Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 37)
Потяг зупинився. Вокзал Біарріца. Пасажири підводилися з місць і простували до виходу.
— Не знаєте, куди далі йде цей потяг? — поспитався він.
— У Бордо. На вокзал Сен-Жан.
Данієль Ле Ґен теж вийшов у Біарріці. Той незначний факт його трохи заспокоїв. Існував спосіб, щоб перевірити, хто він такий насправді. Треба переглянути документи. Дипломи. Речі в коробках. Його минуле. Він знайде, що він таки Матіас Фрер. І не має нічого спільного з людиною на ймення Віктор Януш, бурлакою, що підозрюється в убивстві.
Уперше в житті радів він, простуючи кварталом Флемінґ. А ось і «Опал».
Його зустріли ті ж таки порожні кімнати з голими стінами, де геть не було меблів. Тепла, якого він хотів зазнати, тут не було і близько. Безликий дім. Дім без історії. Без минулого. Він кинувся у свою спальню на другому поверсі. Знайшов картонну теку, де зберігалися важливі папери. Посвідка особи. Паспорт. Картка медичного страхування. Дипломи про освіту. Банківські виписки з рахунку. Бланк податкової декларації, відправлений на давню адресу: Париж, вулиця Тюренн, 22.
Усе гаразд. Добре все. Фрер полегшено зітхнув. Ще раз перегорнув папери, і в душі знову заворушилися сумніви. Про посвідку особи, паспорт і медичне страхування він нічого не міг сказати, бо не фахівець. Але всі інші папери були ксерокопії. А де ж оригінали?
Фрер скинув плаща. Йому стало гаряче. Серце мало не зупинилося у грудях. Якщо припустити, що він не той, за кого себе вважає, якщо він такий самий психотичний утікач, як і Патрік Бонфіс, то це означає, що все відбулося позасвідомо для нього після певного періоду амнезії. Але спитатися: хто ж тоді зробив йому всі ці папери? І на які кошти?
Він знову струснув головою. Маячня. Цілковита маячня. І взагалі, зараз у нього є важливіші справи.
Треба мчати до комісаріату і розповісти Анаїс Шатле про замах на його життя. Він знов надягнув плаща, вимкнув світло і спустився на перший поверх.
Біля дверей зупинився. Поглянув на картонні коробки, напаковані речами ще з переїзду. Світлини… Конкретні деталі минулого. Він відкрив першу коробку і мало не скрикнув. Вона була порожня. Він ухопив другу. З її легкості він усе збагнув. Пустка.
Ще одну.
Порожня.
Іншу.
Пустка. Пустка. Пустка.
Він повалився навколішки. Ці скупчені попід стінами брунатні коробки, які упродовж двох останніх місяців були обставою його життя. Чистісінька бутафорія. Театральна декорація, що мета її — замилити очі. Витворити ілюзію, що в нього було минуле, було коріння. Пошити в дурні інших і себе самого.
Він затулив обличчя долонями й заплакав. Істина звалилася на нього всією своєю безжалісною могуттю. Він — людина-мотрійка. Мандрівець без багажу. Пасажир імли…
Невже він і справді був волоцюга? Убивця? А ким він іще встиг побувати? Ті запитання безладно кружляли в його голові. Як він став поважним психіатром? Як роздобув він усі ці дипломи? Йому згадався знаменитий вислів Ежена Йонеско: «Розум — це божевілля дужчого». Що ж, драматург має рацію. Досить вірити в себе, щоб і всі інші в тебе повірили. І тоді будь-яка маячня стає істиною. Він витер сльози, підвівся і намацав у кишені мобільника. Йому потрібне підтвердження, одне-однісеньке, нехай навіть і найгіршого…
Він зателефонував у довідкову службу і попросив з’єднати його з лікарнею Поля Ґіро в Вільжуїфі. Десь за хвилину його перемкнули на приймальню. Ще хвиля — і слухавку взяла секретар адміністрації. Він попросив до телефона лікаря Матіаса Фрера.
— Перепрошую, кого?
Він мало не зірвався на крик, та пересилив себе.
— Може, він у вас більше не працює. Та торік він був у штаті психіатричного відділення.
— Ох, я вже шість років працюю тут секретарем. І ніколи не чула цього прізвища. У жодному відділенні нашого шпиталю нема і ніколи не було нікого на ймення Матіас Фрер.
— Дякую, пані.
Він закрив кришку телефона. Отож, у нього той самий синдром, що й у ковбоя в стетсонівському брилі. Тільки його легенда складніша і ліпше вигадана. Він мотрійка. Відкрийте першу, побачите другу тощо. Аж дістанетеся до найменшої. Тієї, що існує
Та це було ще не найгірше.
Віктор Януш. Безпритульного волоцюгу, заарештованого у Марселі за бійку, оголосили в розшук як підозрюваного в убивстві, скоєному в Бордо. Що сталося на вокзалі Сен-Жан уночі з 12 на 13 лютого? Хіба він не спав у своєму кабінеті в клініці? Хіба він тієї ночі не чергував? У нього є свідки. Він виписував рецепти. Здоровкався з охоронцями, коли заходив і виходив. А що, як він непомітно вислизнув із будинку і, скрадаючись в імлі, промикнувся на вокзал? Може, він навіть зіткнувся з Бонфісом на коліях? Оце було майже кумедно… Двоє навіженців з амнезією зустрічаються і не впізнають один одного…
Він поклав папери до наплічника. Узяв ноутбука, де майже два місяці робив нотатки про стан пацієнтів, покидав сякі-такі речі до наплічника і покинув дім, навіть дверей за собою не замкнувши.
