Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 140)

Аж з’явився автономний порт. Світло в будинку адміністрації було погашене. Нічого не видно, крім червоно-білого шлагбаума і щита з написом: «ПІШОХОДАМ ТА СТОРОННІМ МАШИНАМ ХОДУ НЕМАЄ». У хаосі тієї ночі попередження здавалися сміховинними. Та Голос правду казав: бункер неможливо було не помітити. Те громаддя височіло ліворуч, і його бетонні мури видно було добре.

Шлагбаум на виїзді був поламаний. Кубела здав назад і повернув у зворотний бік. Піднімальні крани. Водойми. Здоровезні крила закопаних у землю вітряків. Він об’їхав перепони. Вітер скаженів, та порт міг витримати і не таке. Промислові споруди здавалися втіленням безпеки.

Він опинився біля підніжжя бункера, коло залізниці. Попереду відкривалася широка гавань. Вантажні кораблі завдовжки до сотні метрів і вагою кілька тисяч тонн розгойдувалися, немов горіхові шкаралупи. Шал океану здавався заразним, бо в цих водоймах, що були відрізані від моря, здіймалися велетенські буруни.

Він звів очі й оглянув блокгауз. У двадцятиметрових мурах, звернених до гавані, видніли однакові завширшки отвори.

Голос йому сказав: «Їдь попід будинком зі східного боку. Останні двері на півночі будуть відчинені». Кубела нарешті ввімкнув свого навігатора, що замість привітання показав йому чотири сторони світу. Він був на південному боці бункера, гавань була на заході. Одне слово, схибив. Кубела позадкував, обігнув громаддя і подався попід східною стіною на північ.

Глуха стіна тягнулася метрів зо двісті й закінчувалася чорними сталевими дверми. «Останні двері на півночі будуть відчинені». Кубела взяв обидва пістолети, поклав їх за пазуху і вийшов з авта. Він попрямував до стіни. На набережній жодної душі. Кубела заточувався під вітром і дощем, та почувався дужим. Настала пора відкритого поєдинку.

Йому згадалися слова Голосу: «Я називаю її Еврідікою. Але ти її знаєш як Анаїс».

Еврідіка. А хто ж Орфей? Він чи вбивця? Що вигадав цей навіженець? Він знову глянув на споруду, де заховалося б ціле військо зі своїми підводними човнами. Його пронизала одна думка: якщо він Орфей, то тут криється пекло. Посеред цього потопу його не здивував би навіть Цербер, страшенний пес, який стеріг браму до царства тіней.

Зачарований, мокрий мов хлющ, він пхнув плечем сталеву стулку.

Вона була відчинена.

Потрапити до пекла було зовсім неважко.

Спершу він побачив порожняву довгого темного тунелю, де у протилежному кінці шаленіла буря. Хвилі шалено вдирались у нього, потім відринали й оберталися пінявими калюжами. Кубела рушив уперед. Тунель скидався на величезну прямокутну печеру. Природну порожнину геометричної форми. Він почував усередині себе лунку порожнечу, наче ступив під склепіння собору. Вода була скрізь. Нею просяк бетон, вона хлюпанням відлунювала в нього над головою, блискучими калюжами розпливалася під ногами. Дудоніння гучало в кінці тунелю, котилося до нього і наче знехотя відповзало назад. Враження було таке, наче він опинився в горлянці чудовиська, що його слиною було море.

Довкола ні вогника, ні якоїсь призна`ки. Увіччю ще рябіло від дощу. Він утямив, що покинув мобільника в авті. Ото дурень. Убивця таки зателефонує, щоб знайти його в цих хащах…

Наче відповідаючи йому, по праву руч спалахнуло світло, метрів за п’ятдесят чи більше — в тій порожнечі годі було щось уторопати. Пролунало сичання. Він примружився і побачив яскраве жовтогаряче полум’я, що вилискувало блакитним по краях. Розпечений пальник для зварювання, що вряди-годи зблискував полум’ям на мокрому дощовику.

До нього йшов чоловік.

Моряк, а може, рибалка.

Контури почіткішали. Високий чолов’яга в киреї від дощу, в комбінезоні, рятувальному жилеті й гумових чоботях. Обличчя ховається під каптуром із дашком. Кубела ніколи не намагався уявити собі вбивцю з Олімпу, та ця мара із пластику і полум’я цілком надавалася на таку роль.

Убивця вже був за кілька кроків від нього. В одній руці він тримав пальника, другою котив за собою металевого балона на колесах, де був кисень, що живив полум’я.

Кубела спробував розгледіти його обличчя. Щось у цій постаті, може, згорблена постава, здалося йому знайомим.

— Радий бачити тебе знову, — сказав чолов’яга, відкидаючи каптура.

Жан-П’єр Туанен. Психіатр, який опікувався його божевільною матінкою під час її трагічних пологів. Чоловік, що був присутній під час жертвопринесення його брата. Дідуган, який знав усю його історію. І напевне написав її. «Я той, хто тебе створив».

— Перепрошую, мені треба зачинити ці кляті двері.

Кубела відступив, пропускаючи перевертня. Десь на рівні очей він відчув гарячий подих зварювального пальника. Оцінив зріст і силу супротивника. Попри похилий вік, той здатен був нести на плечах Мінотавра чи Ікара. Перенести бичачу голову чи здолати такого велета, як Уран.

Туанен рвучко зачинив двері й відрегулював полум’я до яскраво-помаранчевого. Сичання заступив свист. Дідуган закріпив на дверях залізну скобу. Кубелі забило дух. Надія на втечу танула просто на очах. З одного боку заварені двері, з іншого — скажений океан.

— Що це? Що ви робите?

Кубела розмовляв з убивцею. Йому здавалося, наче він марить.

— Заварюю цей вихід.

— Від води?

— Від нас. Нам тепер відсіля не вийти.

Полум’я стало білим немов паморозь — паморозь, розпечена до температури тисячі градусів.

Кубела побачив, як метал розпливається червоною смугою, потім темніє. Те видовисько відразу вивело його із заціпеніння.

Він підійшов до дідугана, що укляк навпочіпки, й відірвав його від землі.

— Де вона?

Туанен обернув пальника і вигукнув з удаваним переляком:

— Обпечешся, дурнику!

Кубела відпустив його і ще голосніше повторив:

— Де Анаїс?

— Там.

Туанен махнув пальником до бічних дверей ліворуч од них. То був вихід у доки. Кубела побачив чи, може, здалося, ніби побачив мокру постать, яка скоцюрбилася долі. Бранка скидалася на Анаїс, та лице її затуляла відлога.

Кубела кинувся до неї. Туанен перепинив його тим смертоносним пальником. Полум’я мало не випекло йому очей.

— Не підходь до неї, — сказав дідуган. — Не час ще…

— І як ти завадиш мені? — вигукнув Кубела, сягаючи за спину.

— Якщо ти підійдеш до неї, вона помре. Можеш мені повірити.

Кубела завмер. Він ні на крихту не сумнівався в його словах. Туанен був мастак на різні потворні трюки.

Він випустив колодку свого ЧЗ.

— Я хочу впевнитися, що це Анаїс.

— Іди сюди.

Дідуган попрямував у пітьму, тягнучи за собою балон на коліщатах. Кубела недовірливо подався за ним. Відблиски полум’я танцювали в калюжах. Низьке гудіння пальника перемежовувалося з гуркотом бурунів.

Убивця зупинився за декілька кроків од бранки. Опустив балона і простягнув до неї руку. Кубела подумав було, що Туанен зараз скине з неї каптура. Та дідуган замість того задер їй рукава. Мокра шкіра дівчини була вся в шрамах од ран, яких вона сама собі завдала.

У Кубелиних мізках сяйнула згадка про їхню коротку вечірку в Бордо.

«Ви певні, що не хочете відкоркувати мою пляшку?»

Зап’ястя бранки були скручені хомутом. Здавалося, вона прокидається. Вона вовтузилась, і кожен її порух виказував її виснаження, кволість або наркотичне сп’яніння.

— Ти накачав її наркотиками?

— Звичайне заспокійливе.

— Вона поранена?

— Ні.

Кубела розгорнув куртку, виставив напоказ закривавлену сорочку.

— А це що?

— Це не її кров.

— А чия?

— Яка різниця? Кров скрізь.

— У неї кляп у роті?

— У неї склеєні губи. Дуже стійким хімічним клеєм.

— Мерзотник!

Він кинувся на Туанена. Той затулився пальником.