Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 26)
Бернар Рампаль обернувся до неї і процідив крізь зуби:
— Тавромахія — це мистецтво. І, як і кожне мистецтво, воно має свої закони. Віковічні закони.
— А мені казали, ніби в оборах вони намагаються вилізти один на одного. Як ви гадаєте, якби публіка дізналася, що всі ваші бугаї — гейки, їй це сподобалося б?
— Забирайтеся відсіля.
На біса! На біса! На біса!
Вона сиділа за кермом і вголос проклинала себе. Учора зіпсувала розмову з лікарем, що полюбляє гольф. Сьогодні з фермером, який знав про бичків усе. Вона просто не може не бути агресивною. Не може не псувати все своїми дитячими наскоками і жалюгідними провокаціями. Їй доручили серйозне кримінальне розслідування, а вона грається в підлітковий бунт проти буржуазного способу життя.
Кров гупала у скронях. Лице вкрилося холодним потом. Якщо хтось із них зателефонує до прокуратури, їй гаплик. Справу передадуть іншому працівникові поліції. Досвідченішому. І не такому імпульсивному.
Діставшись Вільнев-де-Марсана, вона зупинила авто. Висякалася. Ще раз попирхала ліками в горло і закапала носа. Треба було заглянути до жандармерії, та її опосіли сумніви. Тепер як ніколи треба бути дипломатом, а вона просто нездатна до цього. Надто ж тепер. Та нехай. Пошле до них Ле Коза. У нього талант на такі речі.
Вона ввімкнула запалювання і натисла на газ. Цього разу вона не стала кружляти по шосе департаменту, а якомога хутчіше виїхала спершу на магістраль N10, а потім на Е05. І подалася до Бордо.
Задзеленчав мобільник. Не відриваючи погляду від шосе — авто рухалося зі швидкістю сто вісімдесят кілометрів на годину, — вона плечем притиснула до вуха телефон.
— Це Ле Коз. Я цілу ніч прочісував мережу. А вранці обдзвонив усі загси і служби соціального захисту.
— Кажи, але коротко.
— Філіпп Дюрюї народився в Каєні у вісімдесят восьмому році. Батьки невідомі.
— Навіть мати?
— Навіть вона. Мати відмовилася від нього, а в цих випадках гарантується анонімність. Звичайно, можна дізнатися, але тут потрібен офіційний запит…
— Далі.
— Його взяв під опіку дитячий відділ служби соціальної допомоги населенню. Він поміняв декілька інтернатів і родин. Поводився тихо, принаймні більш-менш. У п’ятнадцять років опинився в Ліллі. Вступив до профтехучилища, на відділ підготовки працівників громадського харчування широкого профілю. Потім мав працювати у їдальні. Провчившись там декілька місяців, раптом усе покинув. Знайшов десь пса і вирушив у мандри. За два роки його бачили на фестивалі в Орільяці.
— Що за фестиваль?
— Вуличного театру. Там його затримали за вживання наркотиків. Та незабаром відпустили — адже він був неповнолітній.
— Які наркотики він вживав?
— Амфетаміни, екстазі, кислоту. Потім його ще два рази затримували, тобто принаймні двічі. І завжди на фестивалях. Року або рейву. У квітні 2008 року — в Камбре, а в 2009 — у Мійо.
— Знову за дурман?
— Ні, за бійки. Хлопчина він був задерикуватий. Надто ж не любив викидайлів у барах.
Анаїс не забула, який вигляд мало тіло вбитого хлопчини. Шкіра і кістки. Та, певне, він був не з боязливих. А може, просто завжди під дурманом? Принаймні навряд чи дозволив уколоти собі невідому дозу, не з власної волі. Отож, убивця задурив йому голову…
— Гаразд. А що останнім часом?
— Найсвіжіша інформація стосується січня цього року.
— У Бордо?
— У Парижі. Ще один концерт. 24 січня 2010 року в залі «Елізе-Монмартр». Дюрюї там знову встряв у бійку. У нього знайшли два грами героїну. Його забрали до комісаріату Гут-д’Ор. Спершу до витверезника, а потім до камери попереднього ув’язнення. За вісімнадцять годин за рішенням суду відпустили.
— Справи не завели?
— Два грами — це для особистого споживання.
— Що потім?
— Потім нічого. Аж до ремонтної ями. Можна припустити, що він повернувся в Бордо наприкінці січня.