За півкілометра до університетського містечка він упіймав таксі. Дав водієві адресу центрального комісаріату поліції. Час оплачувати рахунки. Півтора місяця брехні й облуди. Він не хотів думати, що буде з ним далі. Поки що його турбувало одне. Треба все розповісти Анаїс Шатле. Потім попросити, щоб його госпіталізували. Поклали до його ж таки відділення. І там він нарешті засне.
Провалитися в сон, щоб прокинутися іншою людиною, тобто самим собою. Нехай і в кайданах.
— Капітана Шатле немає.
Перед ним стояв чепурний жевжик у бездоганно пошитому костюмі.
— Можна її зачекати?
— А ви з якого питання?
Фрер завагався. Пояснювати буде задовго. Він вирішив викинути медичного козиря.
— Я психіатр. Опікуюся забудьком із вокзалу Сен-Жан. У мене інформація для капітана. Конфіденційна.
Поліцай недовірливо окинув його поглядом. Мокрий плащ, увесь у листі й глиці. Брудні черевики.
— Вона незабаром буде, — нарешті сказав він. — Сідайте.
Фрер умостився на стільці в коридорі. Він був на другому поверсі головного поліційного управління Бордо, на вулиці Франсуа-де-Сурді. Величезний білий будинок звели нещодавно, він скидався на білий айсберг, що пливе містом. Скільки він зрозумів, на цьому поверсі були розташовані кабінети офіцерів поліції.
У приміщенні не було нікого, хоча зусібіч линув гамір, що свідчив про працю багатьох людей. У нишпорок робочий день у розпалі. Матіас сидів напроти дверей до кабінету Анаїс, над якими висіла табличка з її прізвищем. То була окрема кімната зі скляною стіною, що зараз не була затулена шторами.
Він роззирнувся. Навкруги нікого. Йому спала на думку божевільна ідея. А що як закрастися до кабінету і заглянути до теки зі справою Мінотавра? Прочитати, що саме відомо поліції про Віктора Януша. Дурнувата ідея, та запізно було відмовлятися від неї.
Фрер знов уважно роззирнувся навсібіч. У коридорі так само не було й душі. Він підвівся, наче просто хотів розім’яти ноги, і сіпнув за клямку.
Відчинено.
Він увійшов до кабінету й акуратно зачинив двері. Передовсім опустив штори. Глянув на годинника. Десять по третій. Він дав собі на обшук кабінету п’ять хвилин. Ні хвилини більше. Попри дощ і ранні сутінки, світла вистачало, щоб не запалювати лампи.
Він хутко озирнув приміщення. Типові офісні меблі. Ні на стінах, ні на столі нема нічого, що свідчило б про особистість господині кабінету. Фрер подумав, що його кабінет у клініці так само холодний і невиразний. Він помітив багато місць для зберігання речей. Праворуч металевий стелаж. Напроти шафа із розсувними дверима. І, звісно ж, стіл, захаращений паперами й обладнаний шухлядами.
Йому не довелося довго шукати.
Матеріали, що цікавили його, лежали зверху на столі.
Читати протоколи допитів було ніколи, то він заходився розглядати світлини. Труп у ямі. Бліде татуйоване тіло виснаженого молодика. Чорна бичача голова на в’язах. Жертва неначе виринула із первісної доби, населеної фантастичними істотами, персонажами жахливих міфів. Та фотографування і друк світлин вочевидь були сучасні. Знімок із газети. З рубрики подій. Тільки подія сталася на зорі людства.
Він знову взявся гортати папери. Світлини з моргу. Обличчя Філіппа Дюрюї, звільнене від страшної машкари. Асиметричне, понівечене обличчя. Інша тека. Світлини того ж таки молодика, що зробила поліція після затримання. Підмальовані чорним олівцем очі. У руках табличка з накресленими крейдою числами. Отож убитий уже мав проблеми з поліцією.
Ще теки. Стоси протоколів. Читати нема коли. Аж в останній теці протокол криміналістичної лабораторії про обстеженння місця злочину. Зокрема, аркуш із фотографією відбитків пальців, які виявили в ремонтній ямі.
У коридорі пролунали кроки. Фрер завмер. Кроки подаленіли. Він зиркнув на годинника. Йому довелося примружитися, щоб роздивитися стрілки. Шістнадцять по третій. Він уже шість хвилин у кабінеті. Анаїс Шатле зараз прийде. Він ще раз глянув на світлину з відбитками пальців. Йому спала на думку ще одна ідея. Понишпоривши в шухлядах, він знайшов ручку з пером, дістав із неї чорнильного картриджа, витяг із принтера аркуш паперу і ляпнув на нього здорову кляксу. Потім намастив чорнилом усі п’ять пальців і приклав їх до аркуша.
Йому потрібно було порівняти відбитки Віктора Януша з папілярними лініями власних пальців. Тут не потрібно було кликати фахівця, щоб помітити схожість.