Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 24)

У 80-х роках у Америці чимало галасу накоїли випадки так званої підпільної хірургії. На полях почали знаходити трупи великої рогатої худоби, до того ж спостерігачі зазначали, що ті операції проводили невідомим науці знаряддям. Висновок був такий: в актах варварства винні або чужопланетяни, або ж самі фермери. Дочитавши до того місця, Анаїс згорнула сторінку.

Настала північ, та спати їй не хотілося. Вона поринула в читання матеріалів про розведення toro bravo. Дізналася, чим їх годують. Як утримують. Як проводять селекцію. Дізналася, як вони гинуть на арені. Уся інформація, що її вона здобула з численних статей, лише підтверджувала те, що відомо було їй і передніше: корида — це лайно. Бугаїв тримають в ізоляції, годують до звалу, таврують розпеченим залізом і без будь-якого підготування в чотирирічному віці випускають на арену. А бугай, до речі, за нормальних умов може жити до двадцяти років.

О другій годині ночі вона вже дрімала над клавіатурою, та її роззбудив телефонний дзвінок. То був ветеринар Анош, який сказав, що вдень до нього звернувся Лонґо. О восьмій вечора йому привезли бичачу голову, і він відразу ж узявся до роботи. Його й раніше залучали до співробітництва з правоохоронними органами як експерта у справах, пов’язаних з отруєнням і зараженням свійської худоби. Говорив він швидко, нервував, та Анаїс була вдячна йому, бо він дозволив їй заощадити час, якого було небагато.

Перш ніж досліджувати голову, експерт узяв пробу крові й відправив її на аналіз до лабораторії токсикології при інспекції з контролю над якістю м’яса. Результати вже прийшли: у кровоносних судинах мозку виявили сліди кетаміну, потужного анестетика, який використовується для того, щоб приспати худобу. Активна речовина кетамін, пояснив ветеринар, міститься в багатьох препаратах, та особисто він схиляється до імальгену, бо той найпоширеніший. Отож, перед тим, як відтяти голову бугаєві, вбивця приспав його великою дозою снодійного. Анаїс це не здивувало: бойові бугаї не підпускають до себе абикого.

Ветеринар вважав, що вбивця або додав препарату тварині до їжі, або, найпевніше, скористався спеціальним пістолетом для підшкірних упорскувань. Знайти його легко — він є в кожного ветеринара, є в рятівників і працівників звіринців. Зате імальген продають лише за рецептом лікаря і лише в аптеках при ветеринарних клініках. Оце може бути і слід. Треба тільки перевірити, хто останніми тижнями купував імальген на території Аквітанії й за яким рецептом. І, звісно ж, з’ясувати, чи не зареєстровані випадки незаконного проникнення до ветеринарних клінік і лабораторій, що виробляють той препарат.

Що стосується техніки відокремлення голови, то, як вважав Анош, вони мали справу зі справжнім фахівцем. Відчувається рука майстра, тобто хірурга чи різника. Спершу він розітнув шкуру і м’які тканини, потім усадив ножа поміж потилицею й атлантом, тобто першим шийним хребцем, і відчахнув спинний мозок і сухожилля, що проходить над другим шийним хребцем. Ветеринар вважав, що в такий спосіб голову можна легко відокремити від тіла за допомогою простісінького скальпеля. Убивця чомусь вирізав і язика. Записуючи за експертом, Анаїс подумала собі, що він зробив це задля краси, бо не хотів, щоб у його Мінотавра з рота висолоплювався язик, наче в корови, яка потерпає від спраги.

Потроху перед нею вимальовувалися подробиці картини. Убивця не міг бути ні жебраком, ні тим паче звичайним дилером. Звісно ж, це був і не отой забудько з вокзалу Сен-Жан. Це людина зі сталевими нервами, що ретельно підготувалася до жертвопринесення. Не різник, не фермер, не ветеринар — у цьому Анаїс не сумнівалася. Та в нього був досвід, необхідний для постановки цієї страшної вистави.

Думка про те, що їй доведеться зіткнутися з таким противником, змусила її здригнутися. Від страху чи від збудження — вона й сама не второпала. Либонь, і від того, й від іншого заразом. Крім того, для неї не було таємницею, що здебільшого вбивцю-психопата ловлять або тоді, коли він робить помилку, або ж якщо поліції просто поталанить. Розраховувати на те, що цей убивця помилиться, не доводилося. А що ж до талану…

Вона подякувала ветеринарові й попросила надіслати їй письмовий звіт. Потім лягла і декілька годин купалася в бичачій крові. О восьмій ранку вона вже сиділа за кермом авта, прямуючи до Мон-де-Марсана.

