Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 87)

Нарцис подався за ним коридором, обшитим чорним єдвабом. За відчиненими дверима був мармур із золотом, там стояли італійські бюсти, висіли гобелени і видніли поліровані шафи. Враження було таке, наче він потрапив до крамниці венеційського антиквара.

Амсалем припровадив його до покою, де більшу частину площі займало біле із золотом ліжко. Над узголів’ям висіла картина сто на шістдесят сантиметрів. То була його картина. Амсалемові дістався «Блазень». Класичний блазень. Із побіленим борошном обличчям, двома чорними півколами попід очима, з дудкою і повітряною кулькою в руках.

Нарцис підійшов до картини. Він упізнав червонясту гаму барв, гостру виразність рис, саркастичний вираз на обличчі… Та тільки зараз він на власні очі побачив, яка вона рельєфна. Її треба було не дивитися, а мацати. Фарби костричилися, наче потоки лави, що заклякли кривими, шаленими пацьорками. Блазня змалювали в такому ракурсі, що глядач мусив дивитися на нього знизу вгору, тож здавалося, ніби персонаж картини горує над усеньким світом.

І заразом недоладний грим, перелякане чи навіть жалюгідне обличчя позбавляли його тієї величі. На картині була людина, що втілювала собою тирана і раба, володаря і підлеглого. Може, вона символізувала його облудну долю?

Амсалем ляснув його по спині.

— Ти геній, хлопче! І в тому немає ніяких сумнівів!

— А слово «мотрійка», — раптом спитався він, — вам щось каже?

— Російські ляльки, еге? А що тебе в них цікавить?

— Та нічого, дякую.

Амсалем зняв картину зі стіни і запобігливим тоном продавця поспитався:

— Вам загорнути, пане?

— Та що сьогодні з тим клятим Нарцисом!

Філіпп Пернаті вдарився в поли свого сірого костюма з тонкої вовни. Білі стіни в залі були обвішані чудернацькими картинами. Вони скидалися на нотні партитури: тисячі музичних символів і страшних облич на нотних станах.

Анаїс почувалася пречудово. Дія амфетамінів тривала. Зателефонувавши Кроньє, вона подалася до аеропорту Ніцци. Що ж, естафету підхопив марсельський детектив. Він навіть погодився не згадувати про її присутність на місці злочину. Вона весь час стежила за пересуванням вбивць і встигла потрапити на паризький рейс, що вилітав о 10.20. Коли вона сідала до літака, всюдихід із зарізяками вже під’їжджав до паризького кварталу Порт-де-ля-Шапелль.

За годину літак уже приземлився в Орлі. Убивці побували на вулиці Тюренн, зупинившись поміж будинками номер вісімнадцять і двадцять, де пробули хвилин із двадцять. Вона взяла авто напрокат в Орлі. Їй навіть лячно було, якщо дівчина за столом фірми «Авіс» відмовиться підписати з нею угоду, адже вона була така знервована. Та все ж таки небавом вона вже сиділа за кермом «Опеля Корса» з джіпіес-навігатором — Париж знала вона кепсько, тож потрібен був проводир.

Тим часом зарізяки вже покинули вулицю Тюренн і подалися на проспект Фош. Видно було, що вони рухаються якимось певним маршрутом, та Анаїс не знала яким саме. Залишалося сподіватися, що вони не навалять дорогою нових трупів. На вулиці Тюренн вона побачила галерею Пернаті, й інтуїція підказала їй, що треба туди заглянути. Вона таки мала рацію. Власник сповістив їй те, чого вона не знала. Нарцис був мистцем із вілли Корто. Пернаті нещодавно продав усі його полотна паризьким колекціонерам, десь із тридцять робіт, реалізовані від вересня до жовтня 2009 року.

Про щось таке вона вже здогадувалася. До того як стати психіатром Матіасом Фрером і волоцюгою Віктором Янушем, її загадковий герой був Нарцисом, божевільним художником, який лікувався у спеціальному закладі біля Ніцци…

Галерист показав їй світлини декотрих його робіт. Химерні автопортрети! Той самий чоловік у костюмах різних персонажів. Горував один колір — кривава барва. Та й за настроєм були вони неоднозначні, почасти пафосні, почасти знущальні. Наче слухаєш урочистий гімн, та оркестр страшенно фальшивить.

— Хто приходив до вас сьогодні й питав про Нарциса?

