Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 137)

— Повія?

— Саша не певна цього. Так чи інакше, дівчина просто смаколик. Магрибка родом. Враховуючи все це, ми не можемо відкинути гіпотезу, що тих двох закатрупив твій любасик. Може, він і не міфологічний убивця, а звичайнісінький збоченець, який має зуба на хвойд. А може, і те, і те.

Вона погамувала кислу відрижку. Навіщо він шукав тих дівчат? Останньої миті вона помітила виїзд із кільцевого бульвару й обернула кермо, викликавши цілий шквал невдоволених сигналів.

Їй треба було кілька секунд, щоб загадати, про що вони балакали.

— А що із Сашею?

— Ми затримали її. Розбираємося з іншими зникненнями, про які вона казала.

— Зникненнями чоловіків?

— Авжеж. Вона назвала декілька прізвищ. Треба їх перевірити. За цією мережею щось криється. Хоч, як на мене, Саша тут ні до чого. Хоч як безглуздо воно звучить, уся ця історія пов’язана з програмою «Мотрійка», і Саша про неї геть не знає.

Вони однаково мислили.

— А в тебе що? Розібралася з тими світлинами? — запитав Соліна.

Вона зиркнула на списка і план паризького передмістя, що лежав у неї на колінах.

— Просуваюся, та було б швидше, якби твій навігатор діяв.

— Подякуй паризькій префектурі. Твої фотографи не причетні?

— Поки що наче ні. Та я не перевірила ще шістьох. Гадаю, вночі закінчу.

— Тримайся. Зустрінемося в поліції.

Вона вимкнула зв’язок і вже вкотре за день замислилася, чи не марнує вона часу. Та відкинула ті сумніви, згадавши, що серійні убивці завжди попадаються, вчинивши одну-однісіньку помилку. Хоч що кажи, іншого способу їх зловити просто нема. Убивця з Олімпу фотографував Ікара і розбив укриту сріблом пластину, а потім зібрав друзки, та одної не помітив. Ось вона і погубить його.

Анаїс зосередилася на дорозі. Уже смеркло, та заторів не було. Вона котила містом, орієнтуючись по вказівниках. Ще два закрути, і вона легко знайшла потрібну їй вулицю. Пора на порі не сходиться. Взагалі, якщо порівняти з результатами Соліни, цей слід вона тепер вважала безперспективним. А ось запропащі дівчата — це те, що треба…

Перед ворітьми знайшлося місце для паркування. Їй і далі щастило. Анаїс вилізла з авта, твердо поклавши собі пришвидшити темп. Вона подзвонила у хвіртку, ляскаючи в долоні, щоб зігрітись. У світлі дугових ламп клубочилися хмарки пари, яку вона видихала. Металева хвіртка відчинилася. Насилу вгледівши дідуся у брудній панамі, вона зрозуміла, що запитань можна і не ставити. Цей сімдесятирічний старпер не може бути вбивцею.

Їй закортіло знову сісти до авта і поїхати звідси, та дідок привітно всміхнувся.

— Чим можу допомогти, панно?

«Два запитання, — подумала вона собі, — і хутчій відсіля».

— Ви Жан-П’єр Туанен?

Безпровідний дриль-шурупокрут ДС14ДЛ.

Дванадцять необроблених дубових дощок 160 мм завширшки, 2 м завдовжки.

Двісті шурупів-саморізів ТФ «Філіпс» 4,2х38.

Цифрова відеокамера «Соні».

Відеоштатив 143 см/3500 г.

Шість карт пам’яті СД на 32 гігабайти.

Прожекторний ліхтар.

М’який килимок для фітнесу.

Ковдра з гусячого пуху, 220х240 см.

Пов’язка «Подушечки для очей».

Кубела склав усе те на долівці в себе в кімнаті. Він придбав це в торговому центрі «Берсі-2», неподалік від свого притулку. Зброю для контрнаступу. Він усе обдумав. Якщо той, другий, живе всередині його самого, то діяти він може лише тоді, коли сам Кубела спить.

Коли світлий близнюк засинає, темний прокидається.

Він узявся до праці, заклавши двері дошками і закріпивши саморізами. Дриль із вищанням і свистом вгризалася в дерево. Курява і тирса летіли йому обличчя. План його був простий. Заснути в наглухо забитій кімнаті перед об’єктивом увімкнутої камери. Звір буде в полоні. Нічого небезпечного не станеться. Прокинувшись, Кубела вперше побачить обличчя того, іншого, на екрані відеокамери. Розбещеного близнюка, що поселився в ньому до народження. Нарив, який пожирав його наче рак.