Не варто детально простежувати життя цього бурлаки. Увагу слід звернути на останні його дні. Тоді він і зустрівся з убивцею, і той не належав до волоцюг.
— Від решти новини є?
— Джафар цілу ніч згаяв із волоцюгами.
У неї потепліло на серці. Усупереч її наказу ні Ле Коз, ні Джафар не розбіглися спати додому.
— Щось дізнався?
— Та небагато. Дюрюї майже ні з ким не водився.
— А що в нічліжках? У безплатних їдальнях?
— Він зараз ходить по них.
— Що в Конанта? Усі плівки переглянув?
— Ще дивиться. Але в нього поки що нуль. Дюрюї на жодній нема.
— А Зак?
— Про нього нічого не знаю. Наче зранку мав трусонути дилерів. Як я второпав, ти його лишила замість себе.
Ле Коз говорив сухо, та Анаїс не мала часу порпатися в його кривдах. Їй спала на думку нова ідея.
— Зателефонуй Джафарові. Нехай шукає собаку.
— А що з тим собакою? Ми обдзвонили всі притулки. Ніяких слідів того пса. Тим паче що ми навіть породи його не знаємо. Найпевніше, убивця порішив його і десь закопав.
— Треба побалакати з різниками. Обійти ринки. Особливу увагу звернути на гуртових продавців. Сам подумай, адже Дюрюї повинен був якось годувати того пса.
Ле Коз мовчав, здається, він був розгублений.
— Не втямлю, що ти хочеш дізнатися…
— Нам потрібен свідок. Хтось міг бачити Дюрюї в товаристві іншого чоловіка. Того, що врешті і зробив йому смертельного укола.
— Різники навряд чи розкажуть нам про нього.
— І щодо вбрання. Де купував собі одяг Дюрюї? Або на складах, де за копійки віддають неліквіди, або в «Еммаусі». Перевірте їх усіх. З’ясуйте, коли він там з’являвся востаннє.
— Мені здається, він переважно сидів у своєму лігві.
— Авжеж. Тож потрібно знайти місце, де він зазвичай жебракував. Не забувай, що раніше цю саму роботу виконав убивця. Він його помітив. Простежив за ним. Вивчив усі його звички. Нам доведеться зробити те саме. Може, нам пощастить зловити його тінь. Нові фото Дюрюї вже готові?
— Так, після затримання його фотографували.
— Показуйте ці світлини всім, із ким будете розмовляти. А мені надішли їх на айпод.
— Добре. То що мені зараз робити?
Анаїс звеліла йому розробляти слід ліків. Перевірити всі рецепти на імальген і кетамін, виписані в Аквітанії. З’ясувати, чи не було випадків пограбування у клініках і фармацевтичних лабораторіях. Ле Коз відказав, що все виконає, та особливого ентузіазму в його голосі не було.
Перш ніж скінчити розмову, вона попросила його зателефонувати до жандармерії Вільнев-де-Марсана і чемно — вона особливо підкреслила це — поцікавитися, чи немає в них новин.
Вона вже під’їжджала до Бордо. Думала вона зараз про того пещеного колегу, з яким допіру балакала. Лейтенант відзначався однією цікавою особливістю — жив розкішно, а заробляв небагато. Пояснити це родинною заможністю теж не можна було: його батько, простий інженер, уже був на пенсії. Раніше чи пізніше цими обставинами мав зацікавитися відділ внутрішніх розслідувань, та Анаїс запитань собі не ставила, бо знала на них відповідь.
Та метаморфоза сталася з її колегою 2008 року, після пограбування кам’яниці на проспекті Фелікса Фора. Ні, Ле Коз не був грабіжник, та він провадив слідство в цій справі. І декілька разів розмовляв із господинею кам’яниці, вже не надто молодою баронесою, що володіла однією з найліпших марок вина, яке вироблялося в районі Медока. Після того знайомства в Ле Коза з’явився годинник «Ролекс», авто «Ауді-ТТ» і чорна кредитна картка «Інфініт». Грабіжників він так і не знайшов, зате знайшов своє кохання. І те кохання суттєво поліпшило його добробут, як подейкували в коридорах комісаріату. До речі, якби сталося навпаки, це нікого не здивувало б.
Знову задзеленчав телефон. Джафар.
— Ти де? — запитав він.
— Під’їжджаю до Бордо. Щось викопав?