Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 36)
Удалині задудонів грім. Земля під ногами здригнулася. На мить він подумав, що зараз його поцілить блискавка. Або світ розколеться навпіл і безодня проковтне його. Він насторожився немов звір і прислухався. То був потяг. Брязкаючи, він рухався залізничною колією, і земля аж вібрувала. Крайовий експрес, зрозумів він.
Поїзд помалу котився праворуч від нього. Жовто-червоний локомотив тягнув за собою низку вагонів, як ото в’язень волочить свої кайдани. Фрер хутко зиркнув ліворуч: убивця вже був близько, та ще не помітив його. Якби якимось дивом йому пощастило опинитися потойбіч колій, він урятувався б. Поки потяг буде повзти, він зуміє врятуватися. Гуркіт уже став оглушливим. Потяг був за декілька метрів і ще збавив ходу. Фрер заховався за сосною. Та встиг побачити, як убивця позадкував.
Туди, за колії.
Ховаючись за потягом, Фрер схопився на ноги. Вагон… Другий… Секунди тривали і тривали, неначе були вилляті з олива. Всього кілька метрів… Третій вагон… Четвертий… Колеса грюкали по рейках, викрешуючи іскри. Коли п’ятий вагон, останній, порівнявся з Фрером, він вибіг навздогін.
Простягнувши вперед руку, ухопився за клямку дверей. Ноги ковзали по жорстві, він мало не впав, та втримався і дотягнувся до клямки другою рукою. Його пальці вхопили холодний метал. Декілька метрів його просто тягнуло за поїздом, та потім він зібрався на силі, шарпнувся і вискочив на підніжку.
Несамохіть натиснув на клямку. Замкнено. Він спробував ще раз. Струмені дощу шмагали його по обличчю. Вітер притиснув його до вагонних дверей. Фрер уперто сіпав за клямку. Вона мусить відчинитися. Він повинен вибратися з цієї…
І тоді крізь вії, що злиплися від дощу, він угледів їх. Двох озброєних чоловіків, які стояли трохи віддалік біля залізничних колій. В одного в руках був чорний футляр із хромованими кутиками, як ото в музик чи діджеїв. Другий ховав зброю під плащем. Фрер притиснувся до дверей.
Тепер він був як на долоні. Убивцям досить обернути голови, і вони побачать його. Та диво все ж таки сталося. Коли він, зважившись, усе ж таки глянув на них, стало видно, що вони біжать до «вольво». Либонь, подумали, що він ховається за ним. Поки второпають, що він обрав інший спосіб порятунку, він буде вже далеко.
Хоч, може, не так і далеко. Потяг збавив ходу, під’їжджаючи до станції Ґетарі. Фрер ще раз сіпонув клямку. І вона піддалася. Він заліз до вагона.
Потяг зупинився.
У нього втупилися десятки здивованих очей. Мокрий, розхристаний, обліплений листям з піском й пиляками дроку. Він ледве усміхнувся, перепрошуючи й одночасно силкуючись довести до ладу костюм. Пасажири відвернулися. Матіас знесилено опустився на сидіння і голову втягнув у плечі.
— Гей, з вами все гаразд?
До нього промовляв якийсь дідуган, що сидів за декілька метрів далі.
— Я бачив, як ви мчали. Ви що, з глузду зсунулися?
Фрер промовчав, бо не зміг знайти слів, щоб погамувати ту лють. Від дідугана аж пашіло ненавистю і в’їдливістю.
— Що ви оце коїте, га? Ви ж ризикуєте не лише собою, а й життям інших людей! А якби ви впали? Спершу вам начхати на правила, а потім дивуєтеся, що скрізь такий безлад!
Фрер насилу всміхнувся, наче перепрошував.
— Еге ж, смійся, дурнику! — дід уже звертався до нього на «ти». — Таких, як ти, треба до в’язниці запроторювати!
Сказавши, він підвівся і рішуче попрямував до виходу. Фрер звів дух. Серце його калатало, він тихенько поглядав на перон. Убивці могли з’явитися щохвилини. Що їм варто обійти вагони й оглянути пасажирів? То були найдовші секунди в його житті. Аж двері зачинилися. Потяг помалу рушив уперед.
Йому трохи полегшало.
Він навіть злякався, щоб не розслабився сфінктер.
— Не гнівайтеся на нього…
Ще один пасажир підвівся зі свого місця і сів навпроти Фрера.
— Не кожен може збагнути чужі труднощі…
Фрер і далі стежив за проходом поза його спиною, що закінчувався дверима до тамбура, який поєднував п’ятий і четвертий вагони. Вони ж могли сісти до будь-якого вагона… І зараз з’являться…
— Ти що, не впізнаєш мене?
Фрер здригнувся. Чому цей чолов’яга каже йому «ти»? Він глянув йому в обличчя. Геть незнайомий. Колишній пацієнт центру П’єра Жане? Чи сусід із кварталу Флемінґ?
— Марсель. Рік тому, — тихо сказав той. — Пуент-Руж. Гуртожиток «Еммаус».
Матіас утямив, що це якесь непорозуміння. Чоловік поплутав його з якимось бурлакою, якого, певне, знав у Марселі. З огляду на його зовнішній вигляд, воно й не дивно.
