Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 141)
— Нічого страшного. Їй допоможуть, щойно ти звідси вийдеш.
— То ми вийдемо відсіля?
— Усе залежить від тебе.
Кубела провів рукою по чолу. Дощові ляпки і тирса перемішалися на його шкірі, обернувшись солоним брудом.
— Чого тобі треба? — нарешті запитав він.
— Щоб ти вислухав мене. Задля початку.
— Я зустрів твою матір у 70-му році у себе в диспансері. Я завідував лікувальним центром, чимось середнім поміж притулком і психлікарнею. Францишка з чоловіком утекли з Сілезії. У них не було й сантима. Анджей гарував на будовах. Францишка лікувалася від психічного розладу. Потім казали, ніби вона зсунулася з глузду під час вагітності, та то брехня. Можу тобі сказати, що вона була хвора ще до цієї історії…
— На що вона хворіла?
— На все відразу. Біполярний розлад, шизофренія, депресія… І все це гарно присмачене католицькою вірою.
— Ти її лікував?
— Робота в мене була така. Та передовсім я її використовував для своїх дослідів.
У Кубели аж серце впало.
— Яких іще дослідів?
— Я типове породження 70-х. Покоління психотропних препаратів, антипсихіатрії, відкриття притулків для хворих на голову… Тоді вважали, що хімія — майбутнє психіатрії. Усе будуть лікувати пігулками! Одночасно з працею психіатра я заснував дослідницьку лабораторію. Нічого надзвичайного. У мене не було коштів. І все ж таки я майже випадково відкрив дію одного препарату. Попередника ДКР97, який мені пощастило синтезувати.
— Що це?
— Препарат протоколу «Мотрійка».
— Що ним лікували за тієї пори?
— Нічого. Він тільки сприяв зміні настроїв, імпульсів… Щось на кшталт підсилювача біполярності.
— Ти вводив його Францишці?
— Не їй. Її зародкам.
Ось яке було підґрунтя цієї історії. Близнюки з такими різними темпераментами
— Результати були разючі. Я й зараз не в змозі пояснити, у чім тут річ. Препарат не міняв генетичного набору ембріонів, та вже у внутрішньоматковому періоді вплинув на їхню поведінку. Практично всі негативні наслідки зосередилися в одному з них. Ворожий, неспокійний, агресивний, він намагався вбити свого брата.
Кубела був ошелешений.
— Я волів би зберегти обох дітлахів, та фізично такої можливості не було. Гінекологи запропонували батькам вибір: врятувати чи дужчу, чи слабшу дитину. Францишка, звісно ж, обрала слабшу. Тебе. Вона вважала тебе янголом, невинною душею. Цілковита дурня. Ти був тільки одним зі складників мого експерименту.
Невиразне полегшення: то він таки світлий близнюк.
— Відтоді твій розвиток мене не цікавив. Я припинив ін’єкції. Помістив Францишку до закладу, де консультував. Минули роки. Я знову зустрівся з Анджеєм, і він розповів мені, що тебе непокоять марення та незрозумілі вияви агресії. Я побалакав із тобою і збагнув, що темний близнюк і далі живе в тобі. Те, що поділив мій препарат, твоя психіка знову з’єднала. У тому самому розумі!
— Ти лікував мене?
— Навіщо? Ти ні на що не хворів. Ти був логічним продовженням мого експерименту. Лихо було в тому, що тебе рятував твій сильний характер. Ти зумів зберегти примару брата в глибинах підсвідомості.
Кубела спробував глянути на ситуацію з божевільного погляду Туанена.
— Чому ж ти знову не ввів мені того препарату?
— Та не було такої можливості. Анджей не довіряв мені. Попри мою поміч — я оплатив його дім у Пантені, — він тримав мене на відстані. Навіть повернув мені гроші за дім! Потім йому пощастило перевести Францишку до Віль-Еврара, де я вже не міг її дістати.
— Він здогадався про твої справи?
— Ні, просто відчув, що тут щось негаразд. Селянське чуття. Він отримав французьке громадянство і почувався певніше. Я нічого не міг удіяти. Тим паче що Анджей був здоровезний чолов’яга. Фізична сила: зрештою все зводиться до неї.
— Що було зі мною потім?
— Хтозна. Я облишив твій випадок і зосередився на інших дослідженнях. Спираючись на історію твого розвитку, я вирішив створити препарат, здатний подрібнити психіку дорослої людини, породивши чимало вторинних особистостей.
— Препарат «Метиса».
— Ти забігаєш наперед. Мені довелося понад десять років працювати самому, без коштів, без помічників. Я топтався на місці. І лише в 90-х роках «Метис» зацікавився моїми розробками.
— Чому?
— Модне віяння. Він активно завойовував ринок заспокійливих і антидепресивних препаратів. Холдинг цікавили будь-які препарати, що відзначалися невідомим передніше впливом на людський мозок. Я розповів їм про ДКР97, хоч тоді він так не звався. Власне, навіть не існував у своїй… ну, остаточній формі.
— Вони тебе фінансували?
— Та не дуже. Але мені пощастило просунутися вперед. Створити препарат, що викликає ланцюгову реакцію в людському мозку.
— А як він діє?
— Поняття не маю. Принцип дії пояснити я не можу. Зате я довго спостерігав його результати. Все відбувається як під час подрібнення атомного ядра. Пам’ять просто-таки вибухає. Та в людського мозку своя логіка. Щось на кшталт закону всесвітнього тяжіння, під впливом якого бажання, спонуки і фрагменти пам’яті природним чином поєднуються, щоб витворити нове «я».
Кубела усвідомив, що його власні дослідження проблеми близнят чи синдрому множинних особистостей, по суті, спрямовані були на пошук цього закону тяжіння.
— Ти проводив клінічні досліди?
— У тім і полягала головна трудність. Мої розробки потребували людського матеріалу. Марно випробовувати такий препарат на щурах чи мавпах. «Метис» — потужний концерн, то й мови не може бути, щоб випробовувати негодящі препарати на непридатному матеріалі.
— То й що?
— Вони дозволили мені відкрити спеціалізовану клініку. Я розпочав випробування на психічно хворих. Тобто на тих, чия особистість і так була нестабільна. У тій клініці я мав дуже велику свободу. Секретні дослідження цілковито фінансував «Метис».
— Який сенс тестувати такий препарат на психічно хворих? Загострювати вже наявну патологію?
— Можливість загострювати недугу містить у собі власну протилежність — здатність її лікувати. Та ми до цього ще не дійшли. Ми сіяли, а потім пожинали тільки спостереження, факти.
Воскресали давні примари. Досліди з людьми в концтаборах. Маніпуляції з розумом у радянських психлікарнях. Такі дослідження перебувають під суворою забороною, та для військової розвідки їхні результати завжди будуть неоціненні.
— Отримані дані були хаотичні. Декотрі пацієнти поринали в маячню. Інші ставали овочами. Треті, навпаки, набували досить стійкої особистості, та згодом вона руйнувалася.
— Як ото в Патріка Бонфіса?
— Ти починаєш розуміти. Бонфіс був один із перших моїх піддослідних.
— Як виник намір проводити випробування з психічно здоровими людьми?
— Армія захотіла поглибити мої досліди. Мені запропонували розробити справжню програму. Програму «Мотрійка». Зі справжнім набором людей зі здоровою психікою, яких ми могли б обробити. Мені надали фінансову та технологічну допомогу для створення мікросистеми, здатної самостійно задовольняти нашу потребу в ДКР97. Завдяки нашому імплантатові стало можливо відправляти людей, що зазнали такого оброблення, в самостійне життя, щоб поглянути, як вони будуть поводитися. Програма була ризикована, і навіть поміж військовими далеко не всі її підтримували. Та дехто з керівництва хотів дізнатися, до чого воно все приведе.
— Ти маєш на увазі «Метис» чи армію? Хто з них конкретно відповідав за цей протокол?
— Мені це невідомо. Хтозна. Щоразу збираються якісь наради, комітети, представництва. Відповідальність за рішення розмивається. І ніколи не щастить знайти людину, що конкретно відповідала б за нього.
Кубела взяв на себе роль диявольського адвоката.
— Чому твій препарат не випробовували на в’язнях, засуджених злочинцях чи терористах?
— Бо вони під надійним захистом. Адвокати, медіа, спільники: справжніми злочинцями опікуються всі, кому не ліньки. Набагато простіше викрадати невідомих людей, що Богу духа винні. «Метис» і військові розробили систему відбору, та я тим ділом ніколи не цікавився.
Саша.ком. Феліс, Медіна, Лейла. Про цей аспект програми Кубела знав набагато більше, ніж Туанен.
— Я приймав тих, сказати б, добровольців, працював з ними, промивав їм мізки: хоч що там сталося б, вони неодмінно відмовлялися від сканування чи рентґену, а то імплантат відразу ж виявили б. Потім ми відпускали їх і спостерігали за тим, що діється.
Кубела знав, що було далі. А тим часом стіни довкруги аж двигтіли. З гуркоту було зрозуміло, що декотрі хвилі сягали покрівлі бункера, до якої було двадцять метрів.
— І як тепер відбуваються ваші досліди?