Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 25)

— Кому належить пасовиcько?

— Одному підприємцеві з Бордо. Справжній знавець кориди.

— Ви сповістили його?

— Авжеж.

— І як він реагував?

— Як і всі. Обурився.

Анаїс записала ім’я й координати підприємця. Треба буде його допитати. А також і всіх наймитів з пасовиська. Поки що не можна скидати з рахунку, що злочин скоїв хтось зі своїх. Хоча жандарми, напевно, з усіма поговорили.

— Ходімо зі мною, — запропонував чолов’яга. — Ми занесли тіло до хліва. Для страхової компанії.

Цікаво, за яким пунктом угоди фермер збирається отримати страхування, подумала собі Анаїс. Може, псування матеріалу? Вони увійшли до великого хліва. Усередині було купами складене сіно. Під ногами чвакала грязюка, було дуже холодно. Вогкий дух силосу перебивав сморід органічного тліну. Так смердить тухле м’ясиво.

Бичачий труп був накритий плівкою і займав середину приміщення.

Чоловік рішуче смикнув до себе плівку, випустивши на волю цілісіньку хмару мух. Сморід посилився. Анаїс глянула на величезну тушу, яку вже добряче рознесло. До неї неначе повернулося нічне жахіття: безликі чоловіки, що махають сокирами, трупи худоби, що висять на гаках, телята, з яких обдерли шкіру і тепер їхнє голе м’ясо мерехтить матовими блищиками…

— Сьогодні чекаємо експерта. Потім уже закопаємо.

Анаїс не відповіла. Вона міцно стискала долонею рота і носа. Величезна безголова туша наводила на згадки про античні жертвопринесення, що мали вивільнити живлющі сили природи і збільшити плодючість землі.

— Оце лихо, — зітхнув фермер. — Cuatren~o[14]. Саме збиралися випустити його.

— Вперше і востаннє.

— Ви кажете те саме, що й оті базіки, які нам дихнути не дають.

— Дякую за комплімент.

— Виходить, я маю рацію. За милю таких бачу…

Треба поміняти тему. А то з нього нічого не витягнеш.

— Я з поліції, — твердо відтяла вона. — Мої особисті міркування нікого не стосуються. Скільки важив цей бугай?

— Десь п’ятсот п’ятдесят кілограмів.

— До нього можна було доступитися?

— Ми тримали його на пасовиську. Туди взагалі нема доступу. Дороги нема, розумієте? Тільки верхи можна дістатися.

Анаїс обійшла довкола туші. Її думки звернулися до вбивці. Щоб напасти на такого бугая, треба мати неабияку рішучість. Та вбивці для його страшної вистави конче потрібна була бичача голова, то він і не вагався.

— Скільки у вас бугаїв?

— Дві сотні. На різних пасовищах.

— Скільки тварин утримувалося разом із цим бичком?

— Десь голів із п’ятдесят.

Так само притуляючи долоню до рота, Анаїс підійшла до туші. Чорна шкура потьмяніла і здавалася просякнута вологою. Анаїс не могла не відчути, як перегукувалося видовище мертвого бичка, що безформною купою лежав долі, з тим жахом, що його вона на власні очі бачила в ремонтній ямі. Тільки там у жертву принесли Філіппа Дюрюї. Та якщо той утілював собою і Мінотавра, і його жертву, то безголовий бугай символізував і верховного бога, і жертовну худобину.

— Як, на вашу думку, злочинець зумів упоратися з бичком?

— Стрельнув капсулою зі снодійним. Бичок упав, і той одтяв йому голову.

— А він не боявся інших бичків?

— Вони, мабуть, розбіглися. Перша реакція бичка на небезпеку — це втеча.

Анаїс і раніше знала про той парадокс. Бугаї для кориди не відзначаються агресивністю. Просто їхня захисна реакція проявляється в такій безладній метушні, що складається враження, ніби вони страшенно люті.

— А він не міг додати йому снодійного в корм?

— Ні. Взимку ми даємо їм сіно й pienso[15]. Харчові добавки. Годівниці наповнюють лише наші пастухи. Та й уся худоба їсть із тих самих ясел. Ні, він таки стрельнув у нього капсулою. По-іншому ніяк.

— У вас на фермі є запас снодійних препаратів?

— Ні. Як треба приспати бичка, ми викликаємо ветеринара. А в нього свої ліки. І свій пістолет.

— А ви не знаєте когось, хто цікавився б худобою для кориди?

— Знаю. Їх тисячі. Щороку приїздять до нас на свято.

— Маю на увазі людину, що вешталася коло вашої ферми. Ніхто тут не тинявся, не пхав носа?

— Ні, таких не було.

Анаїс вдивлялася в перерубану шию худобини. Мертві тканини прибрали темно-синьої барви. Наче кошик зі стиглою ожиною, подумала вона. Поверх рани лисніли якісь дрібні кришталики.

— Розкажіть, як вони гинуть.

— Що?

— Як бугай гине на арені?

Фермер стенув плечима.

— Матадор заганяє йому в загривок шпагу по самісіньку гарду[16].

— Який завдовжки клинок шпаги?

— Вісімдесят п’ять сантиметрів. Щоб сягнув артерії або легеневої вени.

Анаїс ніби навіч побачила, як гострий клинок пронизує чорну шкіру, прошиваючи органи і тканини. А ось і вона маленьким дівчам сидить на кам’яних східцях амфітеатру. Від жаху вона притуляється до батька, а він обнімає її, захищаючи. І регоче. Мерзотник.

— Але перед цим пікадор перерубує бичкові потиличне сухожилля списом, — сказала вона.

— Авжеж.

— Потім до діла беруться бандерильєро. Вони розширюють рану, щоб побігла кров.

— Якщо у вас на це є відповідь, то нащо питати?

— Я хочу скласти чітке уявлення про всі етапи умертвіння бичка. Це ж досить кривава картина?

— Нітрохи. Усі травми мають внутрішній характер. Матадор не повинен зачіпати легені. Публіка не любить, як бугай харкає кров’ю.

— Ви мене дивуєте. То матадор своєю шпагою просто завдає милосердного удару?

— Послухайте, чому ви до мене прискіпались оце? Що вам насправді од мене треба?

— Я хочу з’ясувати, чи убивця міг бути матадором.

— Швидше різником.

— Хіба це не те саме?

Mayoral подався до дверей, показуючи, що балачці край. І знову вона все зіпсувала. Анаїс наздогнала його на порозі. Дощ уже вщух, крізь хмари проглянуло сонечко, і калюжі засяяли мов люстерка.

Замість того, щоб спробувати прихилити до себе фермера, вона не втерпіла і поставила ще одне запитання.

— А правда, що бичків для кориди ніколи не підпускають до самок? Щоб лютіші були?