Щойно вона поїхала, пішов дощ. Мляво, немовби насилу, благословлялося на світ. Вона їхала, і краєвиди знай мінялися за вікном — соснові ліси та діброви поступалися місцем пасовиськам і виноградникам. Нічого не тішило її. Що ще гірше, вона страшенно застудилася: голову наче обценьками стиснуло, в горлі дерло, в носі заклало. Отаке буває, як вештаєшся уночі горами та долинами, обливаючись сльозами…

Із магістралі А62 (може, то була Е05?) вона звернула на шосе Д651, що належало департаментові й провадило на південь. Добре, хоч ферма далеко, то в неї був час на роздуми. Двірники човгали по склу, виконуючи мелодію, що скидалася на похоронний марш. Шлях за стіною дощу ледь було видно. Вона декілька разів повторила собі, що злочинець теж їхав тут, тільки у зворотному напрямку. І віз із собою здобич. Голову в торбі.

Вона поминула Мон-де-Марсан і попрямувала на Вільнев-де-Марсан. Дорогою зупинилася біля аптеки. Накупила ліків. Доліпран. Фервекс. Юмекс. У сусідній пекарні придбала плящину коли без цукру, щоб запити пігулки. І закінчила свою екзекуцію, щедро попирхавши в горло і закапавши носа.

Знову за кермо. Виїжджаючи з міста, вона помітила праворуч дорожнього щита з написом «Ganaderia de Gelda» і попрямувала мокрим прослідком. Хоч куди глянь, не видно було жодного бугая. Та й не дивно. Вона знала, що основний принцип розведення toro bravo полягає в тому, щоб до кориди тримати їх подалі від людей. Щоб вони були якомога лютіші й агресивніші, а головне, гірше підготовлені до зустрічі з матадором.

Узагалі, їй слід було попередити про свій приїзд жандармерію. Нащо кривдити місцеву владу? До того ж вони дали б їй змогу ознайомитися з матеріалами справи. Та вона свідомо воліла провадити розслідування сама, не хотіла, щоб під час розмови з фермером щось давило на неї. «А з дипломатією панькатися будемо потім», — подумала вона собі.

Вона заїхала до вузького входу. Безлисте гілля дерев, що оточувало його, схрещувалося над головою, розтинаючи небо нерівними рисками, від чого воно скидалося на плетиво шпарин. Наприкінці шляху з’явився будинок із фахверковою[11] стіною. Анаїс проїхала ще декілька метрів і зупинилася. Типова ландська ферма. Просторе земляне дворисько з кількома дубами обіч. Дім господаря — темні сволоки, біла глина. Потиньковані дерев’яні прибудови…

Усе вкупі воно справляло шляхетне враження, та заразом віяло від нього тугою і якоюсь непевністю. Мешканці ферми десятки років, якщо не сотні, боролися за виживання, далекі від технічного поступу і сучасних зручностей. Анаїс уявила собі житлові приміщення без центрального опалення і водогону. Вона навмисне уявляла все тяжчим, і при цьому їй було гірко й недобре.

Вона вийшла з авто і попрямувала до хати, напнувши на голову відлогу і намагаючись не вшевкатися в калюжі. Десь загавкав пес. Тхнуло гноєм. Вона постукала у двері. Тиша.

Анаїс ще раз озирнулася. Поміж двома хлівами стало видно arena de tienta. Тут влаштовували пробні бої, та не биків, яких до настання великої днини взагалі не випускали на арену, а їхніх матерів. Корів заганяли на майданчик і кололи списами. Вважалося, що ті з-поміж них, які аж казяться від тих уколів, приведуть на світ найліпших toro bravo. Наче в природі існував ген агресивності.

— Це ви телефонували мені вчора з поліції?

Анаїс обернулася. Позаду стояв худий мов тичка чоловік у чорній куртці. «Легкий мов пух», — подумала вона. Не більш ніж п’ятдесят кілограмів, а зріст метр сімдесят. Як його ще вітром не звіяло? Анаїс дістала посвідку.

— Капітан Анаїс Шатле, центральна поліційна дільниця Бордо.

— Бернар Рампаль, — сказав чолов’яга і без ентузіазму потиснув простягнуту руку. — Я тут скотар. Mayoral[12] і conocedor[13].

— Ви фахівець?

— Із генеалогії тварин. Із хронології боїв. Розведення бугаїв для кориди — це передовсім пам’ять. — Він тицьнув себе пальцем у скроню. — Усе тут.

Дощ поливав його шпакувату чуприну і пацьорками збігав з неї. «Як із гусака», — подумала собі Анаїс. Вигляд у нього і справді був чудернацький. Вузькі плечі. Маленьке, мало не дитяче обличчя землистої барви, хоч укрите густою мережею зморщок. Голос був не ліпший від статури, високий і писклявий. Вона інакше уявляла собі чоловіка, що глядить бугаїв вагою з півтонни. Та, либонь, мужність цього дядька виявлялася в іншому. У глибокому знанні свого ремесла. У звичці командувати. І він був без сантиментів.

— Ви знайдете того негідника, що уколошкав мого бугая?

— Для мене важливіше те, що він забив людину.

— Люди одвіку вбивають одне одного. А цей мерзотник напав на беззахисну худобину. Це вже щось нове.

— А хіба ви цілий рік не те саме робите?

Conocedor насупився.

— А ви з фанатиків, що виступають проти кориди?

— Я змалку ходила на кориду.

Вона не стала казати, що завжди поверталася звідти хвора. Фермерове обличчя трохи пом’якшало.