Він узявся до вікон. Прогоничі. Дошки. Стружка. Кімната оберталася камерою для одного. Скринька Пандори, що вже не відчиниться… Він більше не сумнівався у своїй винуватості. Відомі йому факти тепер обернулися прямими доказами. Відбитки його пальців у ямі Мінотавра. Його присутність на місці вбивства Ікара і Урана. Як він метався, відмовляючись визнати очевидне… Викривлював докази, відкидав факти, аби лиш не помічати своєї вини. Настав час скинути машкару. Він — убивця з Олімпу.

Друге вікно. Ніколи ще не почувався він таким дужим. Той, другий, використовував його сон, щоб діяти і вбивати. Що ж, він потрапить до власної пастки. Він пригадав, що в грецьких міфах у Танатоса, бога насильства, руїни і смерті, був близнюк — бог сну Гіпнос. Та чергова паралель з античністю дуже личила йому.

Він вимкнув дриль і в світлі лампочки озирнув справу своїх рук. Тепер із кімнати не вийти. Він замурований. Віднині він в’язень. Разом з тим, іншим. На світлі засипана тирсою і тиньком кімната здавалася сліпучо-білою. І обличчя в нього таке саме, кокаїнової барви. З кожним кроком він залишав сліди на запорошеній долівці.

Покинувши знаряддя, він заходився біля відео. Під’єднав камеру до мережі. Встановив штатива, дочекався, аж доки батарея цілком зарядиться. Увімкнув прожектора й освітив ним долівку поміж двома вікнами, мов у театрі. У центрі поклав килимка і дістав ковдру з пластикового чохла.

Постеливши, закріпив заряджену камеру на штативі. Якщо вірити інструкції, в режимі нормальної якості камера могла знімати десять годин поспіль. Він увімкнув її і зробив широкий план кімнати в такий спосіб, щоб у центрі кадру опинилося його лігво.

Потім дістав з упаковання нейлонову пов’язку для очей, із тих, що їх роздають ото в літаках. Надів її на чоло і вкрився ковдрою. Насунув пов’язку на очі й постарався заснути. Мобільника він вимкнув. Ніхто не знає, що він тут. Ніхто не зможе його потривожити. Нікому не втримати його від останнього кроку.

Ось небавом він дізнається…

— Іменем і силою Господа нашого Ісуса Христа ми женемо тебе геть від себе, злий духу, сатанинська сило, легіоне, зібрання і секто диявольська…

Францишка Кубела з голим черевом лежить на операційному столі і мимрить ту молитву. Двом лікарям і кільком медсестрам у зелених масках якось моторошно. Третій лікар стоїть обіч, на нім теж хірургічна маска. Один гінеколог намащує гелем живота пацієнтки і бере до рук ехографічного зонда.

Ось він обертається до колеги потойбіч столу.

— Що це вона верзе?

Другий стинає плечима, давши на здогад, що не тямить. У нього в руках шприц із довгою голкою.

— Молитва вигнання нечистої сили, — шепоче той, що стоїть за ними. — Вона вивчила її на пам’ять. Французькою мовою.

— Всевишній, до якого ти в гордоті своїй намагаєшся стати подібним, повеліває тобі…

З-під паперової маски долинає бурмотіння акушера.

— Треба було дати їй повний наркоз… Упораємося й так?

Лікар зі шприцом киває. Перший водить по шкірі зондом. Ультразвукові хвилі відбиваються в матці від двох маленьких тіл — за таким самим принципом діє і гідролокатор. Чути, як калатають два маленькі серця…

На екрані з’являються близнюки. Францишка на сьомому місяці вагітності. В одному зародку понад сорок сантиметрів, у другому — менш ніж двадцять. І обоє посновані хащами кровоносних судин.

— Христос, що вічне слово Боже зробив тілом, наказує тобі…

— Заспокойтеся, Францишко, — каже лікар. — Ви нічогісінько не відчуєте…

Увінчана ковпаком із зеленкуватого паперу полька наче й не чує. Гінеколог зводить очі й зосереджується на моніторі. Зародки плавають у навколоплідній рідині. Панівний плід трохи ворушиться. Другий забився в глибину матки. Великоголові, з прозорими очима, вони скидаються на двох скляних ляльок, тільки різних за розмірами.

— Ви дали їй антиспазматичне?

— Так, лікарю, — каже медсестра.

Їхні приглушені голоси контрастують зі сліпучим світлом хірургічних ламп, що вигнало тіні з найдальших кутків. Не зводячи очей з екрана, хірург помалу заганяє голку в живіт.

Францишчин голос дужчає.

— Знамення Хреста Святого і чеснота всіх таїнств віри християнської повелівають тобі!

— Спокійно… Ще декілька секунд — і всьому край!

— Матір Божа, Пречиста Діва Марія, що поскромила твою пиху своїм смиренням, повеліває тобі!

— Держіть її! Не дозволяйте їй ворушитися!

На екрані голка наближається до лівого, більшого плода. Серця близнят починають калатати частіш: тук-тук-тук-тук…