Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 39)
Знадвору долинуло квиління поліційних сирен. Він застебнув валізу і тихенько вибіг із хати.
Сів до таксі. В оці сіпався біль. Його нудило. Серце гамселило так, немов у грудях бухав відбійний молоток.
— Тепер куди?
— В аеропорт Бордо-Меріньяк. Зала міжнародних рейсів.
За вікном пропливали кілометри. Назустріч мчали авта з увімкнутими ліхтарями на дахах. Йому аж не вірилося, що вся ця веремія знялася через нього. Та він не думав про поліцію. І про убивць не думав. Він думав про себе. Хто ж він насправді? Тепер йому стало зрозуміло, що його перебування в Бордо — чистісінька облуда. Доказів було доста. Відчуження від колег на роботі. Відчуття порожнечі, що охоплювало його вечорами в тиші ніякої домівки. Сум’яття, коли намагався згадати своє минуле.
У нього не було правдивих спогадів. І ті, що
Реальною здавалося одне видовище: тіло Анни-Марії Штрауб, яке висіло над ним. Імена і дати, може, теж облудні, та події, що стоять за ними, реальні. Працював він тоді психіатром чи ні? А може, сам перебував на лікуванні у психіатричному відділенні? Може, причиною його першої дисоціативної втечі було якраз самогубство цієї жінки?
— Приїхали.
Фрер заплатив водієві. Діловито пройшов до зали аеропорту. Усеньке його тіло вкривав гарячий липкий піт, що скидався на костюм водолаза. Він підійшов до банкомата і взяв дві тисячі євро, свій щомісячний максимум. Поки автомат видавав гроші, він озирнувся. На нього дивилися об’єктиви спостережних камер. Що ж, тим ліпше.
Нехай вони бачать його.
Нехай думають, ніби він полетів на літаку.
Він відступив у зону, що туди камери не досягали, і дістав мобільника. Стер із пам’яті всі номери, набрав голосового годинника і, не вимикаючи, жбурнув телефон у смітницю. Туди ж таки полетів і плащ. Потім, намагаючись триматися непомітно, вийшов із аеропорту, сів до таксі і звелів їхати до середмістя.
Поліцаї, либонь, уже обшукали його помешкання. Упевнилися, що він утік. Передовсім будуть шукати його авто. Не знайдуть і подумають, що він на ньому втік. Розставлять на всіх шляхах пости, розішлють попередження на всі пункти сплати дорожнього мита.
Ось і перший облудний слід.
Потім зафіксують в аеропорту його мобільника, якого він покинув увімкнутим. Помчать до Бордо-Меріньяк. Перевірять усі рейси. Імені його у списках не буде, то вони переглядатимуть записи зі спостережних камер. Побачать його біля банкомата. Знайдуть водія таксі. Складуть два і два і дійдуть висновку, що Віктор Януш, він же Матіас Фрер, полетів літаком ще вдень. Під вигаданим прізвищем.
Ось і другий облудний слід.
А він тоді буде вже далеко. Він вийшов біля вокзалу Сен-Жан. Майдан перед ним патрулювали поліцаї. Біля кожного входу і виходу стояла охорона зі псами. Довкруг автомобільної стоянки вишикувалися поліційні фургони.
Він обійшов споруду вокзалу. З одного боку була будова, де знай кипіла робота. Скрізь височіли піднімальні крани, гуркотіли екскаватори, видно було купи будівельних матеріалів і сміття. Пречудово. Він погукав носія, чолов’ягу з візком, одного з тих, які проводять пасажирів на потяг і зустрічають на пероні. Фрер одвів його в куток і пропросив придбати йому квитка.
Чолов’яга в растаманському капелюсі й залізничній помаранчевій камізельці спершу відмовився.
— А чому ви самі не купите його?
— Мені терміново потрібно побалакати телефоном.
— Чому це я повинен вам вірити?
— Це я вірю тобі! — відтяв Фрер, простягаючи йому двісті євро. — Придбай мені квитка до Марселя.
Носій трохи подумав і запитав:
— А прізвище як?
— Нарцис.
Те слово вирвалося саме, він і гадки не мав, звідки воно взялося. Носій обернувся, щоб іти до кас.
— Зачекай. Ще сто євро за твою камізельку і капелюха.
Чолов’яга змовницьки всміхнувся. Остання пропозиція заспокоїла його. Тепер йому все стало зрозуміло. Хлопець хоче дременути з міста, як тут не зрозуміти? Вочевидь, лише зараз носій збагнув, що на вокзалі повнісінько поліцаїв. Він іще ширше усміхнувся. Певне, був не проти пошити в дурні кляту поліцію. Скинув капелюха і камізельку — стало видно, що в нього дреди, довгі, як у Боба Марлі, — і простягнув усе те Фрерові.
— А я поки що постережу твого візка, — сказав той, хутко вбираючись.
Чекав він понад десять хвилин. Стояв, недбало зіпершись на візка, наче йому на все начхати. Поліцаї минали його, та не помічали. Звісно, вони шукали втікача. Того, хто йде, скрадаючись попід стінами і намагаючись обернутися власною тінню. Нащо здався б їм лінькуватий носій у капелюсі, помальованому барвами ямайського прапора, і в залізничній камізельці?
Незабаром прийшов Боб Марлі.