— Данієль Ле Ґен, — сказав чолов’яга, потискаючи йому долоню. — Я завідував продажами в «Еммаусі». Мене прозивали Лакі-Страйк, бо я не випускаю із зубів цигарки. — Він підморгнув Фрерові. — Що, згадав тепер?
Фрер насилу розтулив губи і видушив із себе:
— Вибачте, ви помиляєтесь. Я ніколи не був у Марселі.
— Хіба ти не Віктор? — чоловік нахилився нижче і змовницьки прошепотів: — Хіба ти не Віктор Януш?
Матіас не відповів. Це ім’я йому говорило щось, та він ніяк не міг згадати, де і за яких обставин чув його.
— Ні. Мене звати Фрер. Матіас Фрер.
— Ох, тоді перепрошую!
Фрер знай дивився в його обличчя. Те, що він прочитав у його очах, йому геть не сподобалося. Суміш співчуття і хитрості. Либонь, цей
Фрер підвівся. Чоловік торкнувся його руки і дав йому візитну картку.
— Ось, візьміть… Про всяк випадок. Я буду тут ще декілька днів.
Фрер глянув на картку і прочитав:
Данієль Ле Ґен
Компаньйон «Еммауса»
06 17 35 44 20
Він поклав візитку до кишені, навіть не подякувавши тому, хто її дав, і пересів на інше місце, за декілька рядів. У голові було справжнісіньке сум’яття. Він думав про вбивць. Про Патріка і Сільвію, які щойно загинули в нього перед очима. А тепер його ще й мають за когось іншого…
Він сидів, притулившись чолом до шибки, і дивився на море, розмите пацьорками дощу. По хребту повз вогкий і заразом палючий страх. Та напруга потроху покидала його. Потяг мчав чимдуж уперед. Пасажири дрімали, тож він заспокоювався. Незабаром він буде в Бордо. Спершу піде до комісаріату. Розкаже все Анаїс. Може, вона вже з’ясувала, чиє то «ауді» моделі Q7. Вона проведе розслідування. Знайде пояснення всьому. Зловить убивць. І життя повернеться до норми…
Аж мозок його прошила думка про Віктора Януша, і він здригнувся всеньким тілом. Хто він, той Януш? Подумки повернувся до цього запитання. Його посіли сумніви. Швидко він прокрутив у голові події цих останніх днів. Чому Фрер із такою пристрастю, якщо не запалом, заходився вивчати пацієнта на прізвище Бонфіс? Чому так розлютився, дізнавшись що він не той, за кого себе видає? Чому поклав собі будь-що з’ясувати, хто він такий насправді Бонфіс? Адже Фрер присягнувся собі, що ніколи не порушить дистанції поміж собою і пацієнтами! Що змусило його змарнувати стільки сили й потуги, аби розібратися у причинах психічного розладу того ковбоя?
Сумніви потроху руйнували його певність. А що, як і він сам — не той, за кого вважає себе? Якщо він теж «пасажир без багажу»?
Людина, що перебуває у стані психотичної втечі?
Він стенув плечима і провів по обличчі тим самим жестом, яким жмакають чернетку листа, перш ніж викинути її до смітниці. Дурня, геть дурня! Його звати Матіас Фрер. Він психіатр. Працював у Вільжуїфі. Викладав у Парижі, в клініці Святої Анни. Невже він сумнівається у тверезості свого глузду лише тому, що якийсь незнайомець помилився і взяв його за іншу людину?
Він звів голову. Данієль Ле Ґен підморгнув йому. Знову цей нестерпний змовницький вираз обличчя! І такий певний своєї рації цей чоловік! Того, що зустрів Віктора Януша. Матіас аж здригнувся. Він згадав, де чув те прізвище. Так звали волоцюгу, що його відбитки пальців знайшли в ремонтній ямі на вокзалі Сен-Жан. Підозрюваного номер один у справі про вбивство Мінотавра.
Обличчям його покотився піт. Тіло здригалося від ніг до голови. А що, як той чолов’яга з «Еммауса» каже правду? Якщо він і справді Віктор Януш, забудько, що перебуває у стані психотичної втечі?
— Такого не може бути, — прошепотів він сам до себе. — Я Матіас Фрер. Маю диплом медичного факультету. Понад двадцять років займаюся психіатрією. Викладав на кафедрі при клініці Святої Анни. Був головним лікарем психіатричного відділення лікарні Поля Ґіро у Вільжуїфі. Очолюю відділення Анрі Ея в клініці П’єра Жане в Бордо…
Він замовк, аж помітив, що шепоче вголос, розхитуючись назад і вперед, наче мусульманин під час намазу. Або як шизофренік, якого спіткав напад. Він і справді поводився мов дурнуватий, і пасажири вже з підозрою зиркали на нього.
Його логіка руйнувалася. І Патрік Бонфіс був здатний викласти подробиці свого колишнього життя. Та й хіба в нього самого не було такого відчуття, наче він не пам’ятає майже нічого з подій минулих літ? І чому він такий самотній? Ні друзів, ні родичів? Що в нього в голові? Здебільшого якісь загальні теми, абстрактні розмисли. Нічого конкретного і жодної емоції…
Він струснув головою.