Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 143)
— Ти хочеш сказати…
— Ти мій син, Франсуа. За тієї пори, в диспансері, я був запеклим джиґуном. Жодної пацієнтки не пропускав. Часом робив їм аборти. Часом ставив досліди з їхніми зародками: вводив їм свої препарати і дивився, що виходило. Хочеш, щоб справа була зроблена добре, зроби її сам!
Кубела вже не чув його. Остання мотрійка розпалася в його руках. Він спробував ухилитися від найстрашнішого марення.
— А чому я не можу бути сином Анджея Кубели?
— Поглянь на себе в люстро — і матимеш відповідь. Тим-то Анджей і порвав зі мною, коли тобі було вісім років. Через нашу схожість. Гадаю, він усе збагнув, та виховав тебе як рідного сина.
Тепер уся ця історія набувала іншого сенсу. Жан-П’єр Туанен вважав себе богом. А сина — напівбогом, кимсь на кшталт Геракла чи Міноса. Той син весь час тікав од нього, намагався зруйнувати його творіння. То був син-руйнівник, син-невдаха. Він був Туаненів Мінотавр, його таємний і потворний нащадок. Його Ікар, якому закортіло полинути ближче до сонця. Крон, що захотів убити його, позбавивши сили…
Дідуган підійшов до нього і згріб за шию.
— Ці убивства, синку, немов жертвопринесення. У мене є унікальні знімки…
Він замовк: Кубела вихопив пістолета і тицьнув цівкою у складки його киреї.
Туанен поблажливо всміхнувся.
— Якщо ти це зробиш, вона помре.
— Ми й так усі помремо.
— Ні.
— Ні?
Кубела зняв палець з гачка.
— Я не збираюся вас убивати. Ви можете порятуватися.
— За якої умови?
— Якщо гратимете за правилами. Лишився один вихід, щоб вирватися відсіля. На тому краю бази, з південного боку. Щоб туди потрапити, доведеться перетнути всі десять відтинків, побудованих німаками під час війни.
— Що ще за відтинки такі?
— Доки для німецьких підводних човнів. Для знаменитих «У-боотів».
Туанен шарпнув на себе дверцята, що були у високій залізній брамі. І відразу ж в обличчя йому хльоснув язик морської піни. Не звертаючи уваги на бризки, він розчахнув дверцята ширше. Кубела побачив довгу водойму із платформами по краях. Над нею на десятиметровій висоті тягнувся помальований білою фарбою бетонний місток, а трохи вище перехрещувалися залізні конструкції, що тримали дах.
— Ви підете просто цим містком, нікуди не звертаючи. Він проходить над кожним доком: якщо вам бодай трохи пощастить, ви сягнете протилежного краю бункера.
— Ви?
— Ти і Анаїс. Єдина завада — море. Сьогодні вночі хвилі заповнять доки майже цілком, та, як бачиш, тут є парапет, що вас захищатиме.
— І ти даси нам піти?
— За однієї умови. Ти підеш попереду, Анаїс за тобою. Якщо ти бодай раз обернешся, щоб упевнитися, чи там ще вона, їй не жити.
Кінець знають усі. Біля самісінького виходу з царства мерців Орфей не витримав і обернувся. Еврідіка йшла за ним, та було пізно. Герой не дотримався клятви. Його кохана назавжди зникла в пеклі.
— А ти?
— Якщо дотримаєшся слова, я зникну.
— То тут усе і скінчиться?
— Для мене скінчиться. А ти впораєшся зі своїми справами у смертному світі.
Нахилившись, Туанен узяв долі грубу теку, герметично запаковану в пластик.
— Твоє страхування на майбутнє. Витяги з програми «Мотрійка». Дати. Жертви. Препарати. Відповідальні.
— Поліція замне цю справу.
— А певно! Та медіа вхопляться за неї. Тільки не розголошуй ті відомості. Просто дай знати «Метисові», що докази в тебе. І що зберігаються вони в надійному місці.
— А твої убивства?
— У цій теці є і мої зізнання.
— Ніхто їм не повірить.
— Я навів там декотрі подробиці, що відомі лише поліції й убивці. І додав документи, що підтверджують, де і як я роздобув матеріали для кожної інсценізації. І там вказано потаємне місце, де я заховав дагеротипи.
— Як-як?
— Анаїс пояснить тобі. Якщо вціліє, звісно, тобто якщо ти гратимеш за правилами.
Кубела похитав головою.
— Від самого початку цієї халепи мене переслідували двоє вбивць. Врешті я їх упорав, та на їхнє місце прийдуть інші.
— Повір, усе владнається.
— Ти більше не будеш мене захищати? Не намагатимешся запроторити до в’язниці чи до божевільні?
— Ти ще живий. Значить, тобі судилось уціліти, зі мною чи без мене.
Кубела зважив теку в руці. Може, там і справді є те, що дасть йому змогу повернутися до нормального життя…
— А моя хвороба?
— Ти дістав імплантата, то препарат на тебе більше не впливає. Нема причин, щоб у тебе знову сталася дисоціативна втеча. Хоч певності ні в чому нема. Ти незавершений експеримент. Рятуй свою шкуру, Франсуа. І життя Еврідіки. Поки що це головний твій клопіт.
Туанен попрямував до Анаїс. Кубела зрозумів, що старий не бреше. Він справді ладен їх звільнити. Бог-олімпієць, який дарує відстрочення двом смертним.
— Хіба не можна було розпочати з цієї теки? — він підняв голос, намагаючись перекричати гуркіт бурунів. — Лишилися б жити ні в чому не винні люди.
— Не забувай про те, що боги полюбляють гру. І кров.
Туанен зірвав із Анаїс відлогу. Її вуста були наче обпечені розжареним залізом. Від клею рот набряк, шкіра довкола нього була подразнена. Дівчина скидалася на покаліченого блазня. Тіло було мляве, та вона не зомліла, просто дрімала.
— Вона нізащо не перейде на той бік у такому стані.
Дідуган дістав упакування зі шприцом. Зубами роздер пластик і застромив голку в малесеньку пляшечку. За мить угору бризнув фонтанчик.
— Я розбуджу її.
— А хомути?
— Вони залишаться. Це не обговорюється.
— Як я знатиму, що вона йде за мною?
Туанен узяв Анаїс за руку і встромив голку.
— Єдине, що від тебе вимагається, — довіра. Це ключ для того, щоб вибратися звідсіля.
Кубела подумав, що в навіженця є своя логіка. Як і в тих убивствах, він хоче наслідувати міфові. Туанен вчинить, як ото Аїд, що випустив Еврідіку. А йому самому треба не вчинити тієї помилки, якої допустився Орфей.
Головне — не обертатися.
Дідуган поволі натиснув на поршня, потім висмикнув голку. Ступнув до Кубели і показав на прохилені двері, звідки бризкало піною.