— Прямий до Марселя допіру пішов. Я взяв тобі квитка на потяг Тулуза — Матабіо. Він відбуває о сімнадцятій двадцять дві. О сьомій будеш в Ажені, там пересядеш, о двадцятій п’ятнадцять прибудеш до Тулузи. Пасажирський до Марселя відбуває о двадцять п’ять на першу, вночі, прибуває десь о п’ятій. По-іншому ніяк. Хіба що завтра вранці.
Думка про те, щоб перебути ніч між різними містами, сказати б, на нейтральній території, припала йому до вподоби. Ніхто не буде шукати його цієї ночі у краю Південь-Піренеї. Він лишив негрові решту і сказав, що до відходу потяга побуде в його вбранні.
Чекати залишалося з годину. Поліцаї так само минали його, не звертаючи ніякої уваги. Звичайнісінький носій — Фрер поклав на візок свою сумку, — що відпочиває, поки пасажир купує газети десь у ятці. А сам він і не дивився на поліцаїв. Намагався розібратися в тому, що сталося.
Не міг він бути вбивцею Мінотавра. Щоб таке утнути, йому довелося б роздобути відрізану бичачу голову. І високоякісного героїну. Вистежити Філіппа Дюрюї й заманити його в пастку. Перенести тіло і голову до ями… Нехай через провали в пам’яті його правиця не тямила, що коїть лівиця, та уявити собі, що він чинив усі ці дії задля втілення страшного задуму і про жодну нічогісінько не пам’ятав, було геть неможливо. Філіппа Дюрюї забив хтось інший. Проте відбитки пальців свідчили про те, що і він побував у тій ямі. О котрій порі? Може, він застав там убивцю? Чи прийшов разом із Патріком Бонфісом?
До перону підійшов його потяг. Фрер скинув капелюха і камізельку, покинув візка і подався до вагона. Сів на своєму місці і знову поринув у роздуми. Він присягнувся собі, що ще до прибуття в Ажен знайде відповідь на всі запитання. Та за десять хвилин по тому, як потяг рушив із вокзалу, він уже спав як убитий.
Матіас Фрер зник. Щез, як імла на воді.
Ле Коз і Закрауї подалися до нього додому. Конант і Джафар поїхали до клініки П’єра Жане. Ні вдома, ні на роботі його не було. Анаїс навіть не чекала від них звісток і відразу ж звеліла взяти під контроль автобусні та залізничні вокзали й аеропорти, в’їзди на автомагістралі та шляхи місцевого значення.
Вона надіслала світлини Януша-Фрера до всіх комісаріатів півдня Франції. Зв’язалася з редакціями крайових часописів і домовилася, що вони опублікують його фото вже в завтрашніх ранкових випусках. Зателефонувала до місцевих радіостанцій і продиктувала оголошення із закликом до свідків, які бачили такого чоловіка, звертатися до поліції. Ось-ось мала вступити в дію безплатна телефонна лінія і сайт у мережі. Одним словом, розпочиналася велика гра.
Внутрішній голос підказував їй, що вона помиляється. Вона віддала Фрера на поживу засобам масової інформації та широкої публіки, не кажучи вже про своє начальство, та прямих доказів його вини не мала. Їй телефонував комісар: «Знайдіть його негайно!» Телефонувала Вероніка Руа: «Що за дурня?» Дзвонив префект: «То все гаразд? Ви з’ясували особу злочинця?» Телефонували газетярі: «Правда, що злочинець утік?» Усе воно працювало на її імідж і репутацію і сприяло її кар’єрі. Та ніхто з цих людей не запитав про те, що справді мало значення: «Ви певні, що Мінотавра вбив Януш?»
Тепер вони ловили втікача. Не вбивцю Філіппа Дюрюї, а психіатра, що дременув із міста. І ніщо не свідчило про те, що це та сама людина. Поки не знайдуть остаточних доказів, Фрер, він же Януш, буде тільки свідком злочину. І оголошувати його злочинцем означало бігти поперед воза.
Хоча насправді вони вже запізнилися.
Своєю втечею психіатр уже вирішив свою долю. Хіба ж буде чоловік із чистою совістю тікати від поліції? Читаючи рапорти і звіти, що надходили їй звідусіль, Анаїс у глибині душі весь час проклинала Матіаса. Чому він не довірився їй? Чому не дочекався її в комісаріаті? Вона зуміла б захистити його.
Вона порозкладала папери і зробила перші висновки. Попервах вони подумали, що Фрер поїхав автомобілем. З’ясували, що в нього був автомобіль «Вольво-960» із дизельним двигуном, номер 916 AWX 33. Ні біля хати, ні на стоянці клініки П’єра Жане авта не знайшли. Потім стало відомо, що він подався до аеропорту Бордо-Меріньяк, там зафіксували сигнали його мобільника. Крім того, він узяв у банкоматі дві тисячі євро.
Та цей слід завів їх у глухий кут. Авта біля аеропорту не виявили. Пасажир на ймення Матіас Фрер чи Віктор Януш не реєструвався на жоден рейс літака, що вилітали вдень. Анаїс відразу втямила, що це облуда. Фрер навмисне пустив їх цим шляхом, аби виграти час. Так воно і виявилося. За годину вони знайшли лікаревого мобільника і плаща у смітниці аеропорту.