Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 145)

Вона спробувала наддати ходу, та марно. Позаду зростало ревисько, здіймаючись, немов театральна завіса. Двадцять метрів. Вона шукала поглядом східці чи бодай що-небудь, щоб спуститися. Десять метрів. Гуркіт наздоганяв її. Ось-ось накотить хвиля, розженеться, загарбає її… І вона полетить додолу.

Та на неї чатувала ще одна небезпека.

По праву руч вигулькнув убивця. Обличчя його перехнябилося від кривої посмішки. Він розмахував кремінною сокирою. Дві смерті постали перед нею. З одного боку, хвилі й безодня. З іншого — вбивця зі своєю зброєю. Вона кинулася на Туанена. Буцнула головою його в живіт, змусивши зігнутися навпіл. Обоє покотилися дахом. Анаїс була прудкіша: вона схопилася і вмить оцінила обидві загрози. Хвилю, що мчала до неї, й убивцю з Олімпа, який уже підводився на ноги…

То було мов знак. Підсвідомий поклик. Щось змусило її обернути голову ліворуч. Там стирчали з платформи кінці сталевих східців. Дві руки, що розхилилися в обіймах. Вона помчала туди. Убивця побіг за нею, піднявши над головою сокиру.

Це було останнє, що вона побачила. Хвиля затопила їх обох. Анаїс заплющилася. Піна вчепилась у неї тисячами пальців. Ухопила за стан, за груди, за голову. Приглушений водяний світ. Кам’яний скрегіт. Це вже перемога, що вона не потрапила під сокиру вбивці. Для остаточної перемоги, щоб уціліти, в неї вже не було снаги.

Останньою її думкою стала лінія життя на моніторі, зелена, світляна і безнадійно пряма лінія. У барабанних перетинках відчайдушно дзумів тривожний сигнал. Та ось і він подаленів, потонувши в темному гуркоті океану…

Вона оговталася від удару в спину. У спалаху осяяння збагнула, що східці втікають з-під ніг. Сама не тямлячи як, вона вигнулася, засовала руками й наосліп учепилася за пруття. Наступної миті вона зависла над прірвою, обливаючись водою і відчайдушно дриґаючи ногами. Море відринуло її. Їй пощастило намацати опору. Вона почувалася приголомшеною, та немовби оновилася, омилася і наново народилася на світ.

Пальці її заков’язли, ноги тремтіли, та все ж таки вона спускалася, щосили сапаючи, обпалена ізсередини солоним полум’ям моря. Униз і знову вниз. Тому спуску, здавалося, краю не буде.

Вона таки упала б, якби пруття раптом не заступила земля. Сама собі не вірячи, вона заточилася. Під ногами був суходіл. Попереду — залізничні колії. Цистерни. Темні споруди. Увіччю потьмарилося. Вона схитнулася. Коли коліна торкнулися бетону, то угледіла його. Чудовиську пощастило менше, ніж їй. Його покалічене тіло зливалося з бетоном, наче розчавлена кривава п’явка. Череп під каптуром репнув. Кирея скидалася на огидний лантух із тельбухами.

— З вами все гаразд, панно?

Чоловіки в дощовиках. Електричні ліхтарі. Голоси, приглушені каптурами, що лопотять за вітром. Один помітив хомута, яким були скручені її руки. Показав на нього напарникові. Вона спробувала щось промовити, та губи були безнадійно склеєні.

Вона подумала про свого героя. Де він? Уцілів чи безповоротно пропав? Чоловіки допомогли їй звестися на ноги. Треба попередити їх. Сказати, щоб шукали Матіаса Фрера. Віктора Януша. Нарциса. Арно Шаплена. Франсуа Кубелу…

Та в її думках було інше ім’я. Хотіла погукати його. Повернутися назад. Урятувати його.

Вона без угаву повторювала:

— Орфей… Орфей… Орфей…

Та з її запечатаних вуст не долинало жодного звуку.

Наслідки бурі відбивалися в калюжах, розбитих шибах і гаванях, що насилу затихли. Світило сонце, і так було ще гірше. Його проміння осявало всі сліди руйнування. Скрізь блищала вода, проте це був сумний, похмурий і похоронний блиск. А тепле сонечко здавалося лихоманкою, що випромінює недугу, болісне одужання і смерть.

Він наполовину виліз із поваленого деревляччя і волів не замислюватися над тим, як опинився в тім укритті. Певне, випадково. Підтягнувшись, видерся на якогось стовбура і озирнув околиці. Велетенські крила повалених вітряків. Піднімальні крани на землі. Авта, що спливли на поверхню і билися одне об одне на затопленому майданчику. Уламки дерев, неначе трупи, гойдалися на воді. Сумне видовисько.

Схопившись за кабель, як за рятівну линву, він плигнув зі стовбура й ударився об асфальт. Ноги не тримали його. Тіло стало мов драглі. Насилу звівся і побачив, яке сплюндроване все довкруги. Земля була закидана камінням, снастями, шматками щогол. Дорожнє покриття геть порепане. Видерті цілі пласти асфальту. Вантажні кораблі в гавані поробили проломи в берегах. Митне судно занурилося носом у воду, інше лежало на боці…

Він почвалав набережною, обходячи вивернуті плити, клапті вітрил, уламки дерев і кавалки заліза. Моряки сиділи на розгромленому причалі, взявшись за голови. Приголомшені жандарми та рятівники оцінювали збитки від урагану. Тут панувала тиша, перемішана із жахом. Природа сказала своє слово. Відповісти не було чим.

У нього запаморочилася голова. Він зупинився і нахилився вперед, упираючись долонями в коліна. Що ж, він тільки уламок у купі інших уламків.

— Що з вами, пане?

Він звів голову, намагаючись уторопати, звідки лунає той голос. Перед ним стояли двоє рятувальників в чорних теплих куртках зі світляними пов’язками.

— Як ви почуваєтеся?

Він не відповів, бо не певен був своїх відчуттів.

— Звідки ви? Де ви мешкаєте?

Він розтулив був рота, потім відчув чиюсь долоню в себе на плечі. Уражений сонцем, він на мить утратив тяму.

— Назвіться ж бо!

Він мовчки дивився на них. Намагався збагнути, що з ним не так. Чому він став справжнісінькою жертвою суднотрощі. І буревій тут був ні до чого.

— Як вас звуть, пане?

Нарешті він зрозумів. І з винуватою усмішкою прошепотів:

— Хоч убийте, не знаю.