами до сейфа. Усе здавалося йому сном. Він утік від убивць. Його кишені повні грошенят. І він може вільно пересуватися столицею, про що вчора навіть мріяти на зважувався.
Звелівши, щоб принесли бритву, він поголився. Потім уклався до ліжка і поспав дві години. Відпочивши, викликав таксі й поїхав на вулицю Франциска І, де була крамниця дорогого вбрання. Поміряв строгого темного двокольорового костюма з чистої вовни, блакитну сорочку і чорні замшеві черевики. Краватку вирішив не купувати. У комі´рці для примірювання глянув на себе в люстро — він знову був схожий на людину. Поклав до кишені нового піджака Нарцисового записника і ключа від кайданів, якого він забрав у охоронця марсельського суду, — то був його оберіг. Купив також два паски. Одним підперезав штани і застромив за нього «Глока». Другого обмотав довкола щиколотки і прикріпив там ножа.
— Нарцисе, це ви чи ні?
Чоловік у сірому костюмі, либонь, власник галереї, стояв перед ним. Вираз його обличчя геть змінився.
— Так, це я. Ми знайомі?
— Я знаю вас за автопортретами. Корто казав, ніби ви кудись зникли…
— Ненадовго, запевняю вас.
Власник галереї був занепокоєний. Він нервово потер долоні і простягнув йому руку.
— Філіпп Пернаті, власник галереї. Ваша виставка мала величезний успіх.
— Так, мені казали.
— Ви… ви так само пишете картини?
— Ні.
— То чому ж ви тут?
Нарцис дедалі дужче розумів, як Пернаті не радий його бачити.
— Хотів поглянути на свої роботи.
Галерист полегшено зітхнув. Узяв Нарциса попід руку і припровадив углиб зали, де, певне, був його кабінет.
— Жодної проблеми! Вони тут у мене на знімках, і….
— Ні. Я хочу бачити оригінали.
— Та ж це неможливо! Ваші картини продані.
— Знаю. Дайте мені списка покупців з адресами.
— Про це й мови не може бути! Це конфіденційна інформація.
Нарцис здогадався, в чому річ. Власник галереї непокоївся за грошенята. Цей шахрай продав його полотна набагато дорожче, ніж сказав Корто. І боявся, що художник дізнається про це.
— Мені начхати, скільки ви там заробили! — сказав Нарцис. — Я хочу бачити свої картини, та й край!
— О ні, це неможливо!
Нарцис згріб його за вилоги піджака.
— Ви ж знаєте, що я навіжений? А з навіженцями ліпше діла не мати! А то лихо буде…
— Я не можу дати вам списка, — пробелькотів галерист. — Це особливі клієнти, вони хочуть зберегти цілковиту анонімність…
Він удавився на півслові. Нарцис дістав із-за пояса «Глока». І тицьнув цівкою йому в підборіддя.
— Список, — процідив він крізь зуби. — А то погано буде, як розізлиш мене!
Пернаті охляв усеньким тілом, наче всередині в нього поламалося декілька хребців. Заточуючись, він обігнув стола і взяв комп’ютерну мишу. Клацнув раз, удруге — Нарцис бачив відображення файла зі списком у скельцях його окулярів. Потім злодюга тремтячими руками увімкнув принтера.
— Води ковтніть, — сказав Нарцис. — Може, легше стане.
Той слухняно відчинив дверцята холодильника, що ховався в кутку за декоративним фонтанчиком, і дістав бляшанку кока-коли.
— А мені?
Далі все скидалося на сюжет сюрреалістичної картини. Нарцис тримав галериста у прицілі. Тишу порушувало тільки гудіння принтера, а вони знай цмулили кока-колу. По праву руч Нарцис помітив велику чорно-білу світлину, де був якийсь лисань із пронизливим поглядом темних очей, у штанях з підтяжками. У руках він тримав паперову дудку.
— А це хто?
— Адольф Вольфлі. Я влаштовую ретроспективу його робіт. Найбільший мистець ар-брюту всіх часів.
Нарцис глянув уважніше.
— Він був божевільний?
Пернаті заторохтів, ковтаючи коми і крапки:
— Можна сказати, що й так. Він кілька разів намагався зґвалтувати дітей, то його визнали навіженим. Запроторили до божевільні коло Берна. Звідти він уже не вийшов. Але там він почав малювати. Йому давали олівця і два аркуші газетного паперу щотижня. Часом він малював грифелем, що був менш ніж сантиметр завдовж! І він лишив після себе тисячі малюнків. Після його смерті камера була до самої стелі напхана малюнками і книжками з палітурками ручної роботи.
— А чому в нього була паперова дудка?
— Він згортав аркуш паперу і грав на ньому власну мелодію. Він не був музикою, та казав, ніби чує ту мелодію у себе в голові.
Кабінет раптом поплив Нарцисові увіччю. Ось іще один навіжений злочинець, який погамував свої тваринні схильності арабесками ліній. Невже і він такий?
— Список! — глухо сказав він.
Пернаті простягнув йому видрукуваного аркуша. Обличчя його потроху набувало звичної барви. Він навіть спробував випростатися. Та видно було, що йому страшенно кортить випровадити звідси цього несамовитого.
Нарцис хутко переглянув списка. Знайомих прізвищ не було. Більшість паризьких адрес. Знайти їх неважко. Напроти кожного прізвища стояла назва придбаної роботи —
Він застромив пістолета за пояс і попрямував було до дверей, аж похопився.
— Розкажи мені про Курбе, — звелів він, переходячи на «ти».
— Ку… Курбе? А нащо вам Курбе?
— Я хочу почути про «
— Я не фахівець у цьому періоді.