Галерист гірко зітхнув.

— Та сам Нарцис, хто ж іще!

— О котрій годині?

— Десь об одинадцятій.

Тієї пори зарізяки якраз під’їжджали до галереї. Вона правильно здогадалася. Вони вистежили звіра. І тепер ішли його слідом, пантруючи, щоб завдати йому смертельного удару. Серце закалатало.

— Чому він приходив?

— Глянути на свої роботи.

— Ви показали їх?

— А як? Вони продані. Він попросив списка покупців.

— І ви дали йому?

— А певно! В нього був пістолет.

Анаїс зиркнула на айфона: зупинившись на проспекті Віктора Гюґо, всюдихід знову рушив із місця, прямуючи тепер до майдану Трокадеро. Вона збагнула: Януш обходив колекціонерів, а вбивці йшли його слідом.

— Видрукуйте мені списка покупців. Негайно!

— Це конфіденційна інформація! Це ж…

— Раджу вам зробити, як я сказала. А то поплатитеся.

Власник галереї обігнув стола, сів за комп’ютер і клацнув мишою. Відразу ж загув принтер. Анаїс ще раз глянула на екран айфона. Убивці вже переїхали на лівий берег.

— Ну ось…

Пернаті поклав перед нею аркуша паперу.

— Ручка є у вас? — запитала вона.

Він простягнув їй помаранчевого фломастера. У списку було десь два десятки прізвищ. Здебільшого паризькі адреси. Вона підкреслила дві: Валід Ель-Гурі, на проспекті Фош, і Сімон Амсалем, на проспекті Віктора Гюґо. Хто наступний? Що там на екрані? Всюдихід рухався набережною до бульвару Сен-Жермен.

— Що ще хотів Нарцис? — знову спитала вона Пернаті.

— Нічого. Узяв списка і пішов.

— А ще хтось сьогодні до вас заходив?

— Ні.

Тут щось було негаразд. Якби ці зарізяки хотіли забити Януша, то вже давно його забили б. То чого вони чекають? Хочуть дізнатися, чого він ото шукає? І нащо йому дивитися на свої картини? Хіба що в них криється якась інформація… Шифр, закодований автором, тобто Нарцисом. Таємниця, яку він забув і намагається згадати.

Всюдихід знай рухався. Якщо судити зі списку, вони мали зупинитися на вулиці Сюркуф, біля будинку номер вісім, де мешкав Ерве Латанрі, проте зарізяки поминули те місце і подалися до майдану Інвалідів.

— Що ще він вам казав?

— Та нічого… Хоча сказав-таки. Точніше запитав. Про Ґюстава Курбе.

— Що його цікавило?

— Один його автопортрет. Називається «Поранена людина».

— А точніше можна? Мені треба знати, про що ви з ним балакали. Дослівно.

— Йому хотілося знати, що таке виправлення.

— Гм… Я теж хочу знати.

— Так називається полотно, яке автор ґрунтовно переписав. Майже цілковито переробив.

По спині побігли дрижаки. То було щось дуже важливе.

— А «Поранена людина» теж виправлення?

— Авжеж, це одна з найславетніших робіт. Мистецтвознавці довго не могли второпати, чому Курбе змалював себе вмирущим і з раною у грудях. У 70-х полотно просвітили рентґеном і виявили, що під зовнішнім пластом фарби є ще один. Там зображено його наречену, яка потім покинула його. Курбе переписав картину, змалювавши себе вмирущим від рани в серце. Зрозумілий символ.

Тепер вона все збагнула. Нарцисові картини були виправленнями. Під автопортретами він малював щось інше. Якийсь секрет там крився, і тепер він хотів дізнатися, що то таке. Але того самого хочуть і вбивці. А Нарцис збирає свої полотна, щоб дослідити рентґеном.

Глянула на айфона. Зарізяки прямували вулицею Бак. Та ось вони зупинилися на розі вулиці Монталамбер. Вона переглянула списка. Авжеж. У будинку номер один на цій вулиці мешкає Сільвен Райнгард.

Вона попрямувала була до дверей, та похопилася.

— У вас є репродукція «Пораненої людини»?

— Хтозна… У монографії, певне…

— Знайдіть.

— Послухайте…

— Мерщій!

Пернаті вийшов. Анаїс навіть не спробувала погамувати своє сум’яття. Кров бу´хала у скронях, і вона не могла тверезо мислити.