Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 144)
— Іди нагору. Коли рине хвиля, затамуй подих. У кінці доків тебе чекає свобода.
Кубела востаннє глянув на старого навіженця. На його обличчя, обіпнуте видубленою зморшкуватою шкірою. Він наче побачив самого себе в старому облупленому люстрі. Позаду завовтузилася Анаїс.
— Іди, — прошепотів Туанен. — Згодом вона піде за тобою.
— Правда?
Туанен підморгнув йому.
— Відповідь чекає тебе на виході з бункера.
Доки вже давно стали мертвою зоною, і підводні човни туди не заходили. Тієї ночі розбурхані хвилі вдихнули нове життя в ці забуті печери. Сховавшись за муром, Кубела завмер на містку і стежив за стихією, що скаженіла внизу. Водяний шквал раз у раз пронизував доки, насичуючи темною вологою кожнісіньку п’ядь бетону, і відкочувався, шалено гамселячи в стіни і заливаючи платформи морською піною… Потім на мить покидав бункер і знову вдирався в нього з подвійним шалом.
За ту коротку мить потрібно було пробігти двадцять метрів над бункером. І не гаятися: скажені буруни могли зірвати Кубелу з містка і перекинути через парапет.
Він дочекався чергового затишшя і побіг до наступної стіни. Та схибив. Пінява хвиля спіткала його посеред містка і повалила додолу. Од того струсу в нього вціліли тільки основні рефлекси. Заплющитися. Затамувати подих. Усеньким тілом припасти до містка і перечекати стихію.
Зачекавши, аж доки вода відрине, звівся на ноги і спотикаючись кинувся до дальшої стіни. Він був мокрий мов хлющ. Теку він застромив за пояс. Він навіть не знав, чи не погубив пістолетів. Зрештою, яка різниця. Діставшись до укриття, він заховався за муром два метри завгрубшки, що відокремлював його від сусіднього доку. Від гуркоту хвиль стіни аж двигтіли. Йому здавалося, ніби на нього повстав самісінький океан. Чи йде за ним Анаїс? У такому гуркоті кроків її не чутно. І нізащо не можна обертатися…
Простісінько перед ним на новий відтинок шляху ринула чергова хвиля. Заледве вода відступила, Кубела побіг до наступного муру. Але й цього разу не встиг. Коли він вибіг із укриття, хвиля підняла його вгору. Він чимдуж учепився за поруччя — свою останню опору…
Хвиля відринула. Повернулося повітря. Кубела повис над безоднею потойбіч поруччя, не випускаючи його із рук. Він відчайдушно закинув ногу на парапет і встиг учепитися за його край. Перша перемога. Шарпнувшись, він перекинув через поруччя ногу, потім стегна і торс, і, приголомшений, мокрий, гепнув на місток, тремтячи від холоду і жаху. Руки наче поодбирало. Від солі він майже осліп. І опинився по коліна у воді. Вода була й у вухах, і в роті.
Нічого більше не прораховуючи, він, мов робот, побіг до наступного доку. Мокрий одяг важив мало не тонну. Анаїс? Він мало не озирнувся через плече, та останньої миті втримався. У Туанена напевне є спосіб, щоб пильнувати за ним і перевіряти, чи дотримується він умов угоди.
Четвертий док. Він пробіг і його. Голова палала. З очей бігли сльози. Його трусило від холоду. А теки він не загубив часом? Він уже й не знав, що для нього дорожче: тека чи життя. Хоч насправді це було те саме.
П’ятий док. Його знову опосіли сумніви. Чи йде за ним Анаїс? Кубелу охопила паніка. Ану ж бо Туанен узяв її в заручниці, а він оце слухається його і боїться обернутися… Він уже збирався перевірити той здогад, та зупинився. Ні, він не повторить Орфеєвої помилки…
Він підходив до шостого доку, аж під дахом знову загуркотіло. Хвиля майже упритул підкотила до нього й ударила, змусивши присісти навпочіпки і притулитися спиною до стіни. Вона переслідувала його, просягаючи до кожної шпарини, та він учепився в бетон і не піддався їй. Коли вода пішла, він побіг услід за нею. Насилу він здолав чергові двадцять метрів, позаду звівся новий бурун. Певне, Анаїс лишилася за муром.
Хвиля завадила йому обернутися. Вода скипала, підіймалася, крутилася довкола нього, знову і знову заливаючи його з головою. Він відчув, як стихія видерла теку з-за пояса. Сягнув, щоб ухопити її, та відразу ж схаменувся, щоб утриматися. Потрібні дві руки. Коли вода відринула, він збагнув, що в нього лишився тільки подих, але й цього було багато.
Кубела помчав до наступного доку. Він уже збився з ліку. Сьомий? Дев’ятий? Дістався він до краю? Анаїс. У нього був тільки один шанс із трьох. Або вона прямує за ним, він не обернеться й обоє вони уціліють. Або її там нема і тоді він програв. Або вона там і він учинить помилку, озирнувшись на неї. Один короткий погляд…
І раптом він утямив, що перед ним глухий мур. Наступного доку не буде. Він сягнув краю. Глянув униз, на платформи, і помітив під східцями прохилені двері. Туанен не збрехав. Вихід там, за декілька метрів у нього під ногами. Лишилося тільки спуститись у діл і тікати.
Та це буде справжнісіньке сходження до пекла. Не можна не допомогти Анаїс… Не пройти удвох останні метри… Він обернувся й угледів її на тому краю містка. Її темні очі, світлу шкіру. Згадав, як побачив її вперше. Зойк. Молоко. Аліса в країні жахіть…
І тоді він утямив, що програв. Точнісінько, як у міфі. Тієї миті за спиною Анаїс постав убивця. На нім знову була його машкара. Обличчя перехняблене, його рота розтинає немов циркулярна пилка. Убивця в киреї, немов анатолійський пастух. Він замахується якимось варварським знаряддям, чи то кутим із бронзи, чи то зробленим із кременю.
Кубела кинувся до нього, та запізно. Туанен опустив свою сокиру. Та перш ніж вона торкнулася голови Еврідіки, на місток упав бурун. Океан умить злизав і ката, і його жертву.
Кубела насилу встиг подумати: «Бурун завбільшки з дім». Ні людина, ні бог не могли б опиратися тисячам кубометрів бурхливої води… Його теж змело. Жбурнуло сторчголов через поруччя, простісінько в безодню.
У глибині бурхливого виру в Анаїс знову поклякли руки і ноги, хоч болю вона не відчувала. Вона пливла, рухалася. Звивалася, та все було марно. Вона розчинилась у хвилях. Танула в них, стала плинною, довгою, гладенькою…
Аж уздріла дагеротипи. Ті, які показав їй Туанен, перш ніж приспати її. І світлі, й темні заразом. Крізь той контраст на неї дивилися жертви. Мінотавр, Ікар, Уран… Їхні закляклі обличчя блищали у воді, наче сяйливі водорості. Герої світу богів і легенд. Вона подумала чи, може, воно їй тільки здалося: «Я померла». І відразу ж: «Мені воно мариться».
Хвиля нагнала ті видива. Підняла її, перевернула, жбурнула додолу. Потім у пінявому гуркоті протягла її бетонними кутами. Анаїс спробувала зрозуміти. Море втягло її, витягло з бункера й закинуло на декілька метрів угору — на плоску бляшану поверхню.
Найперше вона подумала про Фрера. Де він? Вона йшла за ним містком, долаючи скажені буруни. Щосили трималася. Фрер не обертався. Він дотримався слова. Подумки вона дякувала йому. Туанен скрадався за нею, пантрував на свого Орфея — злий дух, що прагне крові, ладен завершити міфа очікуваною розв’язкою. Останньої миті Фрер не втерпів. Він глянув на неї. У пам’яті відбився його приголомшений, відчайдушний погляд, коли він збагнув, що програв…
Хвиля з розгону вгатила в бетонний мур. Бульки вибухнули в Анаїсиній голові зоряним феєрверком. Сама себе не тямлячи, вона опинилася на ногах. Вона знову відчувала своє тіло, свою міць, свої руки і ноги. Вода, яка ще мить тому була тверда, мов камінь, розпливалася калюжею в неї під ногами, зникаючи в шумовинні піни.
Вона спробувала зорієнтуватися. Авжеж, вона стояла на даху бункера для підводних човнів, оточеному високими бетонними мурами, наче тераса була поділена на відтинки. Либонь, то була система амортизації від прямого поціляння бомб, яку спорудили за тої пори, коли узбережжя бомбували союзники. І, хоч як це не дивно, поміж тими мурами росли дерева, тож усе воно скидалося на в’язницю в джунглях.
Вона попрямувала попід муром, розсуваючи гілляки, аж окрушини кори летіли їй в обличчя. Де вбивця? Десь у цім лабіринті. Руки були скручені нейлоновим хомутом. Вона спотикалася, намагаючись утримувати рівновагу. Вода врізалася в щиколотки з тією ж силою, що й пута на її на руках. Треба поспішати. Знайти вихід. Знайти східці. Спуститися до набережної. Море вдалині вже збиралося для нової навали.
За рогом вона побачила вихід. Перед нею лежала інша частина покрівлі, плоска мов паперть, порепана, мов земля після землетрусу. Вона глянула ліворуч і побачила гавані, кораблі, що збилися докупи, буксири з мигтючими вогниками. Не замислюючись, рушила у протилежний бік. Подалі від води. Ближче до паркувальних майданчиків і комор.
Вона гепнула в калюжу. Звелася на ноги. До краю покрівлі було метрів із тридцять, аж хвиля упала на неї і жбурнула вперед. Вона гадала, що перелетить через край, але та ж таки сила потягла її назад, туди, де вона й була.
Анаїс задихалася. Вона була іграшкою в могутніх лабетах стихії. Скоцюрбившись, сяк-так сповільнила ковзання і звела голову над водою. Свіже повітря. Зліплені губи не давали їй дихати ротом. Вона чимдуж вдихнула носом. Солоні цівки води різали в горлянці. У вухах гучало, немов у мушлях. Будь-що треба дістатися до краю, перш ніж знову накотить хвиля, що жбурне її у прірву. То була палиця на два кінці. На краю покрівлі її міг чекати порятунок, а могла бути і смерть.