Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 135)

— Але ж ми не скінчили! Я хочу ще розповісти вам про техніки, що застосовувалися до дагеротипії, про геліохромію та діораму.

Та Анаїс уже спускалася східцями.

Він з’ясував, який гінеколог приймав пологи у Францишки.

Але той уже помер.

Шукав акушерку, що асистувала йому.

Вона зникла.

Хотів зайти до Пантенської мерії, щоб зібрати відомості в архіві актів громадянського стану.

Та суботами мерія зачинена.

Повернувшись до своєї хати, він знову і знову переглядав папери, аж вони вже почали розсипатися тлінню в його руках. Він зазначив одну деталь: на останніх висновках, у правому горішньому куті, були вказані прізвища тих, хто отримав копії документів. Зокрема, і психіатра, колишнього екстерна паризьких клінік Жана-П’єра Туанена, директора диспансеру імені Ескіроля. Кубела здогадувався, що на п’ятому місяці вагітності у Францишки вже була геть розладнана психіка. Довелося звернутися до фахівця.

Кубела заходився шукати Жана-П’єра Туанена і дізнався його адресу. Як і раніше, той жив у Пантені, на вулиці Бенжамен-Делессер. За кілька вулиць від його власної нори. Він подумав, що це добра прикмета. Може, психіатр щось пригадає.

Франсуа подався туди пішки, попрямував попід мурами, звівши коміра і застромивши руки в кишені. Пародія на нишпорку. Тихенько повторював свою легенду. Його матінка марить. Насправді в 1971 році його брат-близнюк уцілів. Францишка анонімно відмовилася від дитини. Відринула її. Покинула. Після зустрічі із психіатром він так чи інакше вийде на слід свого брата і дістанеться до нього. Злапає його так само, як той зацькував Кубелу, учинивши його серійним убивцею.

Поминувши лабіринт похмурих вуличок і будинків, він нарешті знайшов металеву огорожу. Звівся навшпиньки. У садку на коліна опустився дід, який обрізав ножицями кущі. Здавалося, він геть поринув у своє діло. Чи згадає він бодай щось? Адже він таки остання людина на землі, яка знає, що саме сталося в день народження Кубели.

Франсуа натиснув дзвоника. Минула хвилина. Він знову зазирнув за огорожу і побачив, що дід так само старанно працює. Подзвонив знову, тепер уже наполегливіше. Аж садівник звів голову, озирнувся на хвіртку і зняв навушники — виявляється, він працював під музику. Кубела помахав йому рукою з-за ґрат. Устромивши ножиці в землю, той звівся на ноги. Високий, кремезний, він трохи горбився. Убраний у бахмату теплу куртку, яку накинув на замурзаного землею комбінезона, гумові чоботи, рукавички і стару панаму. Аж ось він пішов відчиняти двері.

— Перепрошую, — всміхаючись, сказав він. — Я вас не чув.

Йому було за сімдесят, але очі були жваві й меткі. Разюче лице у стилі Пола Ньюмена пооране численними зморшками, наче кожен рік залишав карб на цій видубленій шкірі. Сріблясті пасма, що стирчали з-під панами, лисніли у тьмяному вечірньому промінні, іскристий погляд, здавалося, оточував його світляним покотьолом. Від нього пахнуло розворушеною землею й інсектицидами.

— То це ви і є Жан-П’єр Туанен?

— Авжеж, це я.

— Мене звати Франсуа Кубела.

Дідуган скинув рукавичку і простягнув йому руку.

— Вибачте, ми знайомі?

— У 1971 році ви лікували мою матір, Францишку Кубелу. Вона чекала двох близнят, із яких міг уціліти тільки один.

Туанен просунув під панаму два пальці й почухав голову.

— А певно, Кубела… Давно це було.

— Мені тридцять дев’ять. Можна мені… Ми можемо побалакати про це?

— Авжеж, — сказав дідуган, впускаючи його. — Заходьте, прошу вас…

Кубела попрямував за господарем і опинився в саду, де занедбаність була ознакою продуманого стилю. Над підрізаними кущами хилилися дерева, а ямки, що наче завмерли в очікуванні, перемежовувалися низькими кущами. Усе мало цілком природний вигляд і заразом було пречудово влаштоване. Такий собі рослинний дендизм.

— Лютий, — сказав дід, показуючи на садок. — У цьому місяці слід обрізати рослини. Та тільки ті, що цвітуть улітку. Весняні, Боже збав, чіпати!

Він попрямував до найбільшої ями, біля якої височіла гора землі. Сів на тому горбку і взяв полотняну торбину. Дістав звідти термоса і дві пластикові філіжанки. Пахощі розворушеного перегною і трав наповнювали ніздрі.

— Кави?

Кубела кивнув і сів поруч. Двоє грабарів під час перерви біля могили.

— Вам пощастило, що застали мене тут, — сказав Туанен, обережно наповнюючи філіжанки. — Я буваю тут лише вихідними.

— Хіба ви не живете в Пантені?

Дід простягнув каву Кубелі. Нігті його були чорні від землі, руки поцятковані пігментними плямами.

— Та ні, синку, — всміхнувся він. — Не судіть з обличчя — я й досі практикую.

— У диспансері?

— Ні. Завідую невеликим відділенням у психіатричній клініці під Ла-Рошеллю. — Він стенув плечима. — Вигадали мені діло на схилі віку! Лікую таких самих хроніків, як і сам!

Кубела притулив філіжанку до вуст, не зводячи очей із Туанена. Йому здавалося, наче перед ним супутниковий знімок Землі. Тут було все — гори, річки, розломи, — воно було накреслене на шкірі, змальовувало генезу життя, тектонічні зсуви, виверження вулканів і льодовикові періоди.

— Чим я можу допомогти тобі?

Те раптове звернення на «ти» здивувало його, та потім навіть сподобалось. Зрештою, цей чоловік присутній був під час його народження.

— Я проваджу розслідування про перші дні мого життя. Хочу достеменно знати, за яких обставин я прийшов на світ.

— Та ж певна річ… Батьки нічого не розповідали тобі?

Він не став удаватися в подробиці.

— Батько вмер. А мати…

Туанен кивнув, дивлячись у філіжанку, і сказав:

— Я спостерігав її після твого народження. За тієї пори я керував диспансером тут, у Пантені. Те, що тепер називають соціальним лікувальним центром. Твоя матінка потерпала від серйозного психічного розладу. Та ти й сам це знаєш. Після пологів ми з твоїм батьком подали заяву про примусову госпіталізацію. Ти ж знаєш, що це означає?

— Я психіатр.

Дідуган усміхнувся і підняв філіжанку, наче хотів сказати: «Будьмо!» Його обличчя було виказувало цинізм і майже жорстокість людини, що згубила останні ілюзії, та дуже світлі очі надавали йому якоїсь світлої незворушності. Наче озерця в гірських тріщинах.

— А твоя мати ще жива?

— Жива. Та її здоров’я не поліпшало. Вона певна, що під час її вагітності зробили редукцію ембріона. Що мій брат начебто був убитий у її череві.

Дідуган звів брову.

— А ти так не гадаєш?

— Ні.

— Чому?

— У мене є докази, що він живий.

— Які докази?

— Я не можу вам розповісти про це.

Туанен вказівним пальцем, наче ковбой, ізсунув капелюха на потилицю і глибоко зітхнув.

— Мені дуже шкода, синку, та ти помиляєшся. Я був присутній під час редукції плода.

— Ви хочете сказати…

— Дати я вже й не пам’ятаю. Десь на шостому місяці вагітності. Уціліти міг тільки один зародок. Довелося обирати. Це зробила твоя мати, але свідомість її… ну, вона була трохи заплутана. Проте батько дав згоду.

Кубела заплющив очі. Його пальці стиснули філіжанку, аж кава побігла по руці. Та він не відчув, як його обпекло. Під ногами в нього наче прірва роззявилася.

— Ви помиляєтеся.

— Я був там, — повторив Туанен, гупнувши закаблуком у землю. — Присутній був під час операції. Мені належало підтримувати твою матінку під час цього випробування. Хоч, як на мене, вона воліла б бачити священика.

Кубела зронив філіжанку й обхопив голову руками. Він поринав у безодню, що так лякала його. Три вбивства, і винен тільки він. Він сам.

Він звів очі й удався до останньої